ПРОЛОГ: ТАМ, ДЕ НАРОДЖУЄТЬСЯ ВСЕСВІТ

На початку не було ні Форми, ні Часу. Була лише первинна сутність, перша й остання причина всього, що тільки могло бути. І з цієї безмовної глибини народилася істота - маленька, але всеосяжна. Вона не була ні дитиною, ні дорослим. Вона була джерелом, з якого постало саме поняття творення. І хоч її існування не мало ні початку, ні кінця, вона була чистою й допитливою. Бо в мить свого пробудження вона вперше відчула: життя прагне створити себе. Із цієї чистоти вона сотворила перше - Ляльку. Вона була маленька й новонароджена, викроєна не з матерії, а з її власної енергії. Зі світла, сміху й тепла, що тільки-но починало набувати форми. Лялька була крихкою. У ній зберігався відбиток емоцій, яких саме творення ще не навчилося називати. У ній не було болю. Не було страху. Не було жалю. Тільки чисте здивування, перші проблиски радості й бажання пізнавати. Маленький Бог показував їй створені Ним зорі. Творив для неї світанки й сузір’я. Сміявся разом із нею. І кожна їхня спільна мить ставала новою барвою в безмежжі небуття. Вона не знала нічого, окрім цього сміху, цієї гри, цього світла. Але навіть час народжується у часі. І Маленький Бог відчув те, чого Лялька відчути не могла: поклик того, що чекало попереду. Крок, який мусив бути зроблений. Щось кликало Його - нове, глибше, немов наступна сторінка книги, яку неможливо не перегорнути. Лялька цього не розуміла. Для неї не існувало ані вчора, ані завтра. Був лише Він. Його голос. Його руки. І нескінченне сяйво довкола. І тоді, в тиші, що раптом стала надто великою, Він відпустив її. Не зі злості. Не з байдужості. Не з жорстокості. Просто настав час. Для Нього це був перехід. Для неї - перше падіння. Коли вона відчула, що Його долоні більше її не тримають, її очі наповнилися тим, чого до цієї миті у світі ще не існувало: жахом. Із цього жаху народилася перша сльоза. Вона була густою й світлоносною, важкою від усього, чого Лялька не могла зрозуміти. І коли сльоза зірвалася з її щоки, світ уперше здригнувся. На той час, коли впала друга сльоза, молода Сонячна система вже почала набувати форми. Сльози летіли крізь космічну порожнечу, і кожна несла в собі фрагмент її істини: її біль. її світло. її пам’ять про Нього. І там, де вони падали, прокидалося життя. На світах теплих або холодних. Тихих або буремних. І на кожному з них життя набувало рис тієї частки її душі, що досягла цього світу. Так Всесвіт наповнювався життям, народженим із її болю. А Лялька продовжувала падати довше, ніж будь-хто міг би уявити. Крізь туманності. Крізь зоряний пил. Крізь тисячоліття. Задовго до того, як її падіння мало завершитися, одна зі сліз - її найчистіша частина - досягла крихітної синьої планети. Вона торкнулася безмовного світу. І там прокинулося життя. Фрагмент, що був усередині тієї сльози, залишився, і світ проніс його крізь віки, пам’ятаючи його світло навіть тоді, коли жодна жива істота вже не знала чому. Та Лялька падала далі. Крізь відстані, яким не було назви. Крізь епохи, яких не могла втримати пам’ять. Доки зрештою й сама не досягла тієї самої крихітної синьої планети. І тієї ночі, в лісі, наповненому темрявою й вітром, із неба спустилася тепла смуга світла. Так почалася історія, якої ще не чув жоден із людей. Але дуже скоро вони почують.