РОЗДІЛ 13 : ВОЗ'ЄДНАННЯ.

Аномалії почали посилюватися.
Техніки металися між панелями, хтось нервово намагався зв’язатися з іншим відділом, світло мигало, наче станція задихалася хвилями темної матерії.

Але попри весь галас —
навколо Айри стояла дивна тиша.

Не порожня.
Правильна.

Вона стояла трохи осторонь, ніби слухала те, чого інші не чули.

Віраст підійшов до неї неквапно.
Не з боязню.
І не з вимогою пояснень.
А з тією спокійною, зосередженою увагою, яку він мав завжди — і яка зараз стала природним магнітом для її погляду.

Він присів трохи, щоб опинитися на її рівні.

— Айро, — тихо сказав він. — Те, що я бачив у лісі… те, що я відчув…

Дівчинка не рухалась, але слухала.

— Те, що відбувається зараз, — продовжив він, — воно не схоже на технічний колапс.
Я стояв там, серед дерев, і відчував… щось.
Наче мене вели.
Наче хтось… або щось… просило бути поруч.

Айра підняла голову.
Погляд — спокійний, але глибокий.

Віраст говорив далі, не відводячи очей:

— Я не знаю, що це означає.
Не знаю, чи я це вигадую.
Але коли я побачив тебе тут, у комплексі, у самому центрі всього цього…
я зрозумів:
ти тут не випадково.
І я теж.

Ніхто не слухав їхню розмову.
Світло мигало.
Станція гуділась.
Темрява на датчиках поводилась так, ніби має власні легені.

А Айра зробила один маленький вдих.

Підійшла до нього ще на крок.

Подивилась у його обличчя — довго, без поспіху.

І сказала рівним, м’яким голосом, у якому не було ні здивування, ні радості — тільки впізнавання:

— Так ось кого я шукала.

Слова впали між ними тихо.
Але в цю мить — змінили все.

Віраст не здригнувся, не відійшов, не зробив вигляд, що не зрозумів.

Він просто видихнув.

— Чому… мене? — спитав він так само тихо. — Хто я для тебе?

Айра нахилила голову трохи вбік — так, як вона робила, коли підбирала найбільш людське формулювання.

— Ти… — вона торкнулася грудьми своєї долоні, потім його, не доторкнувшись, просто позначивши простір між ними, — …чуєш, як світ дихає неправильно.

Вона кліпнула.

— Так само, як і я.

Це була не таємниця.
Не пророча репліка.
І не містичний титул.

Це було визнання.
Двох людей, які раптом зрозуміли:
вони — на одній частоті.

На тій, яку ніхто інший поки що не чує.

Світло знову мигнуло.
Темні хвилі на датчиках вирвалися в черговий пік.

Але між ними — стояла тиша.
Жива.
Правильна.

Тиша між ними ще тримала форму — крихку, але густу.
Станція задихалася аномаліями, але цього ніби не існувало поруч із ними двома.
Айра стояла так близько, що Віраст бачив у її зіницях відблиски миготливого світла.

Він ковтнув повітря.

— У нас… — почав він тихо, так, ніби боявся зламати той стан, — …у моєму народі була одна історія.

Айра не рухалася, але він бачив:
вона слухає.
Слухає інакше, ніж інших.

— Я чув її ще малим. — Він ледь усміхнувся короткою, сумною усмішкою. — Тоді вона здалася мені… просто казкою.
Такий собі фрагмент, який старі переповідають вечорами, щоб діти засинали швидше.

Він розвернув погляд убік, у простір, де ще гуділи панелі, але слова вже текли самі.

— Нам розказували, що спочатку світ був… безшелестним. Не темним і не світлим. Просто… безформним.
І одного разу крізь нього пройшла істота, яку мій народ називав Дитиною Неба.
Вона не створила світ — вона лиш торкнулася його.

Айра зробила ледь помітний вдих.

Віраст продовжив, ніби нарешті з’єднував у собі дві реальності:

— І там, де впали її сльози… там з’являлось життя.
Не бурею, не вибухом — а тихо.
Наче хтось приклав теплу долоню до холоду.
Старі казали:
“Сльоза дає пам'ять світу про самого себе.”

Він заплющив очі на секунду.

— В дитинстві я питав у батька: чому вона плакала?
А він відповів: “Бо була сама”.
І я ніколи цього не розумів.

Світло над ними мигнуло.
Датчики на стіні видали короткий писк, ніби теж слухали.

Айра підвела голову вище — тепер її погляд не просто цікавився.
Він… впізнавав.

Віраст говорив далі, тихіше:

— У легенді казали: коли Дитина Неба впала в інший світ, вона розсипалась на частини.
І кожна частина несла в собі…
відлуння.
Тепло.
Пам’ять.
Наче світло, яке шукає, куди повернутися. І для кожної з цих частин є свій хранитель.

Його голос став майже шепотом:

— І тільки той, хто чув… невидимий подих… міг відчути напрямок.
Навіть якщо сам не знав, що чує.

Айра кліпнула, і в її очах нарешті з’явилося щось нове — не дитячість.
Не страх.
Не здивування.

Впізнавання. Глибоке. Космічне.

— Це не просто історія, — прошепотіла вона. — Це правда.

Віраст повільно повернув до неї голову.

— Я… — його голос злегка тремтів — не від страху, а від того, що пазл усе ще складався, — …я відчував це.
У дитинстві, моя бабця мені сказала, що я маленький "провідник".
Тоді я не збагнув цього, не міг збагнути, але зараз, починаю розуміти...

Айра зробила один малесенький крок до нього.

— Це були не просто слова, — сказала вона тихо.
Моя частинка.
Вона торкнулася тебе.
І тому ти чуєш.

У Віраcта перехопило подих.
Він не відступив — але всередині щось стислося, як пружина, що нарешті впізнала свою форму.

— Айро… — він сказав це ім’я так, ніби вже знав, що скоро доведеться називати її інакше. — Чому… я?

Айра підняла руку й не торкнулася його — лише позначила простір між ними.

— Бо ти не злякався тиші, — прошепотіла вона.
— Більшість тікає від неї.
А ти… слухав.

Світло знову мигнуло — цього разу сильніше.
Десь у глибині комплексу щось глухо загуло, ніби станція зробила надто глибокий вдих.