Пролог: Там, де народжується Всесвіт

На початку не було ні Форми, ні Часу.
Була лише первинна сутність, перша і остання причина всього, що тільки могло бути.
І з цієї безмовної глибини народилася істота — маленька, але всеосяжна.
Вона не була ні дитиною, ні дорослим.
Вона була тим, що народжує саме поняття творення. І хоч її поява не мала ні початку, ні кінця, вона була чистою і допитливою.
Бо в момент свого зародження вона вперше відчула:
життя хоче створити себе. Із цієї чистоти вона сотворила перше: Ляльку. Вона була маленька й новонароджена, викроєна не з матерії, а з її власної енергії.
Зі світла, сміху і тепла, яке тільки-но починало здобувати форму. Лялька була крихкою.
Вона вміщала в собі відбиток тих емоцій, які сама світобудова ще не вміла назвати.
У ній не було ні болю, ні страху, ні жалю.
Тільки чисте здивування, перше відчуття радості і бажання пізнавати. Маленький Бог показував їй створені Ним зорі.
Творив для неї світанки й сузір’я, сміявся поряд,
і кожен їхній спільний момент ставав новою барвою небуття.
Вона не знала нічого, окрім цього сміху, цієї гри, цього світла. Але навіть час народжується у часі.
І маленький Бог відчув те, чого не могла відчути Лялька:
рух уперед, крок, який мусив бути зроблений.
Щось покликало Його — нове, глибше, як наступна сторінка книги, яку не можна не перегорнути. Лялька цього не розуміла.
Для неї не існувало ані вчора, ані завтра —
лише Він, Його голос, Його руки і нескінченне сяйво довкола. І тоді, в тиші, що стала раптово занадто великою, Він відпустив її. Не зі злості.
Не з байдужості.
Не з жорстокості. Просто настав час. Для Нього — це був перехід.
Для неї — перше падіння. Коли вона відчула, що його долоні зникли,
її погляд наповнився тим, чого не існувало у світі до цієї миті:
жахом. Із цього жаху народилася перша сльоза.
Вона була густою, світлоносною, важкою від того, що Лялька не розуміла.
І коли вона відпала від її щоки,
світ уперше здригнувся. А коли упала друга — почав народжуватися Всесвіт. Сльози летіли крізь космічну порожнечу,
кожна з них несла у собі фрагмент її істини:
її біль, її світло, її пам’ять про Нього.
І там, де вони падали, виникали світи —
теплі або холодні, тихі або буремні,
залежно від того, яку частку її душі вони в собі вміщували. Так Всесвіт народжувався з її болю. А Лялька летіла довше, ніж можна уявити.
Крізь туманності, крізь зоряний пил, крізь тисячоліття,
доки одна зі сліз — її найчистіша частина — не впала на крихітну синю планету. І того дня у лісі, серед темряви й вітру,
впала тепла смуга сяйва. Так почалася історія, про яку ніхто з людей ще не знає.
Але дуже скоро — дізнається.