РОЗДІЛ 6: ЛІСОВІ ПРИГОДИ

Дзвінок у двері пролунав так різко, що Лілі здригнулася, хоча до цього сиділа зовсім нерухомо. Айра на дивані навіть не ворухнулася. Сон тримав її міцно, ніби нарешті знайшов ту, кому був потрібен найбільше. Барні підняв голову, невдоволено видав «мрр», згорнувся щільніше, обвивши себе хвостом, і знову вмостився. Я тут старший. Не заважайте мені нести службу. Дзвінок пролунав знову, цього разу наполегливіше. - Тільки не зараз... - видихнула Лілі. - Чого вона так швидко повернулася... Лілі знала, що Рейна повернеться. Вона просто сподівалася, що «година» триватиме трохи довше. - ЛІІІІІІЛІ! - донісся знайомий голос з-за дверей. - Відчиняй! Я знаю, що ти вдома! Рейну неможливо було сплутати ні з ким. Її голос був як феєрверк серед білого дня. Лілі машинально приклала палець до губ, ніби просила тиші одразу у двох сплячих істот - дівчинки й кота. Айра, звісно, нічого не чула. Барні чув усе і, як завжди, вирішив, що це «не його справа». Лілі вдихнула, видихнула, повторила це ще раз і лише тоді пішла до дверей. Відчинила їх лише на щілину. Рейна стояла на порозі з виразом людини, яка вже встигла придумати п’ять різних версій того, що могло статися з Лілі. - Чого так довго?! - вона відразу спробувала протиснутися всередину. - Я вже думала, ти або померла, або тебе таки викрали прибульці! Рейна примружилася. - Ти... дивно виглядаєш. - Привіт, Рейно. - Лілі прочистила горло. - Я просто... не дуже добре почувалася. - О! То ти справді захворіла? - Рейна миттю стала серйозною. - Біологічка сказала: «Якщо Лілі немає, то це або грип, або в неї знову той кашель». - У мене немає «того кашлю»! - обурилась Лілі. - Є. Ще й який. Минулої зими я думала, ти намагаєшся вигнати з себе демона. Лілі закотила очі. - Я просто... не могла сьогодні піти до школи. І все. Рейна схрестила руки. - А тепер повтори це ще раз, але так, щоб я повірила. У Лілі все всередині стиснулося. Саме той момент, коли правда і брехня врізаються одна в одну лоб у лоб. - У нас... сімейний день, - сказала вона. - Особисті справи. - Особисті? - очі Рейни спалахнули. - Це ХЛОПЕЦЬ? - Той із хімії? - З таблицею Менделєєва на рюкзаку?! - Що?! НІ! - Лілі ляснула себе долонею по чолу. - Господи, Рейно, ти хвора! - Прозвучало як «так», - задоволено підсумувала Рейна, вже роблячи ще один крок уперед. - Я перевірю журнал і знайду його прізвище... - Ні! - Лілі різко перегородила прохід. - Сьогодні ти не заходиш. Рейна зупинилась. - Ем... чому? Лілі кілька секунд мовчала, намагаючись скласти хоч трохи правдоподібну історію. - У нас... гостя, - нарешті сказала вона. - Далека родичка. Молодша за нас. Вона спить, і я маю за нею дивитися. - Родичка? - Рейна звела брову. - З маминого боку чи з татового? - З... далекого боку, - безпорадно махнула рукою Лілі. Рейна задумалась. Виглядало це погано. Аж раптом вона щось пригадала. - А-а-а! Та дивна тітка зі Львова! Та, що всім дарує сувеніри, яких ніхто не розуміє. То та дівчинка, яку я сьогодні бачила, Айра, здається, її звати, - її донька, так? - Так! - видихнула Лілі. - Вони приїхали в гості. - Ну, тоді все зрозуміло. - Рейна розслабилась. - А я вже починала думати, що ти ведеш подвійне життя. Якби ти тільки знала, подумала Лілі, хоча й усміхнулась. Рейна раптом випросталась і підняла вказівний палець. - До речі! Я ж казала, що повернуся. Пам’ятаєш? Серце Лілі дивно провалилося кудись униз. - Рейно... будь ласка, не треба... - Ми йдемо в ліс! - урочисто оголосила Рейна, ніби ведуча на відкритті великого фестивалю. - Я бачила той спалах і НЕ збираюся сидіти вдома. Я вже навіть приблизне місце на карті позначила! Лілі схопилася за голову. - Ти... серйозно? - Звісно! - Рейна вже витягла телефон. - Ми там сто разів були. Знайдемо. - І ТИ йдеш зі мною, міс «Я Ніколи Ні В Чому Не Беру Участі». Лілі глянула у вітальню. Айра спала, загорнута в плед. Обличчя було спокійне, майже прозоре. Барні згорнувся поруч, прикривши лапи хвостом, наче офіційно заступив на чергування. Тиша. Тепло. Дивна й страшенно крихка рівновага. Якщо я піду зовсім ненадовго... Якщо швидко повернуся... Сподіваюся, там не валяються уламки корабля прибульців... Лілі мимоволі усміхнулася. - Може, це був метеор, - обережно сказала вона, намагаючись звучати нормально. - Або щось атмосферне. - Метеор не падає так елегантно, - обурилася Рейна. - І не зникає, як монетка у фокусника. Вона випросталась. - Я журналіст у душі. А ти моя подруга. Тому або йдемо разом, або я йду сама. А ти потім усе життя шкодуватимеш, що пропустила таку можливість. Лілі криво всміхнулася. - А може, й не буду. Вона ще раз глянула на диван. Поки Айра спить, так безпечніше. Я відведу Рейну подалі, подивлюся, що там, і повернуся. Контроль. Я маю втримати все під контролем. - Гаразд, - сказала вона. - Дамо Айрі поспати. Підемо в ліс. Але ненадовго. Рейна підскочила так високо, що одна кросівка ледь не злетіла з ноги. - ТАК! Я знала, що цей день буде легендарним! Легендарним - так, подумала Лілі. Тільки зовсім не так, як ти думаєш. * * * За хвилину Рейна вже стояла в коридорі з рюкзаком напереваги, у повній бойовій готовності. Лілі інстинктивно стала між нею і дверима до вітальні, ніби одним тілом могла втримати таємницю всередині. Ще раз зазирнула в кімнату. Айра спала, як дитина після бурі. Барні лежав поруч, ледь ворушачи вусами. Дивним чином сама його присутність заспокоювала. Лілі нахилилася й поправила плед на плечах Айри. - Я швидко повернуся, - прошепотіла вона. Айра не відповіла, але дихання стало ще рівнішим, ніби десь на межі між сном і світлом вона все-таки почула Лілі. - ЛІЛІ! - заволала Рейна з коридору. - Я ВЖЕ МОХ НА СПИНІ ВИРОСТИЛА! - Йду! Лілі швидко відійшла від дивана, схопила куртку й кросівки та натягнула все майже на ходу. Двері тихо клацнули. Назустріч їм вийшов прохолодний вітер, несучи запах лісу, металевий присмак комплексу й щось іще... Щось ледь знайоме. - Готова до пригод? - Рейна буквально світилася. - Не дуже, - чесно відповіла Лілі. - Ідеально. - Рейна задоволено кивнула. - Найкращі пригоди починаються, коли ніхто не готовий. Вони рушили стежкою до лісосмуги. * * * Чим далі вони заходили, тим вужчою ставала стежка. Гілки чіплялися за рукави. Суха трава майже не хрускотіла під ногами - волога зробила землю м’якою. - Ну давай, викладай, - нарешті сказала Рейна, розсуваючи кущі. - Чого тебе сьогодні не було в школі? Я розумію, у вас гості, але сьогодні ж була важлива контрольна. Не вірю, що далекі родичі для тебе важливіші за це. - Я просто... не могла піти, - відповіла Лілі. - Не могла? - Рейна зупинилася й обернулася. - Чому? Лікарняного тобі не давали, і Мона навіть у школу не подзвонила попередити, що тебе не буде. - Бо я була потрібна вдома, - повільно сказала Лілі. Рейна пирхнула. - А-а-а. Батьківський режим: «Ми страшенно зайняті, але, Лілі, будь ласка, прослідкуй, щоб світ не розвалився». - Я не системний модуль, - буркнула Лілі. Рейна глянула на неї. - Ні, - сказала вже тихіше. - Не модуль. Ці слова влучили сильніше, ніж Лілі чекала. І цього разу Рейна не перетворила їх на жарт. * * * Рейна раптом зупинилася. - Гей. Дивись. По обидва боки стежки цвіли квіти, хоча надворі вже був грудень. Ніби щось підігрівало землю й повітря навколо них. Лілі відчула різницю шкірою. Серце збилося з ритму. - Це... дуже дивно? - прошепотіла вона. Рейна присіла. - Дивно?! - люто прошепотіла вона. - Виглядає так, ніби тут щось гріє землю. Або... не знаю. Вона простягнула руку й затримала пальці за кілька міліметрів над ґрунтом, не торкаючись його. - Це ДУЖЕ дивно. Ліс навколо теж ніби притих. Лілі вдихнула. Те саме відчуття, що й тоді, коли вони знайшли Айру. Не небезпека. Чужа присутність. Айра... Світло... Щось, що впало не просто так. - Думаєш, це через той спалах? - запитала вона тихіше, ніж хотіла. - А через що ще? - Рейна знизала плечима. - Метеор залишив би кратер. Літак - уламки. Вона насупилась. - Якщо це не щось атмосферне... тоді... - Тоді це щось інше, - закінчила Лілі. Їхні погляди зустрілися. На мить Лілі дозволила собі прийняти, що в Айрі є щось більше, ніж просто дивна дівчинка, яка загубилася в лісі. І ця думка вже не лякала її так сильно. - Ну що, капітане-науковцю, - прошепотіла Рейна, наполовину жартома, наполовину серйозно, - передумала? Повертаємось? Лілі глянула на темнішу, теплішу смугу землі. На слід чогось, чого не мало бути у звичайному лісі поруч зі звичайним комплексом. Якщо я повернуся зараз, думатиму про це завжди. - Ні, - сказала вона твердіше. - Йдемо далі. Рейна розквітла усмішкою. - Оце я розумію! Офіційно: ми входимо в другий акт пригоди! * * * Вони рушили глибше в ліс. Тут він був іншим. Гілки щільніше спліталися над головою, просвітів між деревами ставало менше. Повітря було прохолодним, чистим, майже зимовим, але час від часу Лілі відчувала маленькі кишені тепла. Нерівні. Розкидані. - Тільки не загубися, - кинула через плече Рейна. - Я не хочу заповнювати два рапорти: один про НЛО, другий про зниклу подругу. - Я не відстаю, - відповіла Лілі. Хоча всередині справді здавалося, ніби щось тягне її назад - не за ноги, а за думки. - Тоді чого ти постійно озираєшся? - засміялася Рейна. - Чекаєш, що ззаду з’явиться олень-ревізор? - Просто... - Лілі глибше запхнула руки в кишені. - Хочу бути впевнена, що ми зможемо повернутися тією ж стежкою. - Це ліс, а не лабіринт Мінотавра, - філософськи зауважила Рейна. - Хоча було б ефектно. Лілі видихнула й знову відчула той самий дисонанс. Повітря холодне, а десь поруч рухається м’яка, невидима хвиля тепла. Стежка вела далі, туди, де дерева росли густіше, а тиша стискалася навколо них так, ніби сам ліс слухав їхні кроки. Рейна трохи сповільнилась. - Гей, - сказала вона м’якше. - Ти точно в нормі? - Не знаю, - чесно відповіла Лілі. Вона підняла очі. І вперше відтоді, як вони вийшли з дому, дозволила собі дивитися просто вперед, не відводячи погляду. Я боюся. Але все одно йду. Рейна усміхнулась. Цього разу без шоу. Просто як подруга. - Бачиш? Ти вже тут. Це... половина справи. Лілі хотіла відповісти, але стежка попереду знову змінилася. Під її кросівкою щось тонко й крихко хруснуло. Не гілка. Не листя. Ледь чутний, майже скляний звук. - Рейно... - Лілі зупинилась. - Іди сюди. - Якщо це знову гриб, який ти вважаєш смертельно небезпечним... - почала Рейна. Побачила обличчя Лілі й замовкла. Підійшла ближче та ввімкнула ліхтарик. Промінь торкнувся землі, і вони обидві завмерли. Ґрунт під ногою Лілі виглядав... неправильно. Ніби верхній шар хтось нагрів майже до плавлення, а потім дав застигнути, розколовши на дрібні, рівні уламки, що тьмяно блищали. Не лід. Не скло. Не просто волога. - Ого... - прошепотіла Рейна. - Це... Вона не договорила. - Це точно не метеор. - Не метеор, - погодилася Лілі. Пальці тремтіли. Не від холоду. У грудях теж щось тремтіло. Світло, яке падає й залишає слід. І дівчинка, що спить у мене вдома. - Ти все ще думаєш, що нам варто повернутися? - запитала Рейна. Її голос намагався триматися на поверхні жарту, але в ньому вже з’явилася тріщина. Лілі вдихнула. Разом із холодом у легені ввійшло щось тепліше. Невідоме. - Ні, - сказала вона. - Ми маємо знайти те місце. Цього разу власний голос її не підвів. * * * Рейна присіла. - Ого. А це що? - Не знаю, - прошепотіла Лілі. На сухій траві лежала тонка, майже невидима ниточка. На перший погляд - волосина чи павутинка. Але вона світилася. Дуже слабко, мов остання жаринка перед згасанням. - Що це... - видихнула Рейна. - Воно світиться? Тремтячими пальцями Лілі обережно підняла ниточку. На дотик вона була дивною. Ні холодною, ні гарячою. Наче не до кінця матеріальною. Перш ніж Лілі встигла осмислити відчуття, ниточка... Розсипалася просто в повітрі. Спалахнула дрібними іскрами, які одразу згасли, залишивши після себе лише ледь помітний блиск. Наче пам’ять. Рейна завмерла. - Лілі... ти це бачила? - Так, - відповіла вона. У грудях усе стиснулося. Ніби щось неймовірно далеке - падіння, сльоза чи світло - одночасно простягнулося до неї й відсмикнулось назад. - Це ж... - Рейна шукала слово. - Це ж... неприродне, правда? - Ні, - тихо сказала Лілі. - Неприродне. Вони перезирнулися. Не зі страхом, а з розумінням, що стоять на межі чогось, для чого в їхній мові ще немає назви. Рейна підвелася й обтрусила землю з колін. - Добре. План такий: дивимося навколо ще хвилин десять і повертаємося. - Якщо це щось величезне, ми все одно не зможемо його «перемогти». Але хоча б знатимемо, що воно існує. Лілі глянула на місце, де ще кілька секунд тому лежала світна ниточка. Світло розсипалося, але його слід залишився. У ній теж. Вона вдихнула глибше. І тоді, десь серед густих дерев, помітила темний силует. Він стояв нерухомо, але його контур вирізнявся зі стовбурів настільки чітко, що Лілі зрозуміла: це не дерево. - Рейно, ти це бачиш? - прошепотіла вона. - Що? Де? Кого? - Рейна заметушилася, крутячи головою, мов налякане совеня. - Ні, нічого не бачу. Що там, прибульці чи дикі кабани? Хоча якщо не напали, то, мабуть, боятися нічого. Навіть вона сама не дуже вірила у власну хоробрість. - То що робимо? Ще дивимося, чи твоя шкала страху вже заповнилася й ти готова назад? - діловито запитала Рейна й легенько штовхнула подругу ліктем. - Так... - прошепотіла Лілі. - «Так» - це як? - уточнила Рейна. - Це я собі кажу, - відповіла Лілі. - Що можу йти далі. Рейна усміхнулась. - О. То ми все ж таки команда? Лілі теж усміхнулася, цього разу впевненіше. - Так, - сказала вона. - Команда. Вони рушили далі, углиб лісу. І коли Лілі зробила наступний крок, вона зрозуміла: Світло, яке щойно торкнулося її долі, не збиралося відпускати.