РОЗДІЛ 1: ПРОБУДЖЕННЯ

Тиша. Густа, мов оксамит, вона огортала все навколо. Не було ні звуку, ні світла - лише порожнеча, що дихала холодом. Дівчинка лежала нерухомо, відчуваючи, як непривітна темрява торкається її шкіри. Вона не знала, скільки часу перебуває тут: секунду, хвилину чи вічність. Кожна спроба згадати хоч щось - слово, образ, ім’я - відгукувалася гострим болем, ніби хтось стискав невидимий вузол у глибині її голови. Вона не пам’ятала, хто вона. Не пам’ятала, звідки прийшла. Не пам’ятала, чому її серце б’ється так швидко... і чому страх піднімається в грудях, як холодний дим. Вона розплющила очі. Темрява залишилася. Але тепер у ній народжувалися звук і рух. Спершу - ледь чутний шелест, тихий, як подих. Потім - слабкий хрускіт сухої хвої під долонею. І лише після цього вона відчула власне тіло: легке, наче виткане з ниток і повітря, але живе. Дівчинка спробувала підвестися. Коліна тремтіли, руки ковзнули по шорсткій поверхні - мабуть, каменю. Темрява ніби дихала навколо неї. - Хто... я? - прошепотіла вона. Голос прозвучав так тихо, що вона не була певна, чи справді говорила. У відповідь - нічого. І саме в ту мить над деревами ворухнувся слабкий залишок світла. Крихітний, майже загублений у ночі - наче остання іскра чогось, що вже впало. Він мерехтів і пульсував... ніби відповідав на її присутність. Дівчинка застигла, вслухаючись у себе. Це небезпека... чи шанс? Сяйво опустилося нижче між гілками - тепліше за повітря, м’якше за тінь. Дівчинка підвела погляд. Здавалося, світло нагадувало їй, що вона не одна. Вона зробила крок. Під ногою м’яко шурхнув вологий мох. Другий крок. Темрява відступила, відкриваючи запах землі - сирої, живої. Ніби знайомої... але невідомої. Наче вона вже колись відчувала його, та не могла згадати коли. На третьому кроці під ногою щось м’яко вгнулося. Дівчинка спіткнулася й опустила руку на землю. Пальці торкнулися холодного коріння дерев, і крізь тіло пройшла ледь відчутна хвиля. Не тепло. Не біль. А... пам’ять? «Лист стає холодним, коли на нього падає тінь великої руки...» Образ промайнув і щез. Серце забилося швидше. Слабке сяйво торкнулося її щоки, і темрява вперше розступилася настільки, що вона побачила небо. Глибоке. Темне. Всіяне зорями, які здавалися дивно близькими. Наче простягни руку - і торкнешся. Вона не знала цих слів. Не знала, що таке «небо», «зорі» чи «ніч». Та щось у грудях тремтіло: захоплення, відлуння страху... і відчуття, що все це вже колись було. Удалині, між деревами, спалахнуло інше світло. Сильніше. Тепліше. Жовте. Воно не падало. Воно чекало. Дівчинка примружилася. Не зірка. Не вогонь. Щось інше. Вона зробила крок. Потім ще один. І ще. Щось усередині тягнуло її вперед, ніби показуючи дорогу. Вона ще не знала, що жовте світло належало людям. Останній крок - і її нога м’яко зачепила коріння. Земля під нею була теплою, майже як ковдра. Дівчинка втомилася, хоч не розуміла чому, і опустилася навколішки, обхопивши коліна руками. Іскра над нею затремтіла... І згасла. Темрява поглинула все. Та тепер у цій темряві була тиша перед зустріччю. Вона заплющила очі. І вперше на Землі заснула.