ІНТЕРЛЮДІЯ: Шлях між хвилями.

Комплекс стихав і вибухав одночасно.

Десь у віддалених секторах гули аварійні сирени — короткі, уривчасті.
Потоки людей пробігали коридорами,
перегукувалися через рації,
гарячково намагалися втримати станцію в робочому режимі.

Але там, де йшла Айра…
було тихо.

Не тому, що там не працювали люди.
А тому, що вона жодного разу не обрала коридор, де хтось був.

Вона не ховалася.
Не нишпорила.
Не боялася.

В її кроці було щось надзвичайно просте —
як у дитини, що йде туди, де тепліше.

За рогом миготіла камера.
Лінза на якусь мить завмерла в чорному екрані —
перезавантаження.
І саме якраз в цю мить, Айра пройшла під нею,
навіть не піднявши погляду.

Далі — довгий технічний коридор.
По ньому щойно пробігла група інженерів:
дві секунди тому тут лунали їхні кроки.
Зараз — пусто.
Лише тремтливе світло над головою.

Айра ступала м’яко,
неначе кожна плитка підлоги сама давала їй дорогу.
Вона не думала про рух —
вона слухала.

Десь у стінах, дуже глибоко,
тремтіло щось схоже на слабку хвилю.
Не звук,
не шепіт,
а… спогад?

Ледь чутний дотик тепла,
ніби хтось провів долонею по внутрішній поверхні світу.

Айра зупинилася,
підняла голову,
прислухалася.

Хвиля була нерівною:
іноді повільною,
іноді різкою,
іноді майже зникаючою.

Але вона знала напрямок.

Вона рушила далі —
не поспішаючи,
але впевнено.

Поворот.
Ще один.
Світло в стелі мигнуло тричі,
наче вагалося між роботою та відмовою.

Повз неї пройшов технік із планшетом —
він дивився тільки на екран,
намагаючись зрозуміти, чому дані скачуть.
Айра зупинилася,
дочекалася,
поки він зверне у боковий коридор.

Жодного разу вона не рухалася “крадькома”.
Вона просто… рухалася так,
ніби була частиною повітря.
А повітря не привертає уваги.

Попереду загриміли металеві двері —
хтось зайшов у лабораторію,
крикнув комусь,
що “система знову зависла”.
І дері закрилися.

Айра повільно підійшла.
Тремтіння хвилі в стінах стало виразнішим —
як простягнута рука,
яку ти не бачиш,
але вже відчуваєш на своїй долоні.

Вона стояла перед дверима DM-Lab,
не знаючи назви,
не знаючи призначення,
не знаючи, що це місце взагалі існує.

Але знала одне:

там було щось занадто знайоме,
щоб пройти повз.

Хвиля змінилася.
Стала глибшою.
Мʼякшою.
Ніби її хтось кликав —
не словом,
а самим фактом свого руху.

Двері не були зачинені.
Аварійний режим тримав замки розблокованими.

Айра торкнулася рукою холодного металу.

І зайшла всередину.