7 клас

Врешті навчання закінчилося – і почалися довгоочікувані та вимріяні канікули. Декілька місяців насолоди, радощів та відпочинку перед новим навчальним роком. У цей час багато батьків відправляють своїх дітей до прабатьків у село, на море або в табір. Одним словом, можливостей реально багато. Проте для нашої головної героїні, Віри, останній варіант став уже невід’ємною та такою рідною частиною проведення літа.

Зайшла в лаундж (зону, де мали зустрітися всі учасники кемпу) та одразу ж побачила знайоме лице.

Костя теж одразу помітив «стару» знайому:

[ДУМКИ: Вона?]

[ДУМКИ: Він?]

Вожата: Ну, що тепер всі в зборі. Мене звати Анастасія Валеріївна, це – Микола Євгенійович, –показала попередньо на хлопця, що сидів поряд з нею. – Ми будемо вашими вожатими цього червня, вашими провідниками у цьому маленькому всесвіті. До нас ви можете звернутися з будь-яким питанням, проханням тощо. Також ви можете просто підійти до нас та поспілкуватися – ми будемо тільки раді. Щовечора в нас будуть збірки, де ми обговорюватимемо плани на наступний день та тиждень. Зараз Микола Євгенійович роздасть вам невеликі анкети: дуже просимо вас їх заповнити. Там базова інформація про захоплення, побажання щодо проведення часу тощо. Зараз ми також швидко обговоримо правила нашого табору, певні моменти та розклад на сьогодні, а потім вже підемо на вулицю проводити активність-знайомство.

Микола Євгенійович: Ага, тож почнемо з правил. Я буду їх записувати на дошці, щоб ви могли в будь-який момент підійти та перечитати їх. Отже, перше – взаємопов…

Проте Костя його не слухав, бо весь час косим поглядом дивився на Віру. На його обличчі по-тихеньку з’являлася лагідна усмішка.

[ДУМКИ: Що це зі мною? Чому я усміхаюся?]

--- Якось одного разу ---

02:07:24 – Глибока ніч. Крик. Біганина.

02:07:39 – В одній з кімнат дівчат увімкнулося світло.

02:08:11 – У цю ж кімнату миттю вбігли решта дівчат та хлопців.

Матвій: Господи, що таке? Чому ви кричите на весь корпус?

Дівчата: ААААААА!

Аня: К-к-аж-жан! – Тицьнула пальцем у куток кімнати.

Усі подивилися туди, куди вказала дівчина. Там дійсно було лахмате, трохи страшне і чорного забарвлення створіння з крилами.

Хтось з дівчат взяв пляшку води та кинув у кажана. Промах…

Віра: Обережно! Не провокуйте його.

Кажан перелетів в інший куток кімнати. Його переліт супроводжувався криками як і дівчат, так і хлопців.

Аня: Ми його провокуємо? Та він сам сюди залетів та літає тут!

Віра: Не кидайте тут нічого. Якщо ми його будемо чіпати, то він дійсно може щось нам зробити. Подивіться на нього, – роззирнулася та трохи вийшла вперед. – Кажан – всього-на-всього тварина. Тваринка, що хоче жити та шукає для цього ресурсів.

Кажан пролетів у середину кімнати.

Усі: ААААААААА!

Костя: Тихо, Віра правду каже. Не чіпайте його, і він нам нічого не зробить. Принесіть мені відро та щось довге та плоске.

Через декілька хвилин Костя вже стояв на стільці з відром та альбомом в руках.

Соломія: Будь обережним, будь ласка!

Костя: Добре, зараз заберу вашого кажана звідси.

Софія: Забирай його, хутчіш! Тільки не кажи, що він наш, – трясеться зі страху.

Богдан: Та ну, ти чого. Він пожартував. Кажан сам по собі, він не має господаря.

У той же момент Костя швидко накрив кажана відром, а потім зовсім обережно та повільно підклав альбом під відро. Кажан тимчасово у пастці! Усі з полегшенням видихнули.

Матвій: Ну, тепер можна спокійно спати!

Як тільки Костя зліз зі стільця, до нього підійшла Софія та обійняла.

Софія: Дякую тобі! Я просто жах, як їх боюся. Мого дядька в дитинстві один скажений вкусив… і-і все, – почала плакати.

Костя: Нууу, спокійно, – трохи знітився. – Можна я все ж таки відпущу кажана? На вулиці, звісно.

Софія: А, так-так. Вибач.

Виходячи з кімнати, Костя зловив на собі радісний погляд своєї однокласниці.