Розділ 4: ПІД ШУРХІТ АНТЕН.

Комплекс зустрів їх знайомим ранковим холодом.
Металеві коридори відбивали світло моніторів, а по стелі пробігали індикатори систем, що переходили з нічного режиму в робочий.

Мона й Майкл йшли поруч, але між ними відчувалась тиха напруга.

— Мона, — озвався Майкл, — давай одразу. Дитина в лісі — не доказ нічого надприродного.

— Я цього й не казала, — вона не спинилась. — Я кажу лише те, що бачу. А бачу — дивне.

— Дивне — це розмите слово, — буркнув він. — Я хотів би щось конкретніше, ніж інтуїція.

— На інтуїцію теж треба зважати, — спокійно відповіла Мона. — Особливо коли факти починають її підтверджувати.

Майкл скривився, але промовчав.

Вони увійшли в лабораторію, і Мона одразу попрямувала до головного монітора, щоб перевірити файли з попередньої ночі.

— Гаразд, — зітхнув Майкл. — Покажи мені свої “факти”.

Мона відкрила нічний лог і майже одразу знайшла те що потрібно.

— Ось, дивись. — Сказала вона... 

🔸 22:17 — чіткий, правильний імпульс

Графік різко підскочив угору, як ідеальна гостра хвиля.

Майкл нахилився.

— Добре, це… акуратний сигнал. Красивий. Але нічого екстраординарного. Могла бути іонізація атмосфери, технічні збої…

— Ти сам бачиш, що це не збій, — Мона збільшила масштаб.
Форма була надто чистою, наче геометрично вивірена.

Майкл уважно придивився.

— Гаразд. Це справді цікаво. Але одна аномалія - це взагалі нічого не доводить, банальна випадковість.

— Так, але ж ти ж знаєш, у науці випадковостей не буває. Є лише закономірності, які ми ще не зрозуміли.

Майкл різко відвів погляд.

— Добре, добре, я подумаю над цим. Але зв’язку з дитиною я не бачу.

— Поки що, — тихо сказала Мона.

Він глянув на годинник.

— Все, мені вже час бігти на зустріч. Якщо буде щось важливе — дзвони.

— Добре.

Майкл вийшов.

Мона працювала на автоматі — руки вводили команди, очі ковзали по екранах, але думки весь час поверталися додому. Точніше — до дівчинки, яка лежала на їхньому дивані.

08:57.
На станції вже починали збиратися фахівці ранкової зміни.

Мона опустила руки на клавіатуру і знову відкрила архів нічних сенсорів.

— Гаразд… подивимось, що ти таке, — прошепотіла вона.

Крива спектра тремтіла, наче хтось торкався її пальцем. Але самий пік був занадто ідеально рівним.

Похибка?
Імпульс?
Перешкода?

— Так… цього не було раніше…

Вона змінила фільтр, збільшила масштаб.

Імпульс виглядав знайомим, але… “не тим знайомим”.

Не таким, як у старих “аномалій”, які вони досліджували роками.
Не таким, як технічні шуми.

Це щось між.

— Хм… цікаво.

Вона нахилилася ближче до екрана.
Сигнал був м’який. Навіть… теплий, якщо так взагалі можна описувати спектр.

Мона пирхнула.

— Що це за дурниці… теплий спектр. Це вже я точно не виспалась.

Вона відсунула стілець і потерла очі.

І в цей момент — легкий дзвінкий звук, ніби хтось торкнувся металу.

Мона здригнулася.

Обернулася.

Нікого.

— Ем… добре… — вона крутнула головою. — Якраз те, що треба — галюцинації за браком сну.

Вона повернулася до монітора — і в ту ж мить графік злегка “підскочив”, наче від короткого поштовху.

— Ей! Так не буває само собою! — вона тикнула пальцем у попередні криві. — Ану… стоп.

Вона перемотала запис на момент спалаху.

Збільшила.
Ще.
Ще.

І раптом помітила: у центрі спалаху був… провал.
Крихітний. Майже непомітний.

— Наче всередині не було матерії… — прошепотіла вона. — Як… порожній простір всередині енергії?

Це було дивно.
Але не настільки дивно, щоб робити висновки.

Поки що.

Вона записала:

Звіт: імпульс нетиповий. Потрібна повторна перевірка.

Поставила крапку.
Думка про Айру повернулася сама собою.

“Порожній простір всередині енергії”.
Дівчинка, яка відчувається легкою і важкою одночасно.

Мона різко піднялася.

— Ні. Ні-ні-ні. Я не буду це з’єднувати. Це все збіги. Збіги!

Вона почала швидко водити руками по клавіатурі, намагаючись змусити мозок повернутися до математичних моделей.

І саме в цей момент у двері просунулася голова.

— Оооо, дивись-но, хто вже зрання працює! — весело протягнув знайомий голос. — Мона “не сплю вже з третьої ночі” Колдвелл!

Мона закотила очі.

— Джеремі. Супер. Ти як завжди вчасно — в найменш підходящу хвилину.

Він зайшов повністю, тримаючи в руках картонний стаканчик.

— Приніс каву. Справжню. Чорну, як моє відчуття гумору.

— Я не п’ю каву, — відповіла Мона.

— Знаю, — він поставив стакан на її стіл. — Це мені.
— А це тобі, — він дістав другий стаканчик. — Зелений чай. Без кофеїну. — І як ти тільки здогадався… — зітхнула Мона, приймаючи чай.

— Я читав твій погляд, Колдвелл. Він казав: “Якщо Джеремі зараз не принесе мені чаю, я викину в вікно спектрометр”.

— Мені здається, спектрометр дорожчий за тебе, — відповіла Мона без усмішки.
— Але… дякую.

— Ну-ну, не розчуймося, — Джеремі спробував зазирнути в монітор. — То що там у нас? Нічні пришельці? Космічні котики? Радіаційний привіт від сонця?

— Я аналізую імпульс.

— Та я бачу. Імпульс якийсь… бадьорий, так би мовити.

Мона примружилася.

— Чому “бадьорий”?

— Та він же… рівний. Теплий. Наче вітається.

Мона різко повернула до нього голову.

— Що?

— Ну… — він підняв руки вгору. — Просто жартую!
Хоча… справді трохи схоже.

Мона повернулася до екрана.
Серце зробило зайвий удар.

“Теплий”.
“Вітається”.

Так само, як Айра вночі сказала: “світ говорить”.

Вона покусала губу.
Ні. НЕ думати про це. НЕ зараз.

У загальній лабораторії, за скляною перегородкою, вже на-повну кипіло життя.
Хтось гучно засміявся, хтось потягнувся за термосом, хтось сперечався з принтером, який вкотре вирішив «тимчасово вийти з ладу».