РОЗДІЛ 10: НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ

DM-Lab - лабораторія дослідження темної матерії - ховалася глибоко всередині комплексу. Це було не найгучніше місце, зате, мабуть, одне з найчутливіших у всій системі. Саме тому Майкла й викликали сюди: аномалії дісталися навіть до обладнання, яке взагалі не мало виходити з ладу. Двері розсунулися перед ним із сухим шипінням. Усередині панував хаос. Не криками й не панікою. Цифрами. Графіки стрибали. Лінії ламалися. Датчики блимали, наче хтось переплутав їм частоти. - Ти якраз вчасно, - кинув один із техніків і зник між стійками обладнання. - Тринадцятий датчик знову ліг. І глянь на четвертий. Він поводиться... ну... не так, як має. У DM-Lab фраза «не так, як має» звучала страшніше за «воно вибухає». Майкл підійшов до панелі керування. Екраном бігли сліди детекторів - слабкі залишкові сліди, за якими DM-Lab шукала можливі ознаки взаємодії з темною матерією. Тепер там був хаос. Піки. Артефакти. Серії ривків, мов серце, яке збилося з ритму. - Добре... добре... розберемося, - пробурмотів Майкл, поринаючи в роботу. Захопившись показниками, він не помітив, як двері за спиною відчинилися й знову зачинилися. * * * Усередині DM-Lab слабка вібрація, яка привела Айру крізь комплекс, стала сильнішою. Знайомою. Теплою. Майкл помітив її тільки тоді, коли один із графіків, що кілька хвилин шалено смикався, раптом на одну секунду вирівнявся. Повністю. Ідеальна пряма. Він кліпнув. Майкл якусь мить навіть не розумів, що саме побачив. І лише тоді обернувся. Айра стояла на порозі. Боса. Мовчазна. Вона трохи схилила голову - так само, як завжди робила, коли щось відчувала. - ...Айра? - голос Майкла зламався. Вона стояла тихо й спокійно. Просто дивилася на нього. - Ти... тут? - Майкл зробив крок до неї. - Як ти сюди потрапила? Чому сама? Де Лілі? Айра повільно перевела погляд на панель із графіками. - Вони... говорять дуже голосно, - тихо сказала вона. - Хвилі. Вони налякані. Майкл завмер. Слова не мали сенсу. І водночас... Мали. - Айро... - він підійшов ближче й стишив голос. - Тут небезпечно. Тобі не можна бути в цьому місці. Станція зараз... не зовсім у нормі. Вона подивилася на нього. Спокійно. Трохи сумно. - Ти теж не в нормі. Майкл зупинився так, ніби перед ним раптом виросла невидима стіна. - Можливо, - тихо відповів він. - Але про це тобі не треба хвилюватися. Він глянув на панель. Хвилі все ще стрибали, але вже не так різко, як раніше. Чомусь це зовсім не заспокоювало. - Айро, - обережно продовжив він, - що б ти не чула, нам треба вийти з цієї кімнати. Вона лишалася спокійною й майже нерухомою, але її зосередженість майже відчувалася фізично. Її погляд знову повернувся до графіків, ніби вона не дивилася на них, а слухала. - Вони стають голоснішими, - сказала Айра так, наче це було очевидно. - Це не... - Майкл на мить замовк, шукаючи просте пояснення. - Це лише збої. Система нервує, як і всі ми. Нічого більше. Айра не сперечалася. І не погоджувалась. Просто слухала. І це чомусь тривожило сильніше за будь-яку відповідь. - Послухай, - повільно сказав Майкл, намагаючись її не налякати. - Ходімо зі мною. Я відведу тебе до Мони. Дорогою розкажеш, що сталося. Айра без вагань кивнула. - Я мала піти. А вона... має стати... Айра на мить зупинилася. - Собою, - сказала чітко, ніби називала єдиний правильний напрямок, у якому події могли рухатися. Коли вона відійшла від панелі, хвилі на екранах знову почали смикатися. Різко. Несинхронно. Майже хаотично. Майкл помітив це краєм ока й стиснув щелепу. Збіг. Просто збіг, сказав він собі. Але легше не стало. Він простягнув руку. Айра без страху й вагань поклала в неї маленьку долоню - з тією дитячою довірою, яка часом ламає всі схеми, на яких тримаються дорослі. - Добре, - майже прошепотів Майкл. - Ходімо. Знайдемо Мону й розберемося. Я впевнений, вона зможе нам допомогти. Вони вийшли з лабораторії. За їхніми спинами DM-Lab продовжувала гудіти в тому самому нервовому, хаотичному ритмі. Те, що на одну секунду вирівняло графік, зникло.