РОЗДІЛ 8: КОЛИ БІЛЬ ГУЧНІШИЙ ЗА КРИК

Коли Лілі вибігла на стежку, темрява навколо комплексу вже ніби проковтнула всі знайомі обриси. Двері за спиною грюкнули, але вона майже не почула. Повітря було холодним і різким, із металевим присмаком ночі. Ліхтарі над доріжками кидали жовтуваті плями світла, які стрибали перед очима, поки Лілі бігла вперед без плану й без думок. Лише страх. Страх і ім’я. Айра. Лілі зупинилася тільки тоді, коли в грудях почало пекти, а ноги затремтіли. Обернулася - і лише тоді зрозуміла: Вона бігла... Але не знала, куди. Дістала телефон і набрала маму. Сигналу не було. До батька теж не вдалося додзвонитися. - Чорт... - прошепотіла вона, стискаючи кулак. - Чорт забирай, Лілі, думай! Думай! Думай! Думай! Темрява навколо була густою. Лілі здавалося, ніби все світло, яке мало бути поруч, зникло разом з Айрою. «Лілі, ти доросліша, ніж сама думаєш». Голос Рейни сплив так чітко, наче подруга стояла поруч. Ті самі слова, які вона сказала дорогою з лісу, коли Лілі не вірила в себе, а Рейна вірила за двох. Лілі втягнула повітря. Не холодне. Болюче. - Добре. Зберися. Просто зберися... - вона потерла обличчя долонями. - Мені потрібна Рейна. Вона щось придумає. Вона завжди щось придумує. І побігла знову. Цього разу вже знаючи, куди. * * * До будинку Рейни Лілі дісталася, дорогою двічі ледь не перечепившись. Вона не постукала. Загупала у двері так, ніби збиралася вибити їх разом із коробкою. - Рейно! Відчиняй! Терміново! За секунду двері розчахнулися. Рейна стояла в піжамі, а її волосся виглядало так, ніби всю ніч сперечалося з ліжком і програло. - ЛІЛІ?! ЩО СТАЛОСЯ?! ХТОСЬ ПОМЕР?! - Ніхто! - Лілі задихалася. - Але... Рейно, мені потрібна твоя допомога. Зараз. Негайно. Рейна вже рвонула назовні, але Лілі вхопила її за руку. - Стій! Ти куди в такому вигляді? - видихнула вона. - Рейно, ти в піжамі! - О... - Рейна глянула на себе. - Точно. І зникла в будинку зі швидкістю астероїда. Грюкнули двері. Потім дверцята шафи. Потім грюкнуло щось, що взагалі не мало вміти грюкати. За кілька хвилин Рейна знову вискочила назовні - у кросівках, джинсах і худі, із зібраним у хвіст волоссям і виглядом героя, який щойно завершив послідовність трансформації. - ГОТОВО! Тепер я готова. Розповідай. Ми йдемо чи біжимо? - Йдемо... - Лілі набрала повітря. - Слухай... Айра... вона... - Айра? - Рейна примружилася. - Твоя маленька родичка зі Львова? Я ж казала, вона дивна! Що з нею? - Вона... зникла, - видихнула Лілі. Тиша. Навіть вітер ніби зупинився. - Зникла? - повторила Рейна. - Прямо зникла-зникла чи «вийшла прогулятися, а я панікую»? - Зникла. Її ніде немає. Двері були зачинені. Вікна теж, крім одного... Рейна повільно відкрила рот. - Стій. - Її вираз змінився. - Вона справді зникла? - Я не знаю, що сталося! - голос Лілі зламався. - Батьки щойно поїхали. Я повернулася у вітальню, а її вже немає. Вікно було трохи прочинене, але я навіть не розумію, як вона могла через нього пролізти. Голос затремтів. - Господи... - прошепотіла Рейна. Уперше вона говорила зовсім тихо. - Лілі... я з тобою. Все. Йдемо. Просто скажи куди. - Я не знаю... - Лілі опустила голову. - І це найгірше. Рейна взяла її за плечі. - Добре. Спокійно. Дихай. А тепер розкажи мені все, що знаєш. Вони рушили дорогою. Ліхтарі клали на бетонні доріжки рівні квадрати світла, а тіні дерев гойдалися поруч. - Розповідай, - повторила Рейна. - Що насправді сталося? Лілі зупинилася лише на мить і стиснула кулаки. - Я... маю дещо тобі сказати. І ти... можеш не повірити... - О-о-о! Обожнюю, коли все починається саме так! - Рейна ожила. - Давай, вражай. Лілі глибоко вдихнула. - Пам’ятаєш... коли ми були в лісі? - Пам’ятаю? - пирхнула Рейна. - Як таке забути? Я досі думаю, що там живе якась стара бабця й мовчки нас засуджує. Лілі видихнула й заговорила швидше. - Я... тоді щось відчула. Тепло. Земля була теплою. І повітря місцями теж. - І... найсильніше це відчувалося біля того місця, де моя сім’я знайшла Айру. - Я нічого не сказала, бо... сама не розуміла. Але це було насправді. Рейна зупинилася, широко розплющивши очі. - Стій. Твоя сім’я знайшла Айру там? Вона виглядала щиро приголомшеною. - Ти хочеш сказати, що твоя «маленька родичка» залишає після себе... теплі сліди?! - Я не знаю! - Лілі нервово розвела руками. - Але в ній є щось... щось не таке, як у нас. Рейна витріщилася на неї. - Не таке - це як? - Не знаю. І саме це мене лякає. На пів секунди в очах Рейни повернулася стара іскра. - Тобто ти хочеш сказати, що вона може бути... - Не кажи «прибульцем». - Я не збиралася. - Ще й як збиралася. Кутики губ Рейни смикнулися. Але вона побачила обличчя Лілі - і жарт одразу зник. - Добре. Без теорій. Спочатку знайдемо її. Вона глянула на темну дорогу попереду. - Ти зараз щось відчуваєш? Лілі зупинилася. - Наче... мене щось тягне. Дуже слабко. Десь туди. Вона повернула голову до одного з головних корпусів комплексу. Рейна простежила за її поглядом. - Тоді звідти й почнемо. Лілі подивилась на неї. - Просто так? - Просто так. - Рейна простягнула руку. - Без промов. Без теорій про прибульців. Знаходимо Айру. Лілі мимоволі тихо й нервово засміялася. І взяла її за руку. - Разом. - Разом. Вони рушили вперед у темряву. Шукати світло, яке не мало зникнути.