РОЗДІЛ 11: КОСМОС ВИХОДИТЬ НА ЗВ'ЯЗОК.

У залі відділу астрофізики стояв рівний білий шум — робочий гул серверів і вентиляторів, який зазвичай заспокоював.
Сьогодні він діяв навпаки: нагадував, що все працює на межі.

Мона стояла над головною панеллю.
На екрані бігали графіки по зовнішніх сенсорах Сонячної системи — те, що мало бути передбачуваним і повільним.
Але лінії поводилися так, ніби хтось навмисне розгойдував їх зсередини.

Поруч із нею, трохи збоку, стояла Лілі.
Тиха.
Усвідомлено притихла — не від страху, а від того, що намагалася не заважати.

— Перезапуск третього вузла завершено, — озвався Джеремі, який визирнув з-поза серверної шафи. — Та, здається, Марсу на нас плювати.

Мона лише кивнула.

— Показники?
— Хаос, — відповів він. — Не руйнування даних, не шум — саме хаос. Ти тільки глянь.

Він вивів на головний екран дані по Марсу.
Графік стрибав як серце, що раз у раз збивається з ритму.

Мона стиснула губи.

— Добре, Земля?
— А от тут веселіше, — Джеремі підморгнув, але вийшло нервово.
У вікні Землі сенсор бився хвилями, ніби хтось прокручував сигнал туди-сюди.

— Це ненормально, — сказала Мона. — І точно не випадково.

Лілі нерухомо дивилася на екрани, ковтаючи кожну цифру так, ніби намагалася зрозуміти більше, ніж могла.

Мона провела пальцем по панелі, накладаючи графіки один на один.

Стрибки повторювалися.
У тому самому порядку.

Венера.
Марс.
Земля.
Юпітер.
Сатурн.
Крайній сенсор у Поясі астероїдів.

І знову.

— Це ніби… відлік, — тихо сказала Мона.

— Відлік до чого? — Джеремі трохи нахилився, але жартувати вже не намагався.

— Оце я і хочу зрозуміти.

Шум у залі став гучнішим — скоріше тому, що всі троє на мить мовчали.

На сусідньому екрані раптом спливло нове повідомлення з DM-Lab:

“Нестабільність сенсорів темної матерії. Відповідальний: Майкл Колдвелл.”

Мона навіть не зітхнула.
Просто на секунду заплющила очі.

Лілі повернула до неї голову.

— Мамо… це погано?
— Це… дивно, — чесно відповіла Мона. — Дуже дивно.

Джеремі тим часом відстукував щось по клавіатурі.

— Може, збіг? — кинув він. — Сонячна система ламається разом із нашими внутрішніми сенсорами? Хтось там зверху вирішив пожартувати?

— Космос не жартує, — сказала Мона рівно.

У цей момент загорілося ще одне сповіщення — коротке, службове, з внутрішнього каналу.

“Мона, я знайшов Айру. Ми йдемо до тебе. Треба поговорити.”
— Майкл.

Лілі різко випрямилася.

Мона поклала руку їй на плече.
Просто й м’яко.

— Це добре, — сказала вона тихо. — Дуже добре.

Вона знову глянула на панелі.
Графіки продовжували свій дивний танець, ніби хтось щось шукав і не міг знайти.

— Джеремі, — сказала Мона, — збережи всі останні дані. Копію на окремий носій.
— Уже роблю.

Мона підняла голову.
Світло екранів лягало на її обличчя холодними відблисками, але голос звучав твердо.

— І приготуйся. Тут коїться щось дуже серйозне.
— Ти думаєш…
— Я думаю, ми стоїмо в точці, де все починає відповідати нам одночасно.

Вона перевела погляд на двері і подумала про себе:

— А тепер… чекаємо їх.