РОЗДІЛ 8: КОЛИ БІЛЬ ГУЧНІШИЙ ЗА КРИК.

Темрява лісу ще дихала у вікно, коли Лілі вискочила з дому.
Двері грюкнули за її спиною так голосно, що вона здригнулася — але бігти не перестала.

Повітря було холодне, різке, з нічним присмаком металу.
Ліхтарі над доріжками світилися жовтуватими колами, і ці кола стрибали перед очима Лілі, доки вона мчала вперед, не маючи ані плану, ані думки — тільки страх.

Страх і ім’я.

Айра.

Лілі зупинилася лише тоді, коли груди почали палати, а ноги — тремтіти.
Вона обернулася — і вперше зрозуміла:
вона побігла… але не знає куди.

— Чорт… — прошепотіла, стискаючи пальці в кулак. — Чорт, Лілі, думай! Думай! Думай! Думай!

Темрява навколо була густою, і в цій темряві їй здалося, що все світло, яке мало бути поруч… зникло разом з Айрою.

«Ти доросліша, ніж думаєш».

Голос Рейни виринув так чітко, ніби подруга стояла поруч.
Та сама фраза, сказана в лісі, коли Лілі не вірила в себе, а Рейна — вірила за двох.

Лілі ковтнула повітря. Не холодне — болюче.

— Так. Зібратись. Зібратись… — вона потерла обличчя. — Мені потрібна Рейна. Вона точно щось вигадає. Вона завжди вигадує.

І вона побігла, знову — тепер уже знаючи напрямок.

Лілі добігла до будинку Рейни, двічі мало не спіткнувшись.
Не постукала — а вдарила у двері так, ніби хотіла вибити їх із петель.

— Рейно! Відчини! Це терміново!

Двері розчахнулися через секунду.

Рейна стояла в піжамі, з волоссям, яке виглядало так, ніби вона сперечалася зі своїм ліжком і програла.

— ЛІЛІ?! ЩО СТАЛОСЯ?! ХТОСЬ ВМЕР?!

— Ніхто! — Лілі задихалася. — Але… але… Рейно, мені потрібна твоя допомога. Зараз. Негайно.

Рейна вже кинулась вискакувати надвір — але Лілі перехопила її за руку.

— Стій! Ну куди ти так підеш?! — задихано сказала вона. — Рейно, ти в піжамі!

— А… — Рейна опустила погляд. — А точно.

Вона метнулась у будинок зі швидкістю астероїда.
Грюкнула дверима.
Грюкнула шафою.
Грюкнула чимось, що мало б не грюкати.

За кілька хвилин вона вже вилетіла назад — у кросівках, джинсах, худі та зібраним хвостом, горда, наче герой, який пройшов перевтілення.

— ВСЕ! Тепер я готова. Говори. Ми йдемо чи біжимо?

— Йдемо… — Лілі ковтнула повітря. — Слухай… Айра… вона…

— Айра? — Рейна примружилася. — Та маленька львівська родичка? Я ж казала, що вона дивакувата! - Що з нею трапилося?

— Вона… зникла, — видихнула Лілі.

Тиша.

Навіть вітер зупинився.

— Зникла? — перепитала Рейна. — Зникла-зникла чи «пішла погуляти і я панікую»?

— Зникла. Зникла так, що її немає ніде. Двері були зачинені. Вікна теж, правда, окрім одного...

Рейна повільно розтулила рота.

— ТИ ЗАГУБИЛА ДИТИНУ?!

— Я НЕ ЗАГУБИЛА! — Лілі підскочила. — Я на секунду вийшла в коридор і… вона… вона могла піти… Я навіть не знаю, куди вона могла піти. - Голос Лілі затремтів.

— О-о-о боже… — прошепотіла Рейна. І вперше заговорила тихо. — Лілі… я з тобою. Все. Погнали. Тільки скажи, куди?

— Я не знаю… — Лілі опустила голову. — І це найгірше.

Рейна взяла її за плечі.

— Окей. Добре. Дихай. Тепер — пояснюй усе, що знаєш.

Вони рушили дорогою.
Нічне світло падало на бетонні доріжки рівними квадратами, і тіні від дерев коливалися поруч.

— Кажи, — повторила Рейна. — Що сталося насправді?

Лілі зупинилася лише на мить, стискаючи кулаки.

— Я… повинна дещо сказати тобі. І ти… можеш не повірити…

— Оооо! Люблю такі початки! — Рейна аж засяяла. — Давай, вражай мене.

Лілі зробила глибокий вдих.

— Пам’ятаєш… коли ми були в лісі?

— Пам’ятаю? — Рейна фиркнула. — Таке забудеш! Я до сих пір думаю, що там живе якась лісова бабця, яка нас оцінює.

Лілі видихнула і заговорила швидше:

— Я тоді… щось відчувала. Тепло. Земля — тепла. Повітря — тепліше. Місцями. І… це було саме там, де ми знайшли її.
Я тоді не сказала, бо… сама не розуміла. Але це було. Реально.

Рейна зупинилась, широко розплющивши очі.

— Секундочку. А яким чином це стосується Айри? - Невторопала Рейна.

Ти хочеш сказати, що твоя «маленька родичка» залишає після себе… сліди тепла?!

— Я не знаю! — Лілі нервово розвела руками. — Але щось у ній… не як у людей.

Рейна приклала руку до грудей і з театральною благоговійністю прошепотіла:

— Лілі…
Це найкраще, що я могла поколись почути в своєму житті.

— Як це - «найкраще»?!

— Ну як це як?!
Я нарешті маю шанс знайти зниклу інопланетну дитину!
Це ж сюжет століття!
Журналістське розслідування!
Науковий прорив!
Перемога над вторгненням!

— РЕЙНО!! Я не казала що вона інопланетянка! Я сама вже не розумію що коїться, але нам треба її знайти...

— Добре-добре! — вона підняла руки. — Все, серйозно. Я з тобою. Ми знайдемо її.
Тільки скажи… ти щось відчуваєш зараз?

Лілі зупинилася.

— Мене наче… щось тягне. Дуже тихо. Десь у той бік. - Вона повернула голову в сторону однієї з головних будівель комплексу.

Рейнині очі спалахнули.

— ВСЕ. ЦЬОГО ДОСТАТНЬО.

Вона зробила широкий крок уперед, вигукуючи:

— ВПЕРЕД — НА ПОШУКИ ІНОПЛАНЕТНОЇ ДИТИНИ!
За дружбу!
За науку!
За майбутню Нобелівську премію!

— Рейно, тихіше!!! — Лілі почервоніла.

— Я не можу тихіше, Лілі! Ми йдемо рятувати дитину! Це тобі не гурток математики!

Лілі не витримала й засміялася — нервово, але щиро.

Рейна взяла її за руку.

— Все буде добре, Лілі. Ми знайдемо її. Разом.

Лілі ковтнула повітря.

— Разом.

І вони рушили вперед у темряву.

На пошуки світла, яке не мало зникати.