РОЗДІЛ 3: В БУДИНКУ.

Двері зачинилися за ними з м’яким клацанням, і будинок зустрів їх теплом — різким контрастом до вологої прохолоди лісу.

— У вітальню, швидко, — сказала Мона, вказуючи на диван.
В її голосі не було паніки — лише зосередженість, яка народжується там, де людина звикла боротися за життя.

Майкл поклав дівчинку на диван. Плед ледь шелеснув, коли він підгорнув його під її боки. Айра майже не рухалась, лише інколи тремтіли вії — чи то від холоду, чи від сну.

Мона нахилилась над нею, торкнулася чола.
Пальці її були теплими, але рух — напрочуд обережним, ніби вона боялася порушити якусь невидиму рівновагу.

— Температура в нормі… — прошепотіла вона.
Потім нахмурилась.
— Але є щось… дивне. Вона ніби… не повністю тут.

Майкл звів брови.

— У якому сенсі “не тут”?

— Важко пояснити… — Мона провела пальцями по тонкій руці Айри. — Вона відчувається легше, ніж має бути… і водночас щось у ній тисне зсередини. Наче всередині є… місце. Порожнеча, що щось намагається заповнити.

Лілі стояла трохи осторонь.
Вона дивилася на Айру так, ніби не знала, чи це диво, чи небезпека.

— А якщо вона втекла? — тихо спитала Лілі. — З якоїсь лабораторії. Тату, у нас тут півкомплексу — секретні проєкти.

Майкл хитнув головою.

— Вона не виглядає як об’єкт експериментів.

— А як тоді? — Лілі перехилила голову, і в її голосі вперше промайнуло щось схоже на цікавість, а не страх.

Ніхто не знав відповіді.

Клац — двері автоматично замкнулися, і в домі стало незвично тихо.

У цій тиші Айра ледь ворухнула губами.
Тінь звуку, ледь відчутний подих.

Мона схилилася ближче.

— Дитино… ти мене чуєш?

Ще один звук. Ледь-ледь.

— …світло…

Лілі різко підняла голову.

— Вона… говорить?

Погляди Мони й Майкла зустрілися.
Те, що вони тримали в руках, уже було не просто дитиною, знайденою в лісі — це було щось інше, щось чого вони не розуміли.

Мона взяла Айру за руку.

— Тут — світло. Тут безпечно, — прошепотіла вона, майже інстинктивно.

І пальці Айри трохи розслабилися. Наче це слово — «світло» — було для неї знайомим.

Час в домі завмер.
Годинник тихо бив секунди, але їх ніхто не чув.

Айра лежала нерухомо, ніби ще не вирішила, чи варто прокидатися.

Мона сиділа поруч.
Майкл ходив від столу до дивана короткими кроками.
Лілі стояла біля стіни, стискаючи рукави своєї худі так, що кісточки пальців побіліли.

Потім… повіки дівчинки здригнулися.

Вона повільно відкрила очі.

Темні. Глибокі.
Наче в них ще залишився слід зоряного пилу.

Лілі мимоволі вирівняла спину.

Айра подивилася на Мону.
Погляд не був людським у звичному сенсі.
У ньому не було ані страху, ані розгубленості.
Це був погляд істоти, яка дивиться на світ уперше.

— Ти… розумієш мене? — запитала Мона.

Айра кліпнула.
Потім повільно відкрила рот.

— Так.

Голос був чистим і ніжним. Наче світло віддзеркалилося в звуці.

Майкл завмер.
Лілі випустила нерівний вдих.

— Ти нас розумієш? — обережно запитала Мона. — Ти звідки? Ти… заблукала?

Айра дивилася довго. Пильно.
Наче вслухалася не в слова, а в те, що між ними.

Потім її погляд став м’якішим.

— Ви… говорите так само, як світ.

Тиша впала ще глибша.

— Як… світ? — повторив Майкл.

Айра закрила очі на мить, ніби пробуючи зібрати відчуття в одне слово.

— Світ… говорить.
Все… має голос.
І ви… теж.

Лілі зробила півкроку назад.

— Це дивно… — прошепотіла вона.

Айра подивилася на неї.

— Не бійся, — сказала Мона. — Ми хочемо допомогти тобі.

Айра ніби обміркувала це, схилила голову.

— Допомогти… це добре?

— Дуже, — усміхнулася Мона.

Айра кивнула — рух легкий, як пір’їнка.
І в її очах уперше з’явилося щось тепліше за подив.

Довіра.

---

Плед лагідно ковзнув по її плечах, коли вона повільно вирівняла спину.
Пальці рухалися по тканині так, ніби вона відчувала кожну нитку окремо.

Лілі стояла збоку — руки схрещені, вираз обличчя різкий, але очі… ні.
Очі видавали цікавість, яку вона намагалася приховати.

— Ти знаєш, хто ти, як тебе звати? — спитав Майкл.

Айра підняла погляд.
Пошук слова був майже фізичним — видно, як думка збиралася з туману.

— Я… не пам’ятаю.

Мона торкнулася її плеча.

— Це не страшно. Сподіваюся, ти скоро отямишся і все згадаєш. Якщо ти не проти, я буду звати тебе Айра, добре?

Айра знову нахилила голову.

— Айра - це добре.

— А страшно… це не добре?

— Не завжди, — сказала Мона. — Коли поряд люди, яким довіряєш, — не страшно.

Айра глянула на Лілі.

Та різко підняла підборіддя.

— Чого ти на мене так дивишся?

— Може, тому що ти тут, — сказав Майкл.

Лілі пирхнула.

— Логічно…

Айра обережно простягнула руку до Лілі.

І Лілі… відступила.

В очах Айри промайнуло щось болюче.
Ледь помітна тінь.

Рука опустилась.

— Так не можна робити, — сказала Лілі тихо, але твердо. — Є… особистий простір. Коли занадто близько — це не ок.

— Особистий… простір… — повторила Айра, ніби пробуючи слово. — Це… межа?

— Так, — сказав Майкл. — Межа.

Айра опустила погляд на свої руки.

— Я… не хочу ламати межу.

І ця фраза розтопила в Лілі щось маленьке і вперте.

---

— Треба її нагодувати, — сказав Майкл, підводячись. — Вона, мабуть, зголодніла.

— Їсть? — підхопила Лілі. — А якщо вона не людина?

Мона різко:

— Лілі!

Айра насупилась.

— Я… людина?

Смертельна тиша.

Мона взяла її руки.

— Ти — дитина. А все інше ми дізнаємося разом.