ІНТЕРЛЮДІЯ: Будинок, де все почнеться.

У маленькому будинку всередині закритого комплексу панував вечірній спокій — той особливий стан, коли вже тихо, але повітря ще зберігає шум денних робіт.
За тонкими стінами ледь чутно гуділи тренажери та далекі антени.

На кухні м’яко світилося світло.

Майкл Колдвелл сидів за столом із диктофоном у руці.
Його пальці ритмічно постукували по металевому корпусу — старий, університетський звичний шум.

— Нотатка... номер двісті сорок сім… — промовив він у мікрофон. — Сьогодні підсилювач знову дав збої на високих частотах. Потрібно…

— Майкл, — тихо, трохи втомлено озвалася Мона, з’являючись у дверях. — Вечеря охолоне.

Вона поставила на стіл тарілки — акуратно, точно, так, як робила все у житті.
Погляд зосереджений, але не холодний — просто завжди працюючий.

— Так, так, зараз, — Майкл натиснув “Стоп” і посунув диктофон убік. — Вибач.

— Уже звично, — Мона ледь усміхнулася, хоч усмішка була радше тінню. — До речі… — вона затримала погляд у вікні, де темніли обриси антен. — На спектрографі знову були ті коливання.

Майкл підняв брову.

— Ті ж самі?

— Такі ж, як і кілька років тому, — прошепотіла вона. — Дуже слабкі, але їх важко не впізнати.

— Мона, ти стільки разів казала… це може бути збій.

— А може й не збій, — так само м’яко відповіла вона. — Я це відчуваю.

У дверях з’явилася Лілі, притримуючи блокнот.

— У нас знову "феномен Мони"? — саркастично кинула вона, сідаючи до столу. — Мамо, може, це просто сусід увімкнув мікрохвильовку?

— Лілі, — суворо озвався Майкл.

— Жартую, — пробурмотіла вона, але відвела очі.
Біль, який завжди ховався під шаром жартів, знову промайнув у погляді.

Мона насипала рис у її тарілку.

— Завтра в нас вільний ранок, — сказала вона. — Можемо сходити до лісосмуги біля східного входу. Там чистіше повітря.

— Ага. Ще один “похід сім’єю”. Дуже допоможе моїй підготовці до польотів у космос, правда? — кинула Лілі напівжартом, напівуколом.

Майкл зітхнув.

— Лілі, інколи треба просто відпочити.

— А інколи хочеться, щоб ви хоч щось робили для мене, а не для ваших антен, — сказала вона тихіше.

Настала пауза.

Мона інстинктивно глянула у вікно — туди, де в небі з’явилася одна ледь помітна пульсація світла.
Не спалах, не літак, не супутник — щось інше.

— Ви це бачите? — прошепотіла вона.

Лілі наблизилась.

— Хм… дивно.

— Це не схоже ні на що відоме, — промурмотів Майкл, примружуючись.

Світло ще раз м’яко мигнуло — й зникло.

Так просто зникло.

Холодний дотик пробіг Моною.

— Завтра ми підемо туди, — сказала вона твердо. — Я хочу перевірити деякі дані.

— Ага, звичайно, — буркнула Лілі, закочуючи очі.

А далеко від їхнього дому, серед тіней східної лісосмуги, на м’якому ґрунті вже лежало маленьке нерухоме тіло — дівчинка, яка ще не знала свого імені.

Айра.