РОЗДІЛ 12: НЕЗВОРОТНЄ НАБЛИЖЕННЯ.

Коридор, який вів до астрофізичного відділу, був наповнений рухом:
хтось біг, хтось намагався зловити внутрішній канал, хтось сварився з автоматикою дверей.
Але це був не хаос паніки — це був хаос людей, які намагаються втримати систему, що почала дихати не в такт.

Мона стояла перед центральним дисплеєм, коли двері тихо відчинилися.

Майкл зайшов першим.
Айра — за ним, тримаючи його за край халату.
Вона не виглядала наляканою — радше, насторожено-зосередженою, ніби слухала щось, чого інші не чули.

Лілі, яка стояла поруч з матір’ю, видихнула так, ніби дозволила собі знову жити.

— Айро! — вона кинулась уперед, але вчасно зупинилася — десь за метр, ніби боялась налякати.

Айра підняла голову, посміхнулася маленькою, ледь помітною посмішкою і промовила:

— Ти молодець. Твій світ почав дихати правильно.

Мона перевела погляд на Майкла:

— Ти в порядку? Що там сталося?

Він провів рукою по волоссю — жест, якого Мона давно не бачила, бо Майкл зазвичай тримає себе зібрано.

— DM-Lab… веде себе дивно. І… — він глянув на Айру. — Вона там була. Одна.

Мона стиснула зуби, але стримала все, що хотіла сказати.
Не час.

— Ми поговоримо про це. Але — потім. Зараз… — вона розвернулася до дисплея. — Подивись.

Майкл став поруч.
Графіки світилися нервовими зубчастими лініями.

— Це Система? — тихо вимовив він.
— Це вся Система, — відповіла Мона.

Джеремі з’явився збоку ніби з повітря:

— Якщо коротко: планетарні сенсори поводяться так, ніби хтось по ним стукає. І стукає в одному й тому ж ритмі.

— Почалося приблизно годину тому, — додала Мона. — І посилюється.

Айра підійшла ближче до панелі.
Ніхто її не чіпав і не стримував.

Графік, що скакав у нестабільному ритмі, ледь-ледь сповільнився.

Майкл помітив. Мона — теж.
Джеремі вже відкрив рота, але Мона жестом змусила його мовчати.

Айра торкнулася пальцями краю панелі.
Не екрана — лише металевого корпусу.

— Вони… шукають, — сказала вона дуже тихо.

Мона різко обернулась:

— Хто?

Айра подивилася на неї довгим, майже беззахисним поглядом.

— Ті, що там, — і вона ледь нахилила голову вбік, ніби вказувала не на планети, а за них. — Їм… боляче.

Графік на Юпітері зробив різкий стрибок.
Сатурн — синхронний.
Марс — з затримкою у дві секунди.

— Болить? — перепитав Джеремі, забувши, що пообіцяв мовчати.

Айра кивнула.

— Їх… розтягує. Вони не вміють так. Вони просять… — вона шукала слово, — менше.

Мона обмінялася поглядом із Майклом.

— Айро, — обережно сказала вона, — це важливо. Що саме ти відчуваєш?

Айра опустила погляд, ніби подумала, а потім сказала щиро, по-дитячому:

— Світ дихає неправильно.

У цей момент на дисплеї блиснула нова хвиля.
Сильніша за попередні.
Утричі.

Сигнал викотився по всіх сенсорах водночас.

Джеремі скрикнув:
— Це… неможливо. Всі канали разом не…

— Це попередження, — перебила його Мона.

— Про що? — тихо спитала Лілі.

Айра закрила очі.

— Про наближення.

Вона не сказала чого.
Але це слово повисло в повітрі так, що всі троє дорослих відчули холод у грудях.

Навіть Лілі.

Навіть Віраст, який до цього моменту не міг зізнатися навіть собі, що це все не просто так.

І в цей момент дисплей мигнув так сильно, що зображення на секунду зникло.

Станція задрижала ледь-ледь, як від далекого гуркоту.

Мона відступила на крок:

— Це вже не просто сенсори…

Майкл узяв Айру за плече, інстинктивно, майже захисно.

— Мона, — сказав він тихо, — нам треба щось робити.

— Треба зрозуміти, що саме до нас іде, — відповіла вона.

Айра відкрила очі.

— Воно не йде.
— Воно… вже тут.