РОЗДІЛ 5: КОЛИ СВІТ ПОЧИНАЄ ГОВОРИТИ

У домі знову стало тихо. Це була та особлива тиша, яка настає після важливих слів, коли двоє вже сказали щось значуще, але ще не знають, що має бути далі. Айра сиділа на дивані, загорнувшись у плед, наче в кокон. Її погляд повільно мандрував кімнатою, ковзаючи по кожній дрібниці - лампі, книзі, чашці, ручці на столі, - ніби все це було живим, а вона просто слухала їхній шепіт. Лілі сиділа навпроти, поклавши лікоть на спинку стільця, і насторожено спостерігала за нею. - Ти... точно нормально себе почуваєш? - запитала вона. Айра задумливо поклала долоню на плед. - Він каже... тепло, - прошепотіла вона. Лілі кілька секунд дивилася на неї. - Ага, - пробурмотіла. - Світ говорить. Айра кивнула з таким серйозним виразом, ніби суддя щойно підтвердив важливий факт. - Усе говорить. Лілі починала розуміти, що Айра мала на увазі ці слова буквально. У її очах не було й тіні жарту. Лише правда. Незручна, чужа правда. Лілі глянула на відстань, яку Айра обережно тримала між ними. Принаймні один урок із ранку вона запам’ятала. * * * Айра обережно злізла з дивана й почала рухатися кімнатою, мов маленька тінь. Провела пальцями по фіранці, потім по дерев’яному краю столу, щоразу зупиняючись, ніби слухала. Біля холодильника завмерла. - Це каже... дуже-дуже холодно... - Перестань усе чіпати! - випалила Лілі, а потім одразу пом’якшала, коли Айра здригнулася. - Я не серджуся. Просто ти... як кошеня. Тобі треба все дослідити. Айра підняла голову. - Кошеня... це добре? - Іноді, - відповіла Лілі й сама не втримала усмішки. Потім на мить задумалась. - Хочеш какао? Айра кліпнула. - Какао... говорить? - Ні. - Лілі засміялася. - Але воно тепле. Тобі сподобається. * * * На кухні пахло молоком і шоколадом. Лілі приготувала невелику чашку какао й поставила перед Айрою. Айра простягнула руку, але чашку не взяла. Вона просто... слухала її. Кінчики пальців торкнулися кераміки. У погляді щось промайнуло, ніби доторк відбувся не до пальців, а десь усередині. - Каже... - Айра ледь усміхнулася. - Тепло. І лише тоді взяла чашку. Зробила ковток. На мить світ наче зупинився. - Це... - Айра схилила голову, шукаючи слово. - Добре. Вона провела пальцем по губах, наче ще не розуміла, що таке смак. Лілі дивилася на неї й уперше від початку всього цього по-справжньому усвідомила, яка Айра маленька. Не немовля. Але маленька. Вона ще трохи поспостерігала, а потім хитро посміхнулася. - Добре. Тоді покажу тобі ще одну дуже важливу людську річ. Айра миттю випросталася, готова до нового відкриття. Лілі відкрила нижню шафку. - Це... - Вона урочисто дістала пачку печива. - Печиво. - Найважливіша частина виживання людства. Айра серйозно кивнула, ніби їй щойно довірили священне знання. Лілі поставила пачку на стіл з усією повагою, з якою можна було б піднести давній артефакт. - Це печиво, Айро. Береш одне... їси... і стаєш щасливішою. Айра підійшла ближче. Двома обережними пальцями торкнулася пачки, ніби та була крихкою. - Воно каже... «солодке». - І «радісне». - Бо воно і є солодке й «радісне», - засміялася Лілі. - Принаймні здебільшого. Айра сіла на стілець і дістала одне печиво. Трохи подумала. Поклала на долоню. Понюхала. А тоді тихо похитала головою - не від незадоволення, а від щирого здивування. - Воно каже: «Не бійся». На секунду Лілі забула, що хотіла сказати. - Ти можеш просто відкусити, знаєш, - трохи ніяково підказала вона. - О... відкусити. Так. Айра вкусила печиво. І завмерла. - Ну? - Лілі підперла підборіддя рукою. - Яке воно? Айра заплющила очі. Наче слухала щось дуже далеке. - Усередині... м’яке... і тепле. - Наче... маленьке сонце вирішило обійняти мене зсередини. Лілі не втримала усмішки. - Ну... схоже, тобі подобається. Айра повільно кивнула, ніби відчуття заповнило її так сильно, що вона боялася його розхлюпати. - Це... добре. Дуже добре. - Мені подобається це відчуття. Вона дивилася на печиво в руці так, ніби це була перша добра річ, яку подарував їй новий світ. Поки Айра доїдала, її погляд раптом упав на джинси Лілі. Точніше - на кишеню. Вона підвелася, підійшла, зупинилася на безпечній відстані й нахилилася ближче. - Що це? - прошепотіла. - Це... маленька сумочка... яка живе на тканині? Лілі розсміялася так голосно, що сперлася на стіл. - Це кишеня, Айро. - Вона не має власного імені й не жива. Хоча... інколи рятує життя. Айра розглядала кишеню так, ніби перед нею був портал в інший вимір. - Вона... тримає речі всередині? - Наче... маленький будинок? Лілі відтягнула край кишені й показала монетку всередині. - Вона просто зберігає речі. Очі Айри стали ще більшими. - Люди носять... маленькі будинки... для маленьких речей... на одязі? - Коли ти так це кажеш, усе звучить дуже дивно, - засміялася Лілі. - Але загалом... так. Айра торкнулася пледа. Обшукала його. Кишень не знайшла. І розчаровано видихнула. - Я теж хочу маленький будинок. Лілі усміхнулася. - Без проблем. Дам тобі одну зі своїх старих кофт. Там є кишені. Дві. - Будеш найщасливішою людиною в районі. Коли Лілі повернулася зі старою синьою кофтою, Айра прийняла її з такою повагою, ніби отримала корону. Торкнулася тканини. - Тепла. - М’яка. - Каже: «Тримайся». - Це просто кофта, Айро! - не втрималася Лілі. - Хоча... вона справді тепла. Айра натягнула її через голову й незграбно просунула руки в рукави. Рукави виявилися задовгими й закрили пальці. Айра опустила голову й прошепотіла: - Вона... мене обіймає. Лілі знову не знайшла, що відповісти. І знову не змогла приховати теплої усмішки. - Тобі пасує, - сказала вона. - І тепер у тебе є кишені. Айра засунула руки в кишені й зазирнула всередину, наче там міг ховатися крихітний світлячок. - Так... маленькі будинки... для маленьких скарбів... В одну з них вона поклала шматочок печива. Лілі мало не впала від сміху. - Айро, люди не... Вона зупинилась. - Та добре. Носи що хочеш. Лілі зібрала чашки й поставила їх у мийку. Саме в цю мить кухнею розлетівся різкий дзвінок. Айра підскочила, вчепившись обома руками в плед. - Це... напад? - прошепотіла вона. - Ні! Це телефон! - Лілі кинулася до столу. - Просто телефон дзвонить! Айра уважно слухала, як він дзеленчить знову й знову. На її обличчі з’явився справжній шок. - Він... говорить металом. - Ні! - Лілі схопила телефон, уже задихаючись. - Ні-ні-ні! НІ! Ніхто так не каже! Вона вдихнула й відповіла. - Алло? - Лі-і-і-ілі! - яскравий упевнений голос вибухнув із динаміка так голосно, що Лілі відступила від столу. - Я помираю від нудьги. Зараз до тебе прийду! П’ять хвилин! Лілі закам’яніла. - Що значить «п’ять хвилин»?! - прошепотіла, затуливши телефон долонею. - Ти живеш на іншому кінці району! - Ну, може, не п’ять. Десять. - Або сто. Залежить, чи впаду дорогою. - Посперечаємось? - весело запитала Рейна. - Н-ні! Я ні на що не сперечаюся! - Не приходь так швидко! - Добре. Десять-п’ятнадцять хвилин. Я вже виходжу! - Я... я зайнята! - забелькотіла Лілі, поглянувши на Айру. - Пізно. Скоро буду! Дзвінок обірвався. Тиша. Потім Лілі видихнула, наче щойно виринула з води. - Айро... - повільно почала вона. - У нас проблема. Айра поклала печиво й схилила голову. - Проблема? Це як... стіна? - Це як... сюди дуже швидко йде одна людина, і вона НЕ МОЖЕ знати правду про тебе! Айра кліпнула. - Хтось... небезпечний? - НІ! - Лілі так різко похитала головою, що мало не заболіла шия. - Рейна не небезпечна. Просто... - Вона не зрозуміє. - Я... неправильна? - так тихо прошепотіла Айра, що Лілі аж здригнулася. - Я НЕ ЦЕ МАЛА НА УВАЗІ! - Лілі присіла перед нею, і голос одразу став м’якшим. - Ти чудова. Просто... ти говориш про речі дуже... незвично. Айра замислилась. - Мені... мовчати? - Ні. Просто... не кажи, що предмети говорять чи мають почуття. Якщо щось видає звук - називай це шумом. І не згадуй світло, доки я сама не заговорю про нього. - Але вони ж... - обережно заперечила Айра. - Я знаю. Просто не при Рейні. Айра поставилася до цього надзвичайно серйозно. - А коли вона зайде, подивись на неї, трохи усміхнися й скажи: «Привіт, я Айра». Айра спробувала. - Привіііт... я... Ааайра? - Ні. Тепер ти звучиш як зла фея на заняттях з акторської майстерності! - Лілі мало не впала. Айра спробувала ще раз. - Привіт. Я... Айра. - Добре, - сказала Лілі. - Нормально. Майже. Потім глянула на час. - Вона буде приблизно за три хвилини. - Максимум за чотири. Усередині Айри щось напружилося. - Я... готова? - НІ, - чесно відповіла Лілі. - Але вибору в нас немає. Вона швидко поправила плед, пригладила Айрі волосся, видихнула... І саме в цю мить задзвонив дверний дзвінок. ДЗ-З-З-ЗЕНЬ! Айра підскочила, ніби щось вибухнуло. - Вона... тут... Лілі закотила очі. - Так. І, будь ласка, не кажи, що двері «говорять». - Це дзвінок. Просто дзвінок. Добре? Айра ковтнула. - Добре. Лілі підійшла до дверей. - Ну що... - прошепотіла вона. - Почалося. І відчинила. У ту ж секунду її схопили в обійми такої сили, що з гіпопотама вибило б повітря. - ЛІ-І-І-ІЛІ! - закричала дівчина з двома різнокольоровими пасмами у волоссі так, що почула вся оселя. - Я ПРИЙШЛА! Ти рада? Ну скажи, що рада! - Рада, рада... тільки... будь ласка... ребра... - прохрипіла Лілі. - О! - Рейна відпустила її. - Вибач. Забула, що ти тендітна, як суп-пюре. - Я НЕ суп-пюре, - пробурмотіла Лілі, хоча вже усміхалася. Рейна влетіла в передпокій з енергією метеорита, якого ніхто не встиг помітити. Шарф, куртка, рюкзак - усе полетіло в різні боки, наче налякані тварини. - Ну що? - заговорила вона без пауз. - Я принесла шоколад, історію про нашого вчителя історії і... - голос опустився до змовницького шепоту. - ...новину, від якої ти впадеш. - Мені здається, я вже десь на півдорозі, - пробурмотіла Лілі. Тим часом Айра стояла на кухні, наполовину сховавшись за одвірком. Вона мовчки повторювала просте привітання, якого навчила її Лілі. Дивитися на Лілі. Плечі рівно. Маленька, але нормальна усмішка. Не згадувати світло. Не згадувати холод. Не казати, що двері співали. Добре. Айра готова. НІЧОГО не могло піти не так. - О, у вас хтось є? - Рейна вже витягувала шию в бік кухні. - Лілі, я ж казала попереджати! Бо я зараз увірвуся й скажу щось таке, що не відмиється навіть трьома роками терапії! - НЕ ВРИВАЙСЯ! - Лілі кинулася слідом. - Стій! СТІЙ! Стій-стій-стій, СТІЙ... Пізно. Рейна вже стояла у дверях кухні. І побачила Айру. Айра стояла, старанно випроставшись, міцно стискаючи плед, і посміхалася так, ніби навчилася цього з підручника. Вона так старанно намагалася виглядати звичайною, що виглядала як завгодно, тільки не звичайно. П’ять секунд тиші. Одна. Дві. Три. Чотири. П’ять. - ...О, - нарешті сказала Рейна, схиливши голову. - А хто ця мила... ем... людина? Лілі миттю стала між ними. - Це... це... вона... ну... Айра зробила крок уперед. Очі Лілі розширилися від паніки. - Привіт, - сказала Айра голосом, який вони репетирували. Рівно. Спокійно. Дивлячись Рейні просто в очі. Без слів «світло», «тепло» або «каже». - Я Айра. Рейна підняла одну брову й примружилася. - Привііііт... Айро. Пауза. - Ти родичка? - Сусідка? - Нова приватна репетиторка з космічної біології? - Чи, може... - її очі хитро звузилися, - ...хтось, про кого ти дуже старанно не хотіла мені розповідати? Лілі завмерла. - Ні! Тобто... все складно! - Ціка-а-аво... - протягнула Рейна. Айра спробувала відповісти як звичайна людина. Вдалося приблизно на шістдесят відсотків. - Лілі добра, - сказала вона. - Вона дала мені... какао. Рейна на секунду застигла. А потім вибухнула сміхом. - Ти класна. - Дивна, але класна. Лілі мало не впала від полегшення. Плечі Айри розслабилися. Усе... УСЕ пройшло ІДЕАЛЬНО. І тоді Рейна додала: - Хоча... ти трохи... ну... - Особлива? Айра кліпнула. Лілі застигла. Світ затримав подих. - Що ти маєш на увазі? - запитала Лілі найспокійнішим голосом, на який була здатна. Рейна підняла руку й показала на Айру. - Вона дивиться на чайник так, ніби там живе дух кипіння. Лілі закрила обличчя долонею. Айра прошепотіла: - Це не дух... він просто... - НІ-НІ-НІ-НІ-НІ! - закричала Лілі. Рейна посміхнулася. - Ну-ну. - Схоже, ось тепер стає цікаво. * * * Рейна вмостилася за кухонним столом так, ніби жила тут уже років десять, і відкинула з обличчя кольорове пасмо. - Так, - урочисто оголосила вона. - У мене ТРИ новини. - Одна смішна. - Одна шокуюча. - А від однієї ти реально впадеш на підлогу, Лілі. Айра стояла трохи осторонь і уважно спостерігала, як дівчата взаємодіють. Вона відчувала, що енергія Рейни зовсім інша. Гучна. Жива. Яскрава. Як спалах. Лілі нервово усміхнулася. - Давай... пропустимо ту, де я падаю. - Ні-ні-ні! - Рейна махнула рукою. - Вона буде ПЕРША! - Може... третя? - спробувала Лілі. - Перша, бо я не витримаю. - Рейна ляснула долонею по столу. - Це бомба. - Готова? - Абсолютно ні, - чесно сказала Лілі. Рейна глибоко вдихнула, різко повернулася до подруги й оголосила: - Містер Ховерленд... наш учитель історії... - Той, який завжди читає лекції так, ніби його тримають у заручниках власні слайди... - Той, який казав: «Емоції - це непрофесійно»... - Рейно... - зашипіла Лілі. - ...ТОЙ САМИЙ... - Учора на уроці... - ЗАПЛАКАВ. Лілі кліпнула. - Що? - ЗАПЛАКАВ! - із захватом повторила Рейна. - Просто посеред уроку! І сказав, що його «душить краса давніх цивілізацій»! Очі Айри стали величезними. - Душить краса? - щиро перепитала вона. - Це... добре чи погано? Рейна широко посміхнулася їй. - О, ти класна. Я досі не знаю, хто ти, але ти мені подобаєшся. Лілі закрила обличчя обома руками. - Боже... це... так дивно. - НІ! - вигукнула Рейна. - Це ще не дивно. ДИВНА - друга новина! Лілі скривилася, але було вже пізно. Рейна замахала руками, ніби диригувала бурею. - Друге: у космічному центрі організовують ексклюзивний конкурс на стипендію! ДЛЯ старшокласників! - Вона мало не підстрибувала на стільці. - Лі-лі-лі! Це твій шанс утекти звідси, перш ніж ми всі перетворимося на робочих хом’яків! Лілі пискнула. - НІ! Я не готова! Я ВЗАГАЛІ НЕ ГОТОВА! Айра схилила голову. - Хом’яки... працюють? - Звичайно ні, - відповіла Рейна. - Але метафора звучить ефектно. Лілі спробувала заспокоїти дихання, але результат був десь між панікою й хрипом. - Рейно... ти ж знаєш... такі програми... це серйозно... - САМЕ ТОМУ! - відповіла Рейна. - Саме тому вона тобі підходить! І ти б ніколи не дізналася, бо ніколи не дивишся на дошку оголошень! - Я... - Лілі зам’ялася. - Ну... може... Айра підійшла ближче, а потім зупинилася саме на тій відстані, якої навчила її Лілі. Лілі підняла очі. Навіть не торкаючись її, Айра несла з собою те саме тепле, невловиме відчуття, яке ніби завжди йшло слідом. - Ти сильна, - дуже тихо сказала Айра. - Ти зможеш. На мить Лілі забула про все навколо. Рейна закотила очі так театрально, що це вже майже було мистецтвом. - Добре, зворушлива пауза між новими подругами, - фиркнула вона. - Але в мене ще є третя новина. - Рейно, будь ласка, - простогнала Лілі. - Мені потрібна пауза... - НІ! - Рейна урочисто підняла палець. - Бо третя новина - САМЕ ТА ПРИЧИНА, через яку я подзвонила й примчала сюди. Вона нахилилася вперед. Очі блищали. Наче вона щойно розкрила таємницю Всесвіту. - Лілі... - Я бачила... Пауза. Рейна різко випросталася, вперлася обома долонями в стіл і прошепотіла змовницьким голосом, у якому порівну змішалися страх і захват: - І це було зовсім не як у кіно! Не жовта куля, не комета, не ракета. Просто - ф’ю-у-ух! - і смуга світла пішла вниз між деревами. - Спочатку я подумала, що якісь туристи запустили паперовий ліхтарик... але воно рухалося так спокійно. - І було надто яскравим. І надто тихим. Лілі різко вдихнула. - Ти... точно це бачила? Це не прожектор? Машина? Літак? - Машина? Літак? - Рейна пирхнула. - Посеред лісу? Пізно вночі? - Та ну тебе! - Це було щось інше. Наче... електричний спалах, тільки м’якший. - Я, чесно кажучи, хотіла зранку піти й подивитися, але мама змусила мене йти до школи... Вона закотила очі, а потім різко повернулася до Лілі. - І я подумала... можемо піти туди ввечері. - Раптом знайдемо те, що впало! - Метеорит, шматок супутника... Ти ж можеш прославитися, правда? Лілі відчула, як ноги стають слабкими. - Рейно... це небезпечно. - Небезпечно? - Рейна хмикнула. - Ми сто разів були в тому лісі! У найгіршому разі знайдемо обгорілий пень. - У найкращому - станемо легендами школи. - Уявляєш? «Лілі Колдвелл і подарунок із неба»! Айра стояла зовсім нерухомо. В її очах промайнула тінь - слабке відлуння чогось давнього й тихого. Але вона нічого не сказала. Лише дуже повільно торкнулася кінчиками пальців кофти, яку дала їй Лілі. - Лілі... - Рейна нахилилася ближче й ткнула подругу в плече. - Ти йдеш чи я піду сама? Лілі ковтнула й глянула на Айру. Айра не підняла очей. Але Лілі помітила, як вона завмерла. Не просто заспокоїлася. Це була нерухомість, у якій відчувалося щось більше. Наче Айра чекала. У грудях Лілі щось стиснулося. - Я... - Вона видихнула. - Не знаю. Рейна надула щоки. - Ой, та годі. Коли виростеш, будеш згадувати це як «ту штуку, яку ми пропустили через твою паніку». - Або... - Вона примружилася. - ...ти щось цікаве приховуєш. Лілі здригнулася. - Я нічого не приховую! - Добре-добре! - Рейна підняла руки. - Але подумай. - Якщо щось упало, воно досі там лежить. - І на це точно варто подивитися. Лілі знову глянула на Айру. Айра опустила голову... І прошепотіла так тихо, що слова ледь існували: - Темрява пам’ятає світло. У Лілі перехопило подих. Рейна нічого не помітила. Вона вже підводилася. - Добре! Даю тобі годину подумати. Я все одно повернуся за тобою. Не ховайся! - Я знаю всі твої схованки! Вона зникла в коридорі й грюкнула дверима. Тиша лягла на кімнату, наче ковдра. Айра підняла очі на Лілі. - Ліс... - дуже тихо сказала вона. - Там щось чекало. Колючий холод страху пробіг тілом Лілі. - І... - Айра повільно піднесла пальці до грудей, де жевріла її тиха таємниця. - ...воно знає мене. Лілі повільно видихнула. Рейна пішла, але принесені нею питання залишилися в кімнаті. Айра стояла біля столу. Недоїдене печиво лежало там, де вона його залишила. - Вона... - тихо сказала Айра. - ...сміється всім тілом. Лілі здригнулася від точності. - Так, - пробурмотіла. - Схоже на неї. - Але... - Айра схилила голову. - ...вона не боїться. - А чого їй боятися? - сухо відповіла Лілі. Айра опустила погляд на руки. - Бо ти... боїшся. Лілі завмерла. Айра подивилася на неї. - Ти тримала слова... тут. - Вона торкнулася горла. - Вони хотіли вийти. Але ти їх сховала. Лілі напружено видихнула. Так, вона боялася. Боялася, що Рейна щось помітить. Боялася, що Айра скаже щось дивне. Боялася, що один неправильний звук усе зруйнує. - Бо... - Лілі потерла обличчя обома руками. - ...не можна просто казати людям, що речі тобі щось «говорять». Або що в тебе в грудях живе світло. Або що ти чуєш... що б ти там не чула. Айра кивнула. - Я пам’ятаю. - Я намагалася говорити правильно. - І в тебе... вийшло, - визнала Лілі. - Але Рейна не з тих людей, які залишають питання незапитаними. Айра трохи подумала. - Питання... цікаві? - Так. Але іноді вони небезпечні. Айра підійшла ближче. - Я хочу бути правильною. - Для тебе. У грудях Лілі щось м’яко здригнулося. Наче серця торкнулася маленька сніжинка. - Айро, - прошепотіла вона. - Тобі... не треба бути «правильною». - Просто говори трохи тихіше. І... підбирай слова, які звучать менш дивно. - Це... усе, про що я прошу. - Я спробую, - сказала Айра. - Скажи... що ще роблять люди? Лілі повільно оглянула кімнату, ніби перебираючи варіанти. Погляд зупинився на дзеркалі біля шафи. - О, - видихнула вона. - Точно. - Люди... дивляться на себе. Айра кліпнула. - На себе? - Так. Це... дуже людська річ. - Ходімо. Покажу. Лілі повела її до дзеркала. Айра ступала обережно, ніби повітря навколо могло розбитися. Лілі легенько постукала пальцем по краю шафи. - Іди сюди. Хочу показати тобі дещо... важливіше за какао. Айра слухняно пішла за нею, тихо ставлячи ноги й, як завжди, уважно прислухаючись до кожного кроку. Вони зупинилися перед великим дзеркалом у коридорі. У ньому Айра відбилася від голови до ніг. Вона завмерла. Уперше вона дивилася на власне відображення. Айра обережно підійшла ближче. На її обличчі був не подив, а зосереджена уважність. Вона дивилася не так, ніби питала: «Хто це?» Радше: «Що це означає?» - Це теж я, - повільно сказала вона. - Та сама я. Але... зовні. - Це просто твоє тіло, - пояснила Лілі. - Ти виглядаєш... ну... нормально. Як дівчинка. Айра довго вивчала відображення. Торкнулася плеча - і відображення повторило її рух. Вона розуміла, що постать у дзеркалі не інша істота. Але від цього побачене не ставало менш дивним. - Я... займаю місце, - сказала вона з тихим здивуванням. - Що? - не зрозуміла Лілі. - Моє тіло. У нього є... межа. - І я... вміщуюся всередині цієї межі. Лілі кліпнула. - Ну... люди приблизно так і працюють. Айра схилила голову. Вона провела пальцями по відображенню власної руки. - Я не виглядаю... як світло. - І не повинна, - м’яко сказала Лілі. - Тут... нормально виглядати як звичайна людина. Айра задумалась. - Але всередині... - Вона торкнулася пальцями грудей. - ...є світло. - Я бачу... що ззовні його ніхто не бачить. - Це правильно? Чи... неправильно? Лілі присіла поруч. Її відображення опустилося разом із нею, і у величезному склі з’явилися дві маленькі постаті. - Айро, у кожної людини всередині є щось, чого інші не бачать. - Це називається бути собою. Айра повільно перевела погляд із дзеркала на Лілі. Наче щось усередині стало на своє місце. - Тоді я... можу бути собою. - Навіть якщо... ще не знаю, хто це. Лілі усміхнулася так щиро, що піднялися щоки. - Саме так. - І я допоможу тобі зрозуміти. Айра знову подивилася на відображення. На своє обличчя. Плечі. Ноги. На те, як плед спадав уздовж спини. І вперше ця «межа» її не лякала. Вона не відступила. - Я не така маленька, як думала, - сказала з тихим здивуванням. - Ні, - погодилася Лілі. - Ти нормальна. Просто... трохи дивна. Айра усміхнулася. - Дивна - це добре. - Іноді дуже добре. - Лілі підморгнула. Айра ще раз торкнулася дзеркала, але тепер уже не перевіряла реальність. Вона просто приймала побачене. Вони ледве встигли відійти, коли з коридору почувся знайомий звук. Туп. Туп. Ш-ш-ш... Мррр-яу? Лілі завмерла. Айра здригнулася й подивилась на неї. - Це... теж техніка? - прошепотіла. - Ні, - видихнула Лілі. - Це гірше. - Це наш кіт. Наче на підтвердження, з-за рогу вийшла велика руда куля шерсті, яка не мала жодної поваги до особистого простору. Барні. Він виглядав так, ніби вже був готовий засудити їх за щось, чого вони ще навіть не зробили. Барні зупинився просто перед Айрою. Підняв голову. Примружив очі. І видав дивний оцінюючий звук. - Мрр? Айра застигла, мов статуя. - Лі-лі... - прошепотіла вона. - Він питає... Схилила голову. - «Хто ти? І чому пахнеш... світлом?» Лілі скривилася. - Він каже «мяу», Айро. - Ні, - серйозно відповіла Айра. - Він говорить багато речей. Барні підійшов ближче. Повільно торкнувся носом її ноги. Принюхався. Потім відступив... І раптом стрибнув на стілець, ніби висота давала йому стратегічну перевагу. - Він... боїться? - невпевнено запитала Айра. - Він боїться всього, - пояснила Лілі. - Пилососа. Мух. Одного разу злякався власної тіні. - Просто він ще до тебе не звик. Ти для нього нова. Барні знову подивився на Айру. Цього разу його вираз можна було перекласти приблизно так: «Добре. Я дозволяю тобі існувати. Але під моїм наглядом». Айра несміливо простягнула руку. - Можна... його торкнутися? - Якщо не подряпає - буде диво, - пробурмотіла Лілі. Барні не відводив погляду. Ніби казав: «Я тебе бачу». А потім... Раптом підсунув голову прямо під її долоню. Очі Лілі розширилися. - Га? - Ем... - Нічого собі. Айра обережно торкнулася рудої шерсті. Барні задоволено заплющив очі й загуркотів, як старий двигун. - Він... - прошепотіла Айра. - ...теплий. І каже: «Так». Лілі втупилася в кота. - Барні, ти зрадник. - Ти мене два роки ігноруєш! - А вона одразу отримує «так»? Барні навіть не відкрив очей. Муркотіння стало голоснішим, наче хтось сховав у ньому маленький трактор. Айра усміхнулася. - Він... любить. - Тихіше, - пробурмотіла Лілі. - Він просто муркоче. - Муркотіння - теж мова, - заперечила Айра. Наче підтверджуючи її слова, Барні потерся головою об долоню. Айра завмерла від подиву. Крізь груди знову пройшло тремтіння тепла - те саме світло, про яке вона говорила. - Він... світиться зсередини, - прошепотіла. - Не так, як я. Але... так само по-справжньому. Лілі прикрила рот долонею. Не від огиди. Від почуття, якого зовсім не чекала. - О Боже... - видихнула вона. - Тільки не починай розповідати, що наш кіт - посланець із космосу. Айра серйозно подивилася на неї. - Він кіт. Пауза. - Але... він теж живий. - І тепер... він не боїться. Барні розплющив очі й подивився на Лілі так, ніби казав: «Вчися в мене. Можливо, колись і ти станеш такою мудрою». Лілі закотила очі. - Чудово. Тепер і ти читаєш мені лекції. Барні продовжував муркотіти - тихо, рівно й упевнено. Айра сиділа зовсім нерухомо, ніби боялася сполохати цей дивний подарунок, який називався котячою довірою. Лілі дивилася на них, опустивши руки. - Ну ти й... рекордсменка, - пробурмотіла. - Барні нікого не приймає за п’ять секунд. Айра повільно підняла голову. І лише тоді Лілі помітила, якими втомленими стали її очі. Справа була не тільки в подіях дня. Увесь живий світ навалився на Айру одразу: тепло, холод, відображення, голоси, погляд кота й відчуття, яким вона ще не знала назв. - Ти... нормально? - обережно запитала Лілі. Айра ледь кивнула. - Мені... добре. Просто тут... - Вона торкнулася грудей, ніби всередині зібралося забагато відчуттів. - ...стільки всього нового. - Це як... коли дуже-дуже довго мовчиш, а потім раптом чуєш усі звуки одночасно. - Вони... красиві. Але гучні. Лілі м’яко стиснула губи. - Ага. Це називається втомою, - сказала з тихою усмішкою. - Люди теж так почуваються. Постійно. Айра задумливо подивилася на пальці, які щойно торкалися Барні. Потім щільніше загорнулася в плед. Навіть Барні, здається, зрозумів. Він стих, ліг поруч і поклав хвіст так, щоб той торкався її ноги - маленька, несподівана підтримка. Айра опустила голову. - Я хочу... сісти. І щоб було тихо. - Просто тихо. - Можеш відпочити тут, - сказала Лілі. - Або в мене в кімнаті. Хочеш лягти на диван? Айра повільно кивнула. - Так. Диван... каже «м’яко». - Мені... подобається. Вона підвелася, але тепер рухалася повільно й обережно, ніби боялася знову торкнутися світу після того, як він закричав до неї сотнями різних голосів. Лілі провела її до дивана, допомогла з пледом і підклала подушку під голову. Айра згорнулася клубочком - майже так само, як Барні, який одразу влаштувався біля її ніг. Минуло кілька секунд, і її повіки поважчали. - Можеш... поспати, - тихо сказала Лілі. - Це нормально. Айра ледь усміхнулася. - Сон... теж світло? - Хм... іноді, - відповіла Лілі. - Іноді темрява. - Але зазвичай - відпочинок. - Відпочинок... це добре, - прошепотіла Айра. Її очі заплющилися. За хвилину дихання стало рівним. Світло, як вона його називала, нарешті стихло. Лілі ще трохи сиділа поруч, дивлячись, як Айра спить, а Барні несе варту - трохи роздратовано, але відповідально. - Ну що, друже... - тихо сказала Лілі котові. - Нам сьогодні теж було що переварити. Барні відповів тихим «мрр». Лілі усміхнулася й сперлася спиною на диван. Уперше від ранку дім більше нічого не вимагав від жодної з них.