РОЗДІЛ 2: ЗНАХІДКА.

Ранкове повітря в комплексі було незвично прохолодним. Сонце тільки-но підіймалося над антенними баштами, й на траві блищала роса — дрібні, тихі краплини, схожі на скло.

Мона, Майкл і Лілі рухалися вузькою стежкою вздовж огорожі.
Майкл, як завжди, тримав у руці диктофон.

— Нотатка… — почав він, але Лілі одразу пирхнула:

— Тату, серйозно? Ми навіть ще не дійшли до лісу.

— Це важливо зафіксувати, — тихо відповів він, хоч і сам знав, як це звучить збоку.

Мона йшла попереду. Її погляд ковзав по деревах, по землі, по небу.
Вона шукала не слід від метеориту й не уламки техніки — вона шукала хоч щось, що могло б пояснити вчорашнє: той дивний, м’який спалах над лісосмугою, який з’явився й зник так, ніби його й не було.

Стежка вела вниз, туди, де починалася тінь.

— Вам і справді здається, що тут… щось було? — буркнула Лілі. — Може, це взагалі був літак. Або якийсь дрон.

— Літаки не зникають просто в повітрі, — сухо сказав Майкл.

— І не світяться так рівно, — додала Мона. — Те, що ми бачили… було іншим.

Вони зайшли під дерева.

Тут було тихо. Ненатурально тихо — навіть птахи мовчали, наче щось їх налякало.

Лілі обхопила себе руками.

— Фух… моторошно.

— Це просто ліс, — промовив Майкл, але голос у нього став нижчим і тихішим.

Мона раптом зупинилася.

— Ви це чуєте? — прошепотіла вона.

— Нічого, — відповіла Лілі.

— Саме так, — сказала Мона. — Тут має бути бодай якийсь звук. А його немає.

Повітря здавалося густішим. Земля під ногами — темнішою, ніж мала б бути при такому ранковому світлі.

Лілі ступила трохи вбік, оминаючи виступ коріння, і раптом завмерла.

— Ей… — вона смикнула Мону за рукав. — Там… хтось лежить.

Майкл миттю змінився в обличчі.

— Де? — голос став сухим і зібраним.

Лілі вказала між корінням старого дерева.

Там, на м’якому моху і сухій хвої, нерухомо лежала маленька постать.

Дівчинка.

Босонога, в рожевій сукні з трохи дивними, на перший погляд безглуздими візерунками. Дивовижно чиста — ні подряпин, ні бруду, ні слідів падіння.
Ніби її не кидало, не било, а… просто поклали.

Мона кинулася першою.

— Боже… дитина! — вона впала навколішки. — Вона дихає.

Лілі застигла позаду, притиснувши долоню до рота.

— Як вона сюди потрапила?.. Це ж закрита територія…

Майкл опустився поруч, обережно торкнувся двома пальцями тонкої шиї.

— Пульс є, — сказав він. — Слабкий, але стабільний.

Мона ковзнула долонею по щоках дівчинки. Вони були холодними, як ранковий камінь.

— Вона не виглядає пораненою, — прошепотіла Мона. — Ні синців, ні подряпин. Просто… виснажена.

Лілі зробила крок ближче.
Вона дивилася на дівчинку широко розплющеними очима — в яких змішалися подив, недовіра і щось важче, глибше.

— Вона… така… маленька, — ледь чутно сказала Лілі.

Дівчинка поворухнулася.

Мона одразу нахилилася над нею:

— Тсс… все добре. Ти в безпеці. Ми тобі не нашкодимо.

Очі повільно розкрилися — темні, глибокі, як нічне небо після падіння зірки.

Вона не знала цих людей.
Не знала, де знаходиться.
Не знала, чому серце б’ється трохи швидше, коли вона відчуває поруч їхнє тепло.

Та в погляді Мони було щось знайоме. Те саме, що вона колись давно відчувала в іншій, далекій від цього місця присутності:

тепло.
світло.
і обіцянка, що поки що її не відпустять.

Губи дівчинки ледь ворухнулися, але жодного звуку не вирвалося.

Майкл обережно взяв її на руки. Вона була легкою, як порожня оболонка з повітря й світла…

…і водночас відчувалася важчою, ніж мала би бути будь-яка дитина її віку. Ніби щось невидиме тягарило її зсередини.

— Веземо додому, — коротко сказав він. — Вона замерзла. Там хоча б тепло.

— А медцентр? — несміливо спитала Лілі.

Мона на мить замислилася — і похитала головою.

— Спочатку — додому, — тихо сказала вона. — — Вона… виглядає нетипово. Я не можу пояснити чому, але щось у ній не сходиться. Давайте заберемо її додому — там буде спокійніше. А далі вже вирішимо, як правильно діяти.

Лілі мовчки кивнула.

Вони рушили назад.

Лілі йшла поруч із Майклом, дивлячись на дівчинку так, ніби боялася, що та розчиниться від різкого руху.
Коли вони вийшли з-під дерев, перші сонячні промені торкнулися обличчя незнайомки — і Лілі мимоволі затримала подих.

— Вона… гарна, — прошепотіла вона, скоріше собі, ніж батькам.

— Вона дитина, — відповіла Мона м’яко. — Їй потрібен дім. Хоча б на якийсь час.

Майкл міцніше притиснув незнайомку до грудей.

— Пішли. Поки ніхто не бачить.

Дорога через комплекс була майже порожньою.
Ранкові зміни тільки починалися, частина людей ще не вийшла з казарм і гуртожитків, а ті, хто йшов назустріч, були занурені у власні думки.

Ніхто не звернув уваги на родину, що поспіхом йшла стежкою.

Ніхто не помітив, як на руках у Майкла, серед холодного ранкового повітря, лежить дівчинка, в якій тихо пульсує щось значно більше, ніж просто життя.