РОЗДІЛ 9: ТІНІ КОМПЛЕКСУ

Ніч іще не набрала повної сили, але далекі прожектори вже простягали асфальтом довгі холодні тіні. Лілі йшла швидко, ніби боялася озирнутися. Рейна рухалася трохи попереду, засунувши руки в кишені худі так спокійно, наче вони просто гуляли, а не прямували до закритої частини комплексу. - Ти впевнена, що це хороша ідея? - Лілі стишила голос, хоча навколо нікого не було. - На сто відсотків, - без вагань відповіла Рейна. - Ну... на дев’яносто. А потім тихіше: - Добре, на вісімдесят. Але ти ж хочеш відповідей, правда? Лілі стиснула губи. Напруга стискала груди й плутала думки. Після того, що сталося з Айрою... Після того спалаху... Після їхньої сварки... Вона не могла просто сидіти вдома. Не могла чекати, поки хтось скаже, що все «само владнається». - Я хочу її знайти, - прошепотіла Лілі. - Я знаю, - сказала Рейна. - Ходімо. Я знаю короткий шлях. Вони зійшли з основної доріжки й звернули на вузьку стежку між деревами, що росли майже впритул до огорожі комплексу. Листя тихо шаруділо під ногами, ніби шепотіло щось недобре. Лілі озиралася кожні три секунди. Рейна не озирнулася жодного разу. - І звідки ти взагалі знаєш про цей «короткий шлях»? - нарешті спитала Лілі. - Ем... ну... - Рейна зробила максимально невинне обличчя. - Якось я шукала спосіб залізти всередину, щоб стрибнути з даху старого ангара на щось м’якше за бетон. - Ти робила ЩО?! - Довга історія. Неважливо. Головне - я знайшла вхід. Я тут достатньо давно живу, щоб знати кути, які ніхто вже не перевіряє. Вони підійшли до масивної металевої огорожі, настільки щільної, що здавалося, крізь неї навіть повітря не проходить. Але праворуч, майже під деревами, стояли старі службові двері. Такі, якими або не користувалися роками, або лишали для «тих, хто знає». Рейна просунула пальці під нижній край. Перекошена нижня петля піддалася, і двері відчинилися рівно настільки, щоб хтось невеликий міг протиснутися. - Рейно... це... - Лілі не встигла договорити. - Розслабся, Лі. - Рейна вже пролазила всередину. - «Вхід заборонено» - це для нормальних людей. - А ми ж не зовсім нормальні, правда? Лілі ковтнула й полізла слідом. Усередині пахло металом, пилом і чимось ще... Гострим. Електричним. Коридор був вузьким і освітлювався лише аварійними лампами. Тіні лежали шарами, ніби щось ховалося між ними й чекало. - Може... повернемось? - тихо спитала Лілі, але голос зрадницьки тріснув наприкінці. - Ти серйозно? - усміхнулася Рейна. - Ми ж тільки почали. Вона зробила кілька кроків і раптом зупинилася. Рейна ніколи не зупинялася просто так. Лілі теж завмерла. У коридорі хтось стояв. Спочатку це була лише тінь. Нерухома. Витягнута. Наче відлита з самої тиші. Але очі звикли до напівтемряви, і постать стала чіткішою. Високий чоловік. Спокійний. Зосереджений. Схожий на людину, яка не шукала проблем, але давно їх знайшла й навчилася з ними жити. На ньому була темна форма охорони. Він не рухався. Просто дивився на дівчат із терплячою нерухомістю того, хто чекає, коли правда прийде сама. - Ви двоє, - сказав він рівним, відстороненим голосом. - Цей вхід не для вас. Рейна ковтнула й усміхнулася так, як люди усміхаються перед стрибком із мосту. - Ну... технічно ми вже всередині. Лілі мовчала. Від його погляду долоні хололи, а в грудях, навпаки, ставало гаряче. - Ідіть за мною, - сказав чоловік. - Вам є що пояснити. І рушив у темряву коридору, навіть не озирнувшись, упевнений, що вони підуть слідом. І вони пішли. Тіні комплексу одна за одною змикалися за спинами. Охоронець ішов попереду швидкими, впевненими кроками. Наступний коридор виявився зовсім не таким, яким його уявляла Лілі. Не темним. Не страшним. Навпаки, над головою тягнулася суцільна лінія світлодіодних ламп, заливаючи простір холодним білим світлом, а під ногами рівно гули вентиляційні канали. Кроки поверталися чітким механічним відлунням. Жодного загадкового шарудіння. Повітря пахло стерильно й гостро, металом та озоном. Рейна ковтнула й прошепотіла: - Ну... принаймні тут не страшно. У ту ж секунду за стіною щось важко клацнуло. Перемкнулося реле. Рейна миттю передумала. - Добре. Тепер трохи страшно. Лілі не знала, куди дивитися. На нескінченний коридор. На панелі керування з тьмяними індикаторами. Чи на широкі плечі чоловіка попереду. Він ішов так, ніби знав комплекс краще за власну квартиру. Це було не зовсім страшно... Але дуже незвично. Вони звернули ще в один коридор, де світло було яскравішим. Уздовж стін стояли закриті шафи з обладнанням. На кожній маленький екран показував стан системи. Чоловік зупинився так різко, що Рейна ледь не врізалася йому в спину, а Лілі мимоволі пискнула. - Ем... пане... - невпевнено почала Рейна. Він обернувся й спокійно відповів: - Віраст. Можете називати мене так. - Ем... добре, пане Віраст, - обережно сказала вона, хоча це прозвучало трохи безглуздо. Він підняв брову. - Не «пане». Просто Віраст. Пауза затягнулася. - А тепер... - продовжив він тим самим спокійним тоном, від якого чомусь ставало ще страшніше, - навіщо ви проникли в закриту зону комплексу? Лілі відчула, як серце провалилося кудись у живіт. - Ми... ем... просто... - почала вона. - Заблукали! - швидко перебила Рейна. Віраст мовчки дивився на них. - Через службові двері? - уточнив він. - Ну... е-е... ми подумали, що це парк, - напружено всміхнулася Рейна. - Дуже погано освітлений парк... Лілі мало не скрикнула. Але Рейна штовхнула її ліктем. Не здавай нас. Віраст повільно видихнув. - Добре. Якщо говорити ви не хочете, мені доведеться відвести вас до кімнати охорони. - Там є камери... - І, можливо, доведеться викликати поліцію. - Поліцію?! - в один голос вигукнули дівчата. Він навіть не моргнув. - Ви без дозволу проникли на режимний об’єкт. Це серйозно. - Ідіть за мною. Він уже повернувся, коли Лілі більше не витримала. - Стійте! - голос зламався. - Мої мама й тато працюють тут! Віраст зупинився. А потім повільно обернувся. Лілі стояла бліда, але вперта, а очі вже наповнювалися сльозами. - Моя мама - Мона Колдвелл, з астрофізичного відділу... - Тато - Майкл Колдвелл, інженер... - Я... я не могла до них додзвонитися! Слова вирвалися з неї, як тиск крізь зламаний клапан. - Удома сталося щось жахливе! - Я не знала, що ще робити! - Я подумала... подумала, що вони тут... і що я зможу їх знайти... Вона тремтливо вдихнула. - Я боялася йти сама... - Лілі глянула на Рейну. - Тому взяла подругу. - І ми... ми прийшли сюди, бо я думала, що знайду їх усередині. Рейна кивнула, ніби підтверджувала кожне слово. - Ми не злодійки. Ми просто... дуже злякалися. У коридорі стало так тихо, що було чути роботу вентиляції. Віраст довго дивився на них, зважуючи не лише слова, а й те, як вони прозвучали. Нарешті кивнув. - Мона Колдвелл зараз у комплексі, - сказав він. - І якщо вдома справді все так погано, як ви кажете, вона має знати. Він підійшов ближче. - Гаразд. Я відведу вас до неї. - Але від цієї миті - жодних лазівок через службові двері й жодних вигаданих історій. - Тут треба говорити правду. Лілі повільно кивнула. Рейна видихнула так, ніби половина страху нарешті відпустила. - Але попереджаю, - додав Віраст. - Якщо ви ще щось приховуєте, Мона дізнається першою. Він повернувся й повів їх далі. Уперше Лілі здалося, що тіні комплексу відступили хоча б на крок. * * * Вони піднялися на інший рівень, і одразу стало зрозуміло: щось не так. Зазвичай цей сектор був тихим, майже стерильним. Сьогодні - навпаки. Коридором рухалися люди в халатах. Хтось поспішав. Хтось майже біг. На великих екранах уздовж стін миготіли графіки, таблиці й спалахи спектральних даних. Кілька працівників сперечалися пошепки, показуючи на дисплей, де криві незрозумілих відхилень рухалися ривками. - ...кореляція зі збуренням у другому секторі... - Перевір ще раз! Це не може бути помилкою! - Система каже, що може, але я їй не вірю... У повітрі гуділа низька напруга. Не паніка. Терміновість. Та напруга, яка виникає, коли щось уже сталося, але ніхто ще не знає, наскільки все серйозно. Лілі інстинктивно пригнула голову, коли повз пробіг молодий технік із планшетом. Рейна прошепотіла: - Ого... я завжди думала, що тут нудно. - Я помилялась. Віраст рухався так, наче хаос його зовсім не стосувався. Просто вів дівчат уперед, як людина, здатна знайти дорогу в будь-якому натовпі. Вони завернули за ріг. Людей тут було менше, але монітори світилися так само яскраво. Усе ніби застигло в режимі аналізу: реконструкції моделей, графіки, потоки даних із зовнішніх датчиків. Дівчата нічого з цього не розуміли. Лілі цей сектор знала. Удень вона іноді бігала цими коридорами, коли мама показувала їй «де живе наука». Але тепер усе було інакше. Живіше. Гостріше. Наче нервова система, яка раптом отримала забагато сигналів. - Де зараз Мона? - спитала Рейна, намагаючись не витріщатися на екрани. - У своєму секторі, - відповів Віраст. - Аналізує аномалії. Слово «аномалії» зависло в повітрі, і Лілі стало холодно. Вона подумала про Айру. Про її світло. Про сяйво в небі. Про все, що сталося вдома. Вони підійшли до знайомих дверей із яскравою панеллю збоку. MONA CALDWELL: ASTROPHYSICS DIVISION Віраст глянув на дівчат. - Готові? - Ні, - чесно відповіла Лілі. - Абсолютно ні, - додала Рейна. - Добре, - сказав він. - Тримайтеся поруч. Двері розсунулися. Усередині продовжувався той самий неспокійний рух. За прозорими стінами, позаду Мони, працівники переходили від станції до станції. Передавали дані. Хтось швидко друкував. Хтось нервово крутив ручку в пальцях. Але в кабінеті все оберталося навколо Мони. Вона стояла перед кількома моніторами, переглядаючи дані спектрального аналізу. Рухи були швидкими, точними, автоматичними. Вона давно переступила межу втоми й тепер трималася лише на концентрації. - Я зайнята, - сказала Мона, не обертаючись. - Якщо комусь знову потрібен доступ до спектрального сектору, то я... Вона повернулася. Побачила Віраста. Потім Рейну. Потім Лілі. На одну мить увесь хаос за прозорими стінами ніби розчинився. Не тому, що зник. А тому, що Мона перестала його бачити. - Лілі?.. - тихо сказала вона. У голосі змішалися подив, страх і запитання, відповідь на яке вона ще не була готова почути. Мона зробила кілька швидких кроків уперед, майже побігла. Але зупинилася за пів метра від Лілі, ніби боялася, що дотиком може ненароком розбити щось крихке після їхньої останньої сварки. - Лілі... - голос затремтів. - Ти... ти в порядку? Не поранилась? Чому ти тут? Що сталося? Лілі ковтнула. Слова застрягли в горлі, але відступати вже не було куди. - Мамо... - тихо сказала вона. - Мені треба тобі дещо розповісти. Мона підійшла ближче, щоб дивитися їй прямо в очі. Її обличчя було водночас м’яким і твердим - обличчя людини, яка вже пережила кілька годин напруги й щойно отримала ще один удар. - Лілі... - Мона ледь торкнулася пальцями її рук. - Удома щось сталося? Рейна стояла позаду, напруживши плечі. Віраст мовчки спостерігав, не втручаючись. Просто тиха присутність на краю цієї миті. Лілі вдихнула глибше. - Мамо... - голос був тихим, але твердим. - Ми з Рейною сьогодні були в лісі. - Я хочу... - Я мушу розповісти, що там сталося. Мона завмерла, дивлячись просто в очі доньки. - Добре. Розкажи все від самого початку. Лілі кивнула. - Спочатку в лісі було занадто тихо. Потім ми знайшли місця, де земля була теплішою, ніж мала бути. Рейна кивнула. - Оце я теж відчула. Просто не знала, що воно означає. - Потім я побачила між деревами темний силует. - А я ні, - додала Рейна. - Дивилася туди ж, куди й Лілі, але там нічого не було. По обличчю Віраста ковзнула тінь, але він не сказав нічого. - А ще ми знайшли щось світне біля місця, де моя сім’я знайшла Айру. Нитку чи, може, волосину. Я торкнулася - і воно зникло. Погляд Мони загострився. - А після того, як ви повернулися? Лілі опустила очі. - Ми посварилися. Потім ви з татом поїхали. Коли я повернулася у вітальню, Айри вже не було. Вікно було трохи прочинене. Я не знаю, як вона взагалі могла через нього пролізти. Голос затремтів. - На підвіконні була маленька світна порошинка. Я теж її торкнулася - і вона зникла. Лілі ковтнула. - Я намагалася додзвонитися тобі. Сигналу не було. Татові теж. Я запанікувала, побігла до Рейни, і ми прийшли сюди, бо я думала, що знайду вас. Рейна серйозно кивнула. - Вона каже правду, місіс Колдвелл. Настала довга, важка тиша. У її центрі стояла Мона й дивилася на доньку так, ніби світ раптом став надто великим. Потім простягнула руку й торкнулася плеча Лілі. - Ти злякалася й пішла шукати нас, - тихо сказала вона. - Я рада, що ти в безпеці. З усім іншим розберемося потім. Лише після цих слів Лілі вперше по-справжньому видихнула. За лабораторним склом хтось поспішно пройшов повз панелі. Долітали уривки розмов. Короткі сигнали. Суперечки над графіками. Станція була натягнута, мов струна. Мона глянула на Лілі й один раз кивнула. - Добре. Ми в цьому розберемося. - Обіцяю. Віраст мовчки стояв поруч. Нарешті заговорив. - Я чув, що ти сказала, Лілі. Про ліс і те, що сталося вдома. Рейна скривилася. - У якому сенсі «чув»? Ви маєте за людьми стежити, а не підслуховувати. - Спокійніше, - незворушно відповів він. Мона уважніше подивилася на нього. - Тобі є що додати? - Я теж був у лісі сьогодні ввечері, - сказав Віраст. - Не по службі. - Просто не міг позбутися відчуття, що там щось не так. Він знизав плечима. - Тиша була дивною. - Порожньою. - І я бачив дві постаті. Тепер знаю, що це були ви. - Ще я побачив слабкий спалах, який зник так само раптово, як з’явився. - Більше нічого. - Але цього вистачило, щоб зрозуміти: щось не так. Рейна ковтнула. - То це ви були в лісі? - Так, - просто відповів він. За склом різко пискнув ще один датчик. Хтось крикнув про новий стрибок показників, але Мона навіть не обернулася. - Отже, маємо ліс, який поводиться не так, як повинен, - підсумувала вона. - Тепло, яке ви обидві відчули, світну нитку, порошинку, Віраста, який бачив вас там і теж помітив спалах... Її погляд переходив від одного до іншого. - І зникнення Айри. - Усе за один день. Мона стиснула губи. - Цього вже забагато, щоб списати на збіг. Віраст коротко кивнув. - А тепер ще й станція показує власні аномалії. Системи, які мають бути стабільними, втрачають синхронізацію. - Тож так, я думаю, все це пов’язано. Мона кілька секунд мовчала, а потім заговорила тим зібраним голосом, яким користувалася на роботі. - Добре. Робимо так. - Ви двоє... - вона подивилася на Лілі й Рейну. - ...залишаєтеся тут і більше нікуди самі не лізете. - Віраст, ти йдеш зі мною. Треба зрозуміти, що саме відбувається із системою. Вона ще раз коротко, але впевнено торкнулася плеча Лілі. - Ми впораємося. - Повір мені. Лілі кивнула. За склом знову спалахнули графіки, і хтось пробіг коридором із роздруківками в руках. Але хаос більше не здавався їй зовсім безглуздим. Принаймні тепер вони вже не шукали відповіді навпомацки.