РОЗДІЛ 6: ЛІСОВІ ПРИГОДИ.

Дзвінок у двері пролунав так різко, що Лілі здригнулася, хоча сиділа абсолютно тихо.

Айра на дивані навіть не поворухнулася — сон тримав її міцно, так, ніби нарешті знайшов ту, хто потребував його найбільше.

Барні підняв голову, роздратовано «мрр»нув, загорнув хвіст ближче до себе й знову вмостився:
я тут старший, не турбуйте зміну.

Дзвінок повторився — настирливіше.

— Тільки не зараз… — видихнула Лілі. — Чому вона прийшла так швидко…
Лілі зовсім забула, що Рейна мала прийти ввечорі…

— ЛІ-І-ІЛІ! — пролунав знайомий голос. — Відчиняй, я знаю, що ти вдома!

Рейну неможливо було переплутати ні з ким іншим.
Голос як салют посеред білого дня.

Лілі притисла палець до губ — машинально, ніби просила тиші в двох сплячих істот: дівчинки й кота.
Айра, звісно, нічого не чула.
Барні почув усе, але традиційно вирішив, що це «не його діло».

Лілі зробила вдих, видих, ще один — і пішла до дверей. Прочинила їх на щілину.

Рейна стояла на порозі з виразом людини, яка вже встигла придумати п’ять версій її смерті.

— Ти що так довго?! — одразу сунулася в дім. — Я думала, ти або померла, або тебе реально забрали інопланетяни!
Вона примружилася. — Ти… дивно виглядаєш.

— Привіт, Рейно, — Лілі відкашлялася. — Я просто… погано себе почувалася.

— О! То ти таки хворіла? — Рейна миттєво стала серйознішою. — Учителька біології казала: «Якщо Лілі немає, значить, або грип, або знову той її спазматичний кашель».

— Я не маю спазматичного кашлю! — обурилася Лілі.

— Маєш, маєш, — відмахнулася Рейна. — Минулої зими я думала, ти демона з себе виганяєш.

Лілі закотила очі.

— Сьогодні просто… не могла піти до школи. Ось і все.

Рейна схрестила руки.

— А тепер скажи ще раз, але так, щоб я повірила.

Лілі відчула, як усередині все стиснулося.
Ось він момент, коли брехня й правда стикаються чолом.

— У нас… сімейний день, — сказала вона. — Особисті справи.

— «Особисті»? — Рейна блиснула очима. — Це що, ХЛОПЕЦЬ?
— Це той із хімії?!
— З РОЗКЛАДОМ ЕЛЕМЕНТІВ НА РЮКЗАКУ?!

— Що?! НІ! — Лілі вдарила себе долонею по лобі. — Боже, Рейно, ти хвора!

— Це звучить як «так», — задоволено підсумувала Рейна й уже зробила крок усередину. — Зараз перевірю журнал відвідувань, знайду його прізвище…

— Ні! — Лілі різко стала в проході, перегородивши їй шлях. — Сьогодні ти не заходиш.

Рейна зупинилася.

— Е-е, чому?

Лілі мовчала кілька секунд, збираючи історію в купу.

— У нас… гостя, — нарешті сказала. — Далека родичка. Молодша. Спить. Я маю за нею наглядати.

— Родичка? — Рейна підняла брову. — З якого боку? Маминого чи татового?

— З… далекого, — видала Лілі, безнадійно махнувши рукою.

Рейна задумалась. Це виглядало кепсько…
Аж поки в її очах не клацнуло щось знайоме.

— А-а-а! Та твоя дивна львівська тітка, — сказала вона. — Та, що дарує сувеніри, які ніхто не розуміє. - То, та дівчинка з якою я познайомилася вдень, Айра, здається, то її донька, правильно?

— Так! — видихнула Лілі. — Вони приїхали.

— Ну все, тоді ясно, — заспокоїлася Рейна. — А я вже подумала, що в тебе таємне подвійне життя.

Якби ти знала… — подумала Лілі, але всміхнулася.

Рейна раптом випросталась і підняла палець вгору:

— До речі! Я ж тобі казала, що зайду. Пам’ятаєш?

Серце Лілі зробило дивний, провальний рух.

— Рейно… тільки не—

— Ми йдемо в ліс! — урочисто оголосила та, як ведуча церемонії відкриття. — Я бачила той спалах. І я НЕ ЗБИРАЮСЯ сидіти вдома. Я вже відмітила приблизне місце на карті!

Лілі схопилася за голову.

— Ти… серйозно?

— Аякже! — Рейна вже дістала телефон. — Ми ж туди ходили сто разів. Знайдемо.
— І ТИ йдеш зі мною, міс «я-ніколи-ні-в-чому-не-беру-участі».

Лілі глянула в бік вітальні.

Айра спала, загорнувшись у плед, обличчя — спокійне, майже прозоре.
Поруч згорнувся Барні, накривши хвостом лапи — неначе формально «на посту».

Тиша. Тепло. Дивна, дуже крихка рівновага.

Якщо я піду ненадовго…
Якщо повернуся швидко…
Сподіваюся, там не залишилося якихось уламків від іншопланетного корабля… - Лілі посміхнулася про себе.

— Може, то був метеор, — несміливо сказала Лілі, намагаючись звучати звично. — Або щось атмосферне.

— Метеор не падає так «елегантно» — обурено пояснила Рейна. — І не зникає, як кулі у фокусника.
Вона випрямилася. — Я журналіст у душі. А ти — моя подруга. Так що або ми йдемо разом, або я йду сама. А ти потім будеш мучитися все життя, що втратила таку можливість.

Лілі криво всміхнулася.

— А може не буду.

Вона ще раз глянула на диван.

Поки Айра спить — це безпечніше. Я заберу Рейну подалі, подивлюсь, що там, і повернуся. Контроль. Я повинна тримати це під контролем.

— Гаразд, — сказала вона. — Дамо… дитині поспати. Підемо в ліс. Але ненадовго.

Рейна підскочила так, що кросівка ледь не злетіла з її ноги.

— УРА! Я знала, що цей день буде легендарним!

Легендарним — так, подумала Лілі. Але не так, як ти думаєш…

---

Рейна вже стояла в коридорі з рюкзаком напереваги, у повній бойовій готовності.
Лілі інстинктивно прикривала собою дверний отвір до вітальні — наче самою постаттю могла втримати таємницю всередині.

Вона ще раз зазирнула в кімнату.

Айра спала, як дитина після бурі.
Барні лежав поруч, ледь рухаючи вусами — його котяча присутність дивним чином заспокоювала.

Лілі нахилилася, поправила плед на плечах Айри.

— Я швидко повернуся, — прошепотіла.

Айра не відповіла, але дихання її стало ще рівнішим — ніби десь на межі між сном і світлом вона почула.

— ЛІЛІ! — пролунав із коридору голос Рейни. — Я ВЖЕ ВИРОСТИЛА МОХ НА СПИНІ!

— Йду! — Лілі відбігла від дивана, вхопила куртку, кросівки, натягнула все мало не на ходу.