РОЗДІЛ 10: НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ.

DM-Lab (Лабораторія з дослідження чорної матерії) ховався в глибині комплексу — не найгучніша, але мабуть найделікатніша зона у всьому комплексі.
Саме тому сюди викликали Майкла: аномалії зачепили навіть те, що зазвичай не виходить з ладу ні за яких умов.

Двері відчинилися перед ним із сухим шипінням.
Усередині панував хаос не з криків чи паніки, а з цифр: графіки скакали, лінії рвалися, датчики миготіли, ніби хтось сплутав їхні частоти.

— Ви вчасно, — кинув хтось із техніків і зник між стійками.
— Сенсор тринадцятий знову у відмові. І гляньте на четвертий — він поводиться… ну… не так як мав би.

«Не так» у DM-Lab звучало гірше за «вибухає».

Майкл підійшов до панелі.
На екрані бігли хвильові лінії темної матерії — точніше, "шум", який темна матерія зазвичай лишає.
Зараз це був хаос.
Стрибки.
Артефакти.
Ривками — мов серце, що збилося з ритму.

— Так… так… зараз розберемося, — пробурмотів він і втягнувся в роботу.

І саме тому він одразу не почув тихих кроків у коридорі за його спиною.

---

Айра не знала, куди йде.
Вона просто йшла.

Десь у стінах комплексу жила легка, майже нечутна вібрація — тонка хвилька, яка лоскотала десь на межі слуху.
Не звук.
Не поклик.
А щось знайоме, тепле…
Як відлуння того, що вона давно втратила.

Вона повернула за один коридор, за другий.
Світло слабко пульсувало — чи то від аварійного режиму, чи просто так само збивалося з ритму, як і весь комплекс.

Двері з позначкою DM-Lab стояли розчинені.

Айра ступила всередину.

---

Майкл спершу не почув.
Він помітив її тільки після того, коли один із графіків — той, що хвилинами скакав як божевільний — раптом на секунду став рівним.
Абсолютно.
До ідеальної прямої лінії.

Він кліпнув.
Навіть не зрозумів, що саме побачив.
Тільки потім обернувся.

Айра стояла біля порога.

Боса.
Тиха.
Трохи нахилила голову — так, як вона робила, коли щось відчувала.

— …Айро? — голос Майкла зірвався.

Вона стояла тихо і спокійно.
Просто дивилася на нього.

— Ти… тут? — Майкл зробив крок. — Як ти сюди… Чому ти одна? Де Мона? Лілі?

Айра повільно перевела погляд на панель із графіками.

— Вони… говорять голосно, — тихо сказала вона.
— Хвилі. Вони лякаються.

Майкл завмер.
Слова не мали сенсу.
Але водночас — мали.

— Айро… — він наблизився, тепер вже тихіше. — Це небезпечне місце. Ти не повинна тут бути. Станція зараз… не в порядку.

Вона глянула на нього.
Спокійно.
Трохи сумно.

— Ти теж не в порядку.
Майкл зупинився, ніби хтось поставив перед ним невидиму стіну.

— Можливо, — тихо сказав він. — Але тобі не варто про це хвилюватися.

Він озирнувся на панель — хвилі продовжували стрибати, але вже не такими різкими ударами, як раніше. Проте, він чомусь не зрадів цому.

— Айро, — він обережно знизив голос, — ти не повинна тут бути. Це не місце для дітей. Навіть у нормальні дні, а сьогодні — тим більше.

Вона стояла спокійно, майже нерухомо, але зосереджено. Її погляд знову ковзнув на графіки, ніби вона прислухалася до них, а не дивилася.

— Вони шумлять, — сказала вона так, ніби це щось очевидне.

— Це не… — Майкл на мить замовк, намагаючись знайти просте пояснення. — Це просто збої. Система нервує. Як і всі ми. Нічого більше.

Айра не заперечувала і не погоджувалась. Вона просто слухала. І це чомусь нервувало більше за будь-які слова.

— Послухай, — сказав Майкл, повільно, щоб не налякати, — ходімо, я відведу тебе до Мони. — І де Лілі, чому ти сама? Що взагалі трапилося?

Айра кивнула без вагань.

— Я мусила піти А вона, має стати... — Айра на мить задумалася. — Собою. — сказала вона чітко та прямо, немов обрала справжній і єдиний варіант розвитку подій.

Коли вона відійшла від панелі, хвилі знову почали скакати як раніше — різко, несинхронно, майже хаотично.
Майкл побачив це краєм ока й напружено стиснув щелепи.

«Збіг. Просто збіг», — повторив він подумки, але від цих слів легше не стало.

Він простягнув їй руку.

Айра поклала свою маленьку долоню в його — без вагань, без страху, просто з тією самої дитячою довірою, яка інколи ламає дорослим усі звичні схеми.

— Добре, — сказав він майже шепотом. — Пішли. Знайдемо Мону, і розберемося. Впевнений, вона зможе нам допомогти.

Вони вийшли з лабораторії, а панель що була позаду мигнула ще один раз — ніби хтось вимкнув і знову ввімкнув серце машин.

І лише після того DM-Lab знову повернувся до свого хаотичного, нервового шуму.