РОЗДІЛ 2: ЗНАХІДКА

Ранкове повітря в комплексі було незвично прохолодним. Сонце тільки-но підіймалося над антенними баштами, й на траві блищала роса - дрібні, тихі краплини, схожі на скло. Мона, Майкл і Лілі рухалися вузькою стежкою вздовж огорожі. Майкл, як завжди, тримав у руці диктофон. - Нотатка... - почав він, але Лілі одразу пирхнула: - Тату, серйозно? Ми навіть ще не дійшли до лісу. - Це важливо зафіксувати, - тихо відповів він, хоч і сам знав, як це звучить збоку. Мона йшла попереду. Її погляд ковзав по деревах, землі й небу. Вона шукала хоч щось, що могло б пояснити дивний спалах, який вони бачили над верхівками дерев минулої ночі. Стежка вела вниз, туди, де починалася тінь. - Вам і справді здається, що тут... щось було? - буркнула Лілі. - Може, це взагалі був літак. Або якийсь дрон. - Літаки не зникають просто в повітрі, - сухо сказав Майкл. - І не світяться так рівно, - додала Мона. - Те, що ми бачили... було іншим. Вони зайшли під дерева. Тут було тихо. Неприродно тихо. Навіть птахи мовчали, наче щось їх налякало. Лілі обхопила себе руками. - Фух... моторошно. - Це просто ліс, - промовив Майкл, але голос у нього став нижчим і тихішим. Мона раптом зупинилася. - Ви це чуєте? - прошепотіла вона. - Нічого, - відповіла Лілі. - Саме так, - сказала Мона. - Тут має бути бодай якийсь звук. А його немає. Повітря здавалося густішим. Земля під ногами - темнішою, ніж мала б бути в ранковому світлі. Лілі ступила трохи вбік, оминаючи виступ коріння, і раптом завмерла. - Ей... - вона смикнула Мону за рукав. - Там... хтось лежить. Майкл миттю змінився в обличчі. - Де? - голос став сухим і зібраним. Лілі вказала між корінням старого дерева. Там, на м’якому моху й сухій хвої, нерухомо лежала маленька постать. Дівчинка. Босонога, у рожевій сукні з дивними візерунками, які на перший погляд здавалися майже незрозумілими. Крім слідів вологої землі на босих ступнях, ніщо не вказувало на падіння: жодної подряпини, жодної крові, навіть тканина дивної рожевої сукні не була пошкоджена. Ніби її не кидало й не било, а... просто поклали. Мона кинулася першою. - Боже... дитина! - вона впала навколішки. - Вона дихає. Лілі застигла позаду, притиснувши долоню до рота. - Як вона сюди потрапила?.. Це ж закрита територія... Майкл опустився поруч і обережно притиснув два пальці до тонкої шиї дівчинки. - Пульс є, - сказав він. - Слабкий, але стабільний. Мона обережно торкнулася її щоки. Шкіра була холодною, як ранковий камінь. - Вона не виглядає пораненою, - прошепотіла Мона. - Ні синців, ні подряпин. Просто... виснажена. Лілі зробила крок ближче. Вона дивилася на дівчинку широко розплющеними очима, в яких змішалися подив, недовіра і щось важче. Глибше. - Вона... така... маленька, - ледь чутно сказала Лілі. Дівчинка поворухнулася. Мона одразу нахилилася над нею. - Тсс... усе добре. Ти в безпеці. Ми тобі не нашкодимо. Очі повільно розкрилися - темні, глибокі, як нічне небо після падіння зірки. Вона не знала цих людей. Не знала, де знаходиться. Не знала, чому серце б’ється трохи швидше, коли вона відчуває поруч їхнє тепло. Та в погляді Мони було щось знайоме. Воно нагадувало їй про іншу присутність - давню й нескінченно далеку від цього місця: тепло. світло. і обіцянка, що поки що її ніхто не відпустить. Її повіки знову опустилися. Губи ледь ворухнулися, але жодного звуку не вирвалося. Майкл обережно взяв її на руки. Вона була легкою, мов порожня оболонка з повітря й світла... І водночас відчувалася важчою, ніж мала б бути дитина її віку. Ніби щось невидиме обтяжувало її зсередини. - Забираємо її додому, - сказав Майкл. - Це ближче за медцентр, а вона замерзла. - А медцентр? - несміливо спитала Лілі. Мона знову глянула на дівчинку, перевірила її дихання й лише тоді подивилася на Майкла. - Якби її стан викликав хоч найменшу тривогу, ми б одразу повезли її туди, - сказала вона. - Але пульс рівний, дихає нормально, видимих травм я не бачу. Дім за кілька хвилин звідси. Зігріємо її й подивимося, чи прокинеться. Вона на мить замовкла. - І доки ми не зрозуміємо, як босонога дитина опинилася в закритому лісі після того, що ми бачили вночі, я не хочу, щоб охорона перетворила її на службовий звіт ще до того, як вона зможе назвати своє ім’я. Майкл кілька секунд дивився на неї, потім повільно кивнув. - Якщо щось зміниться - одразу дзвонимо в медцентр. - Домовились, - сказала Мона. Лілі мовчки кивнула. Вони рушили назад. Лілі йшла поруч із Майклом, дивлячись на дівчинку так, ніби боялася, що та розчиниться від різкого руху. Коли вони вийшли з-під дерев, перші сонячні промені торкнулися обличчя незнайомки, і Лілі мимоволі затримала подих. - Вона... гарна, - прошепотіла вона, скоріше собі, ніж батькам. - Так, - м’яко відповіла Мона. - І зараз їй потрібне безпечне місце. Хоча б доки вона не прокинеться. Майкл міцніше притиснув дівчинку до грудей. - Треба забрати її з холоду. Дорога через комплекс була майже порожньою. Ранкові зміни тільки починалися, а ті кілька людей, яких вони зустріли, поспішали до своїх будівель. Майкл притискав дівчинку до грудей і, як міг, загорнув її у свою куртку, захищаючи від холоду. Один із техніків глянув у їхній бік, побачив лише чоловіка з загорнутою дитиною на руках і пішов далі. Ніхто їх не зупинив. Ніхто не міг знати, що тиха дитина в руках Майкла несе в собі щось значно більше, ніж просто життя.