Пролог

У передвічні епохи, коли Велика Порожнеча ще не відала биття життя, у холодні надра нескінченності з'явилися Астранти. Вони були Скитальцями, чий Споконвічний Дім перетворився на попіл під тягарем безжального часу. У долонях своїх, трепетно оберігаючи від крижаного дихання безодні, несли вони останню Іскру Буття. Із цієї священної теплоти, у великих муках та невгасимій надії, спорудили вони Елестрію як живий пам'ятник тій досконалості, що була втрачена назавжди за межами Небосхилу. Кожна гірська гряда стала їхнім застиглим зітханням про минуле, а кожна річка — срібною сльозою за світом, що згас у безодні літ. Так почалося Велике Відродження, і Світло Астрантів пролило перше золото на юну твердь, даруючи долю всьому живому.

За подобою своєю і в сяйві своєї мудрості створили вони людей, ставши для них першим і вищим прикладом благородства. Але, завершивши велику працю, віддалилися Астранти від створінь своїх, щоб споглядати їхні діяння з висоти, недоступної помислам смертних. Далеко в піднебессі, на гострій вершині гори Ефіріум, куди не долітає жоден прудкокрилий птах і де не струмує повітря, яким повняться легені тих, хто живе внизу, звели вони Цитадель Вічного Світла. Істинно так. Проте час від часу кожен з Астрантів, прийнявши подобу звичайного смертного, спускався в долини до людей. Приховані під плащами мандрівників, ходили вони серед свого народу, бажаючи переконатися в тому, що в серцях людських не згасла шана до творців і свято зберігається повага до витоків їхнього світу.

Люди поводилися гідно своєї високої долі. Не забували вони про тих, хто став їхніми творцями, і свято шанували їхню незриму присутність, якою був пронизаний кожен подих у межах Елестрії. Та одного разу безтурботність Небосхилу була розірвана. На заповідну землю впало щось чужорідне — зловісний остов із темного, невідомого металу, що вивергав холод і холоднечу. З гуркотом, подібним до падіння гір, пробив він у тверді глибоку рану чудовищного діаметра, зібравши навколо себе натовпи смертних, що в німому заціпенінні споглядали цей недобрий знак.

Ілліріон, один з Астрантів, який перебував у ту годину серед людей в образі мандрівника, наблизився до впалого об'єкта. Варто було йому торкнутися оскверненого заліза рукою, як дика, люта вібрація пронизала його єство і відкинула безсмертного на сотню футів геть. Підвівшись із колін і ставши лицем похмурішим за грозову хмару, велів він усім розійтися, бо відчув недобре. Того фатального дня і почалося падіння світу. Бо не просто небесний уламок сокрушив спокій долин. То була Моргіда, Богиня Погибелі, що прийшла вчергове, аби спопелити й обернути на ніщо ту досконалості, яку звели Астранти.

Світ безповоротно занурився у непроглядну Темряву. Підступністю своєю Моргіда обплутала серця людські, отруюючи їхній розум хибними обіцянками й позбавляючи волі до Світла. Величні міста, зведені колись під мудрим наглядом Астрантів, згасли в одну мить. Перетворилися вони на похмурі склепи з холодного чорного каменю, що задихалися в густому тумані безнадії, де кожна плита сочилася крижаним подихом колишньої слави. Віднині верховну владу в цих осквернених твердинях ділили не люди, а Моргвари — вищі слуги Богині Погибелі, наділені чорною волею та зловісним, холодним розумом. Самі ж землі Елестрії стали прихистком для тварюк ще лютіших і первісніших. Ліси, що колись були найбільшою гордістю світу, вкрилися липкою павутиною і непроглядною чорнотою, крізь яку більше не наважувався пробитися жоден промінь небесного золота.

Там, серед дерев, що стогнуть і вмирають, кишіли гігантські Костодри, що трощили одним ударом лісових велетнів, втоптуючи їх в отруєну землю разом із плоттю тих нещасних, хто не встиг знайти порятунку. Від цих кровожерливих колосів, чиї кроки змушують здригатися саму основу світу, до найдрібніших породжень безодні — вся природа ополчилася проти роду людського. Давня велич дібров згасла, поступившись місцем вічному голоду та люті монстрів, що не залишають жодного шансу на життя тим небагатьом, хто ще намагається зберегти Іскру в цьому вмираючому світі.

Однак Астранти не змирилися з падінням свого творіння. На Рівнині Безмовності дали вони рішучу відсіч Королеві Погибелі. Незліченна кількість воїнів пала в тій битві, якої не відали віки, окропивши землю багрянцем заради порятунку майбутнього. Розгромивши армію темних сил, Астранти закували Моргіду в найглибших надрах Рокгварда. Це похмуре місто, зведене на вершині однойменної чорної гори й оточене бездонним ровом, що був колись створений самими силами зла, стало вічним ув'язненням для своєї творчині.

У ту мить, коли важкі брами темниці замкнулися, Темрява покинула межі Елестрії. Смертоносна скверна відступила від лісів, і річки знову наповнилися прозорим золотом життя. Спокій запанував у долинах на багато віків. Але то не була остаточна перемога. Похмура лють Богині Погибелі не зникла, а лише занурилася у глибокий, тяжкий сон в очікуванні своєї години. Пам'ять про велике лихо почала стиратися з сердець нових поколінь, і страх перед минулим перетворився на пильні легенди.

Рокгвард із часом змінився, ставши центром усього світу. Першим правителем його люди обрали Валеріуса, чиє ім'я стало символом відродження. Минали століття, змінювали одна одну великі династії, і королі один за одним приймали тяжкий тягар влади над об'єднаними землями. Нарешті настав час Аластору зійти на престол предків. Здобувши повноцінну владу над усіма землями від морського королівства Аквадор до суворого північного Септиміона, він став правити твердою, але справедливою рукою.

Так тривало ціле тисячоліття, поки віковий сон не був віроломно порушений. До надр Рокгварда з'явився той, у чиїх руках була доля світу — Каллімах, верховний хранитель ключа. Був він людиною велетенського зросту і неймовірної сили, чиї величезні розміри змушували здригатися кожного, хто наважувався стояти поруч. Здавалося, сама земля тремтіла під вагою його кроків, а воля його була твердішою за міфрилову руду. Але в одну фатальну мить давні чари Моргіди, що збирали отруту тисячу років, взяли гору над його могутнім духом. Піддавшись отруйному шепоту з безодні, розтрощив велетень священні печаті й дарував Богині Погибелі свободу. Не відав він у своєму засліпленні, яка лавина скорботи й руйнування хлине слідом за цим діянням на землі людей, що забули про зброю.