РОЗДІЛ 9: ТІНІ КОМПЛЕКСУ.

Ніч ще не встигла набрати силу, але світло віддалених прожекторів уже стелилося по асфальту довгими холодними гостями. Лілі йшла швидко, наче боялася оглянутися. Рейна — навпаки: ішла трохи попереду, плечі розслаблені, руки в кишенях худі, ніби це просто вечірня прогулянка, а не шлях на територію, куди без перепустки заходити категорично заборонено.

— Ти впевнена, що це хороша ідея? — Лілі стишила голос, хоч навколо не було ні душі.

— Сто відсотків, — без паузи відповіла Рейна. — Ну… дев’яносто. — І додала тихіше: — Добре, вісімдесят. Але ж ти хочеш відповіді, правда?

Лілі стиснула губи. Нерви тиснули на груди зсередини, думки плутались. Після того, що сталося з Айрою… після того вибуху світла… після їхньої сварки… Лілі не могла залишатися вдома. Не могла просто сидіти й чекати, поки хтось їй скаже, що все «пройде само».

— Я хочу її знайти, — прошепотіла вона.

— Ну-у-у-у-у, це зрозуміло, інакше - ти точно сиділа б у ліжку і чекала на її повернення, — Рейна підморгнула. — Ідемо. Я знаю короткий шлях.

Вони звернули з головної доріжки на вузьку стежку між деревами, що підступали впритул до огорожі комплексу. Листя під ногами шелестіло так, ніби шепотіло щось недобре. Лілі озиралася кожні три секунди, а Рейна — жодного разу.

— А звідки ти взагалі знаєш про цей твій «короткий шлях»? — не витримала Лілі.

— Ем… ну… — Рейна зобразила на обличчі найневиннішу з можливих усмішок. — Колись я шукала, де можна залізти, щоб зістрибнути з покрівлі старого ангару на щось м’якше, ніж бетон.

— Ти ЩО робила?!

— Та довга історія. Не суть. Головне — я тоді знайшла лазєйку.

Вони підійшли до масивного металевого паркану, такого щільного, що здавалося — він не пропускає навіть повітря. Але праворуч, майже під самими деревами, ховались старі технічні двері — з тих, які або задовгі роки не використовували, або використовували «для своїх».

Рейна підчепила пальцями нижній край.

Двері тихо скрипнули… і прочинилися рівно настільки, щоб пролізти.

— Рейно… Це ж… — Лілі не встигла сказати.

— Та розслабся, Лі, — Рейна вже пролазила всередину. — «Закрито» — це для нормальних людей.
А ми ж з тобою не про це, правда?

Лілі ковтнула повітря й пішла слідом.

Всередині пахло металом, пилом і чимось ще… різким, електричним. Коридор був вузьким, висвітленим тільки аварійними лампами. Тіні лежали шар за шаром, мовби щось ховалося поміж ними й чекало.

— Може… повернемося? — тихо запитала Лілі, але голос її зрадницьки зірвався на самому кінці.

— Та ти що, — Рейна усміхнулась, — ми тільки почали.

Вона зробила кілька кроків уперед — і зненацька зупинилася. Рейна ніколи не зупинялась просто так.

Лілі теж стала.

Хтось стояв у коридорі.

Спочатку це була просто тінь — нерухома, витягнута, відлита з мовчання. Але коли їхні очі звикли до напівтемряви, постать чітко окреслилась.

Високий. Спокійний. Зосереджений. Мов той, хто не шукає неприємностей — але давно їх знайшов і навчився з ними жити.

Віраст. Начальник охорони комплексу від зовнішніх загроз.

Він не рухався. Лише дивився на двох дівчат — так, наче знав, що вони з’являться ще до того, як вони взагалі вирішили сюди прийти.

— Ви двоє, — сказав він рівним, далеким голосом. — Цей вхід не для вас.

Рейна проковтнула слину й посміхнулася так, як усміхаються перед стрибком із моста:

— Ну… технічно — ми вже всередині.

Лілі нічого не сказала. Бо від погляду Віраcта їй стало холодно на долонях — і гаряче в грудях.

— Ходімо, — сказав він. — Вам є що мені пояснити.

І зник у темряві коридору, навіть не озирнувшись, упевнений, що вони підуть за ним.

І вони пішли.

Тіні комплексу закривалися за ними одна за одною.

Віраст ішов попереду швидким, упевненим кроком.
Коридор, у який вони потрапили, був зовсім не таким, як уявляла Лілі: не темний, не моторошний. Навпаки — над головою тягнулася лінія рівномірних світлодіодних ламп, що світили холодним білим світлом, а під ногами рівно гуділи вентиляційні канали.

Хода віддавалася луною — чиста, технічна акустика, без жодних загадкових шурхотів.
Запах — різкий, стерильний, з нотами металу та озону.

Рейна ковтнула повітря й прошепотіла:

— Ну… принаймні тут не страшно.

І в той момент за стіною щось глухо клацнуло — технічне реле переключилося.

Рейна рвучко змінила думку:
— Добре. Тепер трохи страшно.

Лілі не знала, куди дивитися:
на нескінченність коридору,
на технічні панелі, що світилися слабкими індикаторами,
чи на широкі плечі чоловіка попереду.

Він ішов так, ніби цей комплекс знав краще за власну квартиру.
І це було не те щоб лячно… але дуже незвично.
Вони звернули в інший коридор, де світло було ще яскравішим, а під стіною стояли закриті шафи з технічним обладнанням, кожна з маленьким екраном, що показував статус системи.

Віраст зупинився так несподівано, що Рейна ледь не врізалася в його спину, а Лілі мимоволі зойкнула.

— Ем… пане… — несміливо почала Рейна.

Він обернувся і спокійно відповів:

— Віраст. Можете так мене називати.

— Е-е… добре, пане Віраст, — зметикувала вона, хоч це звучало трохи комічно.

Він підняв брову:

— Не пане. Просто Віраст.

Пауза затяглася.

— А тепер… — сказав він спокійним, рівним голосом але від спокою, ставало ще лячніше. — Чому ви вдерлися на закриту територію комплексу?

Лілі відчула, як серце з’їхало кудись у живіт.

— Ми… це… просто… — почала вона.

— Заблукали! — швидко вставила Рейна.

Віраст дивився мовчки.

— У технічних дверях? — уточнив він.

— Ну… е-е… ми думали, що це парк, — Рейна напружено всміхнулась. — Погано освітлений парк…

Лілі мало не скрикнула. Але Рейна штовхнула її ліктем: не видавай нас.

Віраст повільно видихнув.