ІНТЕРЛЮДІЯ: Пазли з фрагментів

Темрява.
Тепла. Тиха. Жива.

Вона не спить.
Вона… чекає.

І тоді з’являється перша тріщина світла.

---

Спалах у лісі.
Сяйво протягується між деревами, тонке, як волосина, але гостре, як подих зірки.
Чиїсь дві тіні — Лілі та Рейна — нахиляються до нього.
Рука. Дотик. Світло здригається… і зникає.

Але не просто зникає.
Воно летить.
До неї.

---

Різкий провал у темряву.

---

Лілі на кухні.
Очі великі, тривожні, щирі.
Рейна жестикулює, як блискавка, смішить, здіймає хаос довкола.
Слова лунають уривками — не всі, не повністю.
Але відчуття… Айра бачить відчуття.

Турбота.
Гарячка емоцій.
Сміх.
Подив.
Рейна різка — але не зла.
Лілі м’яка — але сильна.

Дві людські нитки світла.

---

Знову розмивається.

---

Барні.
Пухнастий, образливий, королівський.
Сідає поруч,
підходить ближче,
нюхає…
і морщиться.

Але лишається.

Хвіст б’є по дивану в такт її диханню.

---

Темрява.
І тихе тремтіння під грудьми.

---

Мона.
Сидить у вітальні, там де тепліший кут, трохи зігнувшись від втоми.
Світло лампи ковзає по її обличчю.
Погляд насторожений, але не злий, не жорсткий.

Рука Мони лежить поруч із Айриною.
Не торкається.
Просто поруч.

Мовчазне тепло дорослої людини, яка дивиться на диво й не знає, чи треба його боятися.

---

Пролітають уривки голосів Мони й Майкла.
Неповні. Рвані.
Мовби крізь воду.

«…ти бачила?»
«…вона ще не…»
«…це неможливо…»

---

Провал.
Темніший, ніж попередній.

---

І раптом — світло.

Але зовсім інше.
Тепліше.
Ближче.

Маленькі руки.
Тонкі пальчики.
Вони тримають її — маленьку, ніжну, лялькову.
Не на Землі.
Там… де все зроблено зі світла.

Маленька Сутність.
Той, що ніс її всюди.
Той, що сміявся очима.
Той, що говорив мовою, яку Айра ще не пам’ятає, але знає до самого серця.

Вона бачить шматочки:
фрагмент усмішки,
дотик до волосся,
рука, що розводить темряву,
сльоза, що падає…
і стає світом.

---

Знову темрява.
Але тепер вона холодна, тріснута.

---

Лілі.
Вітальня.
Тепле світло.

Айра простягає до неї руку — невпевнено, з надією, з малесеньким трепетом.

Перший крок назустріч людині.

Але Лілі відступає.
Її очі — здивовані та перелякані.

— Не перетинай межу.

Ці слова падають у свідомість Айри,
як холодний камінь.

Вона не розуміє… чому.
Вона не знає… що зробила не так.

Розпач розквітає у грудях.
Розгубленість.
Страх бути небажаною.
Не від Бога.
Від людини.

І цей біль —
перший людський біль —
стає частиною її пам’яті.

---

Падіння.
Не падіння тіла —
падіння сутності.

Світло виривається з рук Маленької Сутності,
перетворюється на струмінь,
на плазму,
на крик, який не має звуку.

Земля тягне її вниз.
Сила — розриває.
Пам’ять — тліє.
Тіло — формується заново.

ПОДИХ.
Холодний ґрунт.
Темна сукня дерева над нею.
Повітря, яке вона не знає.

Перший подих.
Перший страх.
Перший і справжній.

---

Ривок.
Знову ліс.
Знову сяйво.

Але тепер — воно входить у неї.
Як жаринка.
Як відповідь.
Як частина того, що вона втратила.

Айра відчуває, як пазли всередині неї повертаються на свої місця.
Один.
Другий.
П’ятий.
Тисяча перший.

---

Світло збирається.
Струми з’єднуються.
Частинки спогадів минулого і теперішнє стикаються один з одним.

Вона стає ціліснішою.
Сильнішою.
Справжнішою.

І сон, як двері, що закриваються,
повільно згасає.