РОЗДІЛ 1: ПРОБУДЖЕННЯ.

Тиша.

Густа, мов оксамит, вона огортала все навколо. Не було ні звуку, ні світла — лише порожнеча, що дихала холодом. Дівчинка лежала нерухомо, відчуваючи, як непривітна темрява торкається її шкіри. Вона не знала, скільки часу перебуває тут: секунду, хвилину чи вічність.

Спроба згадати хоч щось — слово, образ, ім’я — відгукувалася гострим болем, ніби хтось стискав невидимий вузол у глибині її голови.

Вона не пам’ятала, хто вона.

Не пам’ятала, звідки прийшла.

Не пам’ятала, чому її серце б’ється так швидко… і чому страх піднімається в грудях, як холодний дим.

Вона розплющила очі. Темрява залишилася. Але тепер у ній народжувалися звук і рух.

Спершу — ледь чутний шелест, тихий, як подих. Потім — м’який хрускіт сухої хвої під долонею. І лише після цього вона відчула тіло: легке, наче створене з ниток і повітря, але живе.

Дівчинка спробувала підвестися. Коліна тремтіли, руки ковзнули по шорсткій поверхні — здається, це був камінь. Темрява ледь-ледь здригалася, ніби обережно дихала в її напрямку.

Страх підкрався ближче.

— Хто… я? — прошепотіла вона. Голос прозвучав так тихо, що вона не була певна, чи справді говорила.

У відповідь — тільки тиша.

І саме в ту мить, далеко над нею, щось змінилося.

Спершу виникла крихітна іскра світла — така маленька, що її легко було сплутати з уявою. Іскра мерехтіла, пульсувала… ніби кликала.

Дівчинка застигла, вслухаючись у власні відчуття: це небезпека… чи шанс?

Світло почало повільно спускатися.

Крихітна іскра рухалася крізь густу ніч — тепліша за повітря, м’якіша за тінь. Айра — хоч вона ще не знала свого імені — підвела погляд. Здавалося, це світло нагадувало їй, що вона не одна.

Вона зробила крок.
Під ногою м’яко шурхнув вологий мох.

Другий крок. Темрява розсунулася, відкриваючи запах землі — сирої, живої. Ніби знайомої… але незнаної. Наче вона вже колись відчувала його, та не могла згадати коли.

Третій крок — і під ногою щось м’яко вгнулося. Айра спіткнулася, опустила руку на землю.

Пальці торкнулися холодного коріння дерев, і через тіло пройшла ледь відчутна хвиля — не тепло, не біль, а… пам’ять?

“Лист стає холодним, коли на нього падає тінь великої руки…”

Образ промайнув і щез. Серце пришвидшилося.

Світло згори торкнулося її щоки, і темрява вперше розступилася достатньо, щоб вона побачила небо.

Глибоке. Темне. Всіяне зорями, які були дивно близько. Здавалося: протягни руку — і торкнешся.

Вона не знала цих слів. Не знала, що називається “небом”, “зорями”, “ніччю”. Та щось у грудях тремтіло: захоплення, легкий страх… і відчуття, що це вже колись було.

Удалині, між деревами, спалахнуло інше світло. Сильніше. Тепліше. Жовте.

Воно не падало — воно чекало.

Айра примружилася.

Не зірка. Не вогонь.

Щось інше.

Вона зробила крок. Потім іще один. Іще.

Щось усередині тягнуло її вперед — як дороговказ.

Вона ще не знала, що це світло належало людям.

І що саме ці люди сьогодні вночі побачили слабкий спалах у небі — й вирішили завтра піти в тому напрямку.

Останній крок — і вона м’яко торкнулася коріння. Земля під нею була теплою, майже як ковдра.

Айра втомилася — хоч не розуміла чому — і опустилася навколішки, обхопивши коліна руками.

Іскра над нею затремтіла… і погасла.

Темрява поглинула все.

Та тепер у цій темряві була тиша перед зустріччю.

Айра заплющила очі.

І вперше на Землі — заснула. Як