ІНТЕРЛЮДІЯ: БУДИНОК, ДЕ ВСЕ ПОЧНЕТЬСЯ

У маленькому будинку всередині закритого комплексу панував вечірній спокій - той особливий стан, коли вже тихо, але повітря ще зберігає шум денних робіт. За тонкими стінами ледь чутно гуділи тренажери та далекі антени. На кухні м’яко горіло світло. Майкл Колдвелл сидів за столом із диктофоном у руці. Його пальці ритмічно постукували по металевому корпусу - стара, університетська звичка. - Нотатка... номер двісті сорок сім... - промовив він у мікрофон. - Сьогодні підсилювач знову дав збій на високих частотах. Потрібно... - Майкл, - тихо, трохи втомлено озвалася Мона, з’являючись у дверях. - Вечеря холоне. Вона поставила на стіл тарілки - акуратно, точно, так, як робила все у житті. Її погляд був зосередженим, але не холодним - просто таким, у якому думки ніколи не зупинялися. - Так, так, зараз. - Майкл натиснув «Стоп» і посунув диктофон убік. - Вибач. - Уже звично, - Мона ледь усміхнулася, хоч усмішка була радше тінню. - До речі... Мона затримала погляд на темних обрисах антен за вікном. - На спектрографі знову були ті коливання. Майкл підняв брову. - Ті ж самі? - Такі ж, як і кілька років тому, - прошепотіла вона. - Дуже слабкі, але їх важко не впізнати. - Мона, ти стільки разів казала... це може бути збій. - А може й не збій, - так само м’яко відповіла вона. - Я це відчуваю. У дверях з’явилася Лілі, тримаючи блокнот. - У нас знову «феномен Мони»? - саркастично кинула вона, сідаючи до столу. - Мамо, може, це просто сусід увімкнув мікрохвильовку? - Лілі, - суворо озвався Майкл. - Жартую, - пробурмотіла вона, але відвела очі. Біль, який завжди ховався під шаром жартів, знову промайнув у її погляді. Мона насипала рис у тарілку Лілі. - Завтра в нас вільний ранок, - сказала вона. - Можемо сходити до лісу біля східного входу. Там чистіше повітря. - Ага. Ще один «сімейний похід». Дуже допоможе моїй підготовці до польотів у космос, правда? - кинула Лілі, напівжартом, напівуколом. Майкл зітхнув. - Лілі, іноді треба просто відпочити. - А іноді хочеться, щоб ви хоч щось робили для мене, а не для ваших антен, - сказала вона тихіше. Настала пауза. Мона інстинктивно глянула у вікно. У небі з’явилася одна ледь помітна пульсація світла. Не спалах. Не літак. Не супутник. Щось інше. - Ви це бачите? - прошепотіла вона. Лілі підійшла ближче. - Хм... дивно. - Це не схоже ні на що відоме, - пробурмотів Майкл, примружуючись. Світло ще раз м’яко пульсувало - й зникло. Просто зникло. Моною пробіг холодок. - Завтра ми підемо туди, - сказала вона твердо. - Я хочу перевірити деякі дані. - Ага, звичайно, - буркнула Лілі, закочуючи очі. А далеко від їхнього дому, серед тіней східного лісу, на м’якому ґрунті вже лежало маленьке нерухоме тіло - дівчинка, яка ще не знала, ким вона є.