ІНТЕРЛЮДІЯ: ПАЗЛИ З ФРАГМЕНТІВ

Темрява. Тепла. Тиха. Жива. Її тіло спить. Але десь усередині вона... чекає. І тоді з’являється перша тріщина світла. 

* * * 

Спалах у лісі. Сяйво простягається між деревами, тонке, як волосина, але гостре, як подих зірки. Дві тіні - Лілі та Рейна - нахиляються до нього. Рука. Дотик. Світло здригається... І зникає. Але не просто зникає. Воно летить. До неї.

 * * * 

Різкий провал у темряву.

 * * * 

Лілі на кухні. Очі великі, тривожні, щирі. Рейна жестикулює, як блискавка, смішить і здіймає хаос довкола. Слова лунають уривками. Не всі. Не повністю. Але відчуття... Айра бачить відчуття. Турбота. Вир емоцій. Сміх. Подив. Рейна різка, але не зла. Лілі м’яка, але сильна. Дві людські нитки світла.

 * * * 

Усе знову розмивається. 

* * *

 Барні. Пухнастий. Гоноровий. Королівський. Сидить поруч. Підходить ближче. Нюхає... І морщиться. Але лишається. Хвіст б’є по дивану в такт її диханню.

 * * * 

Темрява. І тихе тремтіння під грудьми. 

* * * 

Мона. Сидить у вітальні, в теплішому кутку, трохи зігнувшись під вагою втоми. Світло лампи ковзає по її обличчю. Погляд насторожений, але не злий. Не жорсткий. Рука Мони лежить поруч із рукою Айри. Не торкається. Просто поруч. Мовчазне тепло дорослої людини, яка дивиться на диво й не знає, чи треба його боятися.

 * * *

 Пролітають уривки голосів Мони й Майкла. Неповні. Рвані. Наче крізь воду. «...ти бачила?» «...вона ще не...» «...це неможливо...» 

* * * 

Ще один провал. Темніший за попередній. 

* * * 

І раптом світло. Але зовсім інше. Тепліше. Ближче. Маленькі руки. Тонкі пальчики. Вони тримають її - маленьку, ніжну, лялькову. Не на Землі. Там... Де все зроблено зі світла. Маленька Сутність. Той, хто носив її всюди. Той, хто сміявся очима. Той, хто говорив мовою, якої Айра більше не пам’ятає, але знає всім серцем. Вона бачить уламки спогадів: Частину усмішки. Дотик до волосся. Руку, що розводить темряву. Сльозу, яка падає... І пробуджує життя на далекому світі.

 * * *

 Знову темрява. Але тепер вона холодна. Тріснута. 

* * * 

Лілі. Вітальня. Тепле світло. Айра простягає до неї руку - невпевнено, з надією, з найменшим тремтінням. Її перша спроба потягнутися до людини. Але Лілі відступає. Її очі здивовані й налякані. - Не перетинай межу. Ці слова падають у свідомість Айри, як холодний камінь. Вона не розуміє... Чому. Вона не знає... Що зробила не так. Розпач розквітає в грудях. Розгубленість. Страх бути небажаною. Не від Бога. Від людини. І цей біль, її перший людський біль, стає частиною пам’яті. 

* * * 

Падіння. Не падіння тіла. Падіння сутності. Світло виривається з рук Маленької Сутності. Перетворюється на струмінь. На плазму. На крик без звуку. Земля тягне її вниз. Сила розриває свідомість. Пам’ять тліє. Тіло формується заново. ПОДИХ. Холодний ґрунт. Темна сукня гілок над нею. Повітря, якого вона не знає. Перший подих на Землі. Новий страх. Земний.

 * * *

 Різкий ривок. Знову ліс. Знову сяйво. Але тепер... Воно входить у неї. Як жаринка. Як відповідь. Як шматочок втраченої пам’яті. Айра відчуває, як розсипані фрагменти пам’яті всередині неї повертаються на свої місця. Один. Другий. П’ятий. Тисяча перший.

 * * * 

Світло збирається. Потоки сходяться. Спогади минулого й теперішнього стикаються. Її пам’ять стає ціліснішою. Яснішою. Справжнішою. І сон, наче двері, що повільно зачиняються, відступає.