РОЗДІЛ 5: КОЛИ СВІТ ПОЧИНАЄ ГОВОРИТИ.

У домі знову стало тихо.
Тією тишею, яка з’являється між незнайомцями, коли кожен боїться сказати зайве.

Айра сиділа на дивані, укутана в плед, ніби в кокон.
Погляд її блукав кімнатою, ковзаючи по кожній дрібниці — лампі, книжці, чашці, ручці на столі — так, ніби всі ці речі були живими, а вона просто слухала їхні шепоти.

Лілі сиділа навпроти, сперши лікоть на спинку стільця, й з незручністю спостерігала за нею.

— Ти… точно добре себе почуваєш? — спитала вона.

Айра задумливо поклала долоню на плед.

— Це каже… тепло, — прошепотіла.

Лілі примружилася.

— Це каже… що?

Айра подивилася на неї, серйозно, як суддя у важливій справі.

— Світ говорить. Усе.

Лілі уже хотіла видати саркастичне «ага, дуже смішно», але слова застрягли в горлі.
У погляді Айри не було жодної тіні жарту.

Тільки правда.

Незручна, чужа правда.

— Добре… — тихо сказала Лілі. — Але… у нас у домі є межі. Особистий простір. Не можна підходити надто близько без дозволу. Це… ну… правило.

Айра уважно слухала.

— Межа…
— Я не ламатиму, — сказала вона абсолютно щиро й опустила очі.

І щось маленьке, вперте всередині Лілі раптом розтануло.

— Ну… тоді гаразд.

Айра підняла погляд і дуже повільно, боязко всміхнулась.

---

Айра обережно злізла з дивана й зробила коло кімнатою, наче маленька тінь.

Вона торкнулася штори:

— Це каже… легко.

Провела рукою по дерев’яному краю столу:

— Це каже… спокійно.

Потім до холодильника:

— Це каже… дуже-дуже холодно…

— Та не чіпай ти все підряд! — вигукнула Лілі. — Це дім, а не… музей!

Айра злякано здригнулася й зупинилася, опустивши голову.

— Я… не хочу злого…

Лілі зітхнула.
Подумаєш — трохи тон не втримала.

— Я не злюсь, — сказала вона м’якше. — Просто… ти як кошеня. Торкаєшся всього. Це нервує.

Айра підняла голову.

— Кошеня… добре?

— Ну… іноді, — пробурмотіла Лілі, чомусь усміхаючись.

Потім вона замислилась.

— Хочеш какао?

Айра моргнула.

— Какао… каже?

— Ні, — Лілі засміялася. — Але воно тепле. Тобі сподобається.

---

У кухні пахло молоком і шоколадом.
Лілі зварила невелику порцію какао й поставила перед Айрою.

Айра простягла руки, але не взяла чашку.
Просто… слухала її.

Доторкнулася подушечками пальців до кераміки.

Її очі здригнулися — ніби щось торкнулося її зсередини.

— Воно каже… — Айра ледь усміхнулася, — тепло.

І тільки тоді взяла чашку.

Зробила ковток.
І світ на мить ніби завис.

— Це… — Айра нахилила голову, шукаючи слово, — добре.

Вона провела пальцем по своїх вустах, ніби не розуміла, як це — смак.

Лілі спостерігала за нею й уперше за весь час відчула: ця дівчинка справді маленька. Не немовля — ні.
А саме маленька.

Айра ще тримала чашку в руках, коли її погляд раптом покотився вбік — туди, де на стіні висіло маленьке кухонне дзеркальце. Воно було декоративне, овальне, з дешевою пластиковою рамкою, але в цю мить здавалося важливішим за всі лампи, какао й холодильники світу.

Вона повільно підійшла до нього, ніби дзеркало могло вкусити.

Лілі зітхнула.

— Айро, це просто дзеркало. Ти вже торкалася купи всього, не бійся цього.

Айра нахилилась, придивилась.
Її власне відображення дивилось на неї назад — знайоме, але водночас зовсім чуже.

Вона піднесла руку до щоки.
Відображення повторило.

Очі Айри розширилися.

— Вона… робить те, що і я.

— Це ти, — поправила Лілі, усміхаючись. — Дзеркало просто показує, як ти виглядаєш.

Айра повернула голову набік.

— Вона… дивиться на мене.

— Ну… так працює відображення.

Айра раптом нахилилась ближче, так близько, що майже торкнулась поверхні носом.
Потім різко відсахнулась.

— Вона… знає мене, — прошепотіла Айра.

Лілі закотила очі.

— Це ти себе знаєш, Айро. Дзеркало не думає.

— Але вона… — Айра знову подивилась у дзеркало, тепер повільніше, — …вона каже «ти — це ти».

Лілі замовкла.

Ну так, сказано дивно. Але ж… не страшно.

— І це добре? — тихо спитала Лілі.

Айра поклала пальці на скло.
Дзеркало торкнулося їх у відповідь — або їй так здавалося.

— Я… не впевнена, — прошепотіла вона. — Але це… правда.

Лілі не витримала — підійшла ближче і легенько штовхнула її плечем.

— Гаразд, філософко. Давай я покажу тобі ще одну важливу людську штуку.

— Яку? — швидко обернулась Айра.

Лілі усміхнулась хитро:

— Те, що точно навчить тебе розуміти реальність краще, ніж дзеркала та холодильники.

Айра аж випросталась — готова до чогось нового.

Лілі відчинила нижню шафку.

— Це… — вона урочисто дістала пакет із печивом, — печиво.
Найголовніша частина виживання людства.

Айра серйозно кивнула, ніби їй щойно дали сакральне знання.

Лілі поклала пакет печива на стіл так урочисто, ніби це був сакральний артефакт.

— Це — печиво, Айро. Ти просто відламаєш шматочок… їси… і стаєш щасливішою.

Айра підійшла ближче.
Торкнула пальцями пакет — обережно, двома подушечками, як би торкалася чогось крихкого.

— Воно… каже… «солодко».
— І «радісно».

— Це тому що воно солодке і "радісне", — сміхнулася Лілі. — Ну, в більшості випадків.

Айра сіла на стілець, витягла одне печиво.
Подумала.
Поклала на долоню.
Понюхала.
Похитала головою — не в невдоволенні, а в тихому здивуванні.

— Воно каже «не бійся».

Лілі на секунду забула, що хотіла сказати.

— Можеш просто зробити ковток, знаєш? — зніяковіло підказала вона.

— А… ковток. Так, — Айра надкусила.

І завмерла.