ПРОЛОГ: ТЕ, ЩО ЛИШАЄТЬСЯ ПІСЛЯ СВІТЛА

Після світла завжди залишалося занадто багато темряви.

Не тієї, що приходить уночі.

Іншої.

Темряви між фактами.

У комплексі вона оселилася приблизно через дві години після того, як Елерія зникла.

Спочатку ніхто не називав це розслідуванням. У коридорах говорили «внутрішня перевірка», «процедура фіксації інциденту», «збереження даних». Людей просили залишатися на робочих місцях. Потім — переходити до окремих кімнат. Потім — передати особисті носії й тимчасово відключити приватні канали зв’язку.

Слова змінювалися швидше, ніж замки на дверях.

Майкл Колдвелл сидів у кімнаті без вікон і дивився на маленький диктофон, що лежав на столі перед ним.

— Це ваше? — запитав чоловік навпроти.

— Моє.

— Ви часто робите голосові нотатки?

— Постійно.

— Про роботу?

— Про все, що не хочу забути.

Чоловік кивнув так, ніби ця відповідь сама по собі була підозрілою.

Майкл не любив людей, які кивали замість того, щоб говорити.

— У записах є щось, що стосується сьогоднішньої події?

— Є.

— Що саме?

Майкл подивився на диктофон.

Він міг би сказати: дитина, яка не була дитиною. Дівчинка, що одного разу стояла в його домі й дивилася на людей так, ніби вчилася людяності в реальному часі. Світло. Планети. Віраст. Голос, що сказав «дякую» перед тим, як піти крізь світ.

Замість цього він відповів:

— Технічні спостереження. Показники систем. Частина моїх припущень.

— Ім’я Елерія вам знайоме?

Майкл підняв очі.

Пауза тривала не більше секунди.

— Так.

— Хто це?

— Ім’я, яке прозвучало під час інциденту.

— Від кого?

— Від неї.

— Від кого — «неї»?

Майкл сперся ліктями об стіл.

— Ви ж бачили записи камер.

Чоловік нічого не відповів.

Отже, бачив.

У сусідньому секторі Мона відповідала на ті самі питання іншими словами.

Вона говорила про спектральні зсуви. Про розсинхронізацію каналів. Про помилки, які не поводилися як помилки. Про неможливість відтворити частину даних після стабілізації.

Коли її запитали, що саме стало причиною аномалій, Мона сказала:

— Не знаю.

Це була правда.

Не вся.

Але правда.

Лілі й Рейна сиділи разом лише перші десять хвилин. Потім їх розвели по різних кімнатах.

Рейна встигла прошепотіти:

— Парк.

Лілі глянула на неї.

— Що?

— Якщо спитають, як ми потрапили в комплекс, кажи, що шукали парк.

Попри все, Лілі мало не засміялася.

— Ти серйозно?

— Ні. Якщо скажеш так, нас точно посадять.

Двері відчинилися.

— Рейно, прошу зі мною.

Рейна встала й, проходячи повз Лілі, тихо сказала:

— Ніяких парків.

Це був останній жарт того вечора.

Віра́ста опитували найдовше.

Не тому, що він говорив багато.

Навпаки.

— Ви були поруч із об’єктом у момент основного сплеску?

— Так.

— Вона торкалася вас?

— Так.

— Що ви відчули?

— Тишу.

Чоловік за столом відклав ручку.

— Уточніть.

— Не можу.

— Біль? Тиск? Зміна температури? Втрата свідомості?

— Ні.

— Тоді що означає «тишу»?

Віраст подивився на нього спокійно.

— Те й означає.

Після четвертої години питання почали повторюватися.

Після шостої — змінювати порядок.

Після восьмої стало зрозуміло: ті, хто питав, не знали більше за тих, хто відповідав.

Це чомусь заспокоювало.

Ближче до ранку співробітникам дозволили повернутися до частини секторів, щоб завершити аварійне збереження даних. Пошкоджені носії мали бути вилучені. Тимчасові буфери — очищені. Локальні журнали — перенесені до централізованого архіву.

Віраст ішов уздовж коридору, де ще кілька годин тому світло здригалося разом із усім комплексом.

Тепер усе виглядало нормально.

Саме це було найгірше.

У технічній кімнаті двоє інженерів знімали модулі реєстрації.

— Третій вузол мертвий, — сказав один. — Пакети після двадцять третьої сорок сім биті. Я позначив на утилізацію.

Віраст зупинився.

— Повністю?

— Майже. Там часові мітки попливли. Канали не збігаються навіть між собою. Сміття.

— Покажи.

Інженер знизав плечима й розгорнув вікно на екрані.

Три лінії.

Три системи часу.

І проміжок, у якому вони розходилися.

Не сильно.

На кілька мілісекунд.

А потім знову ставали одним цілим.

Віраст дивився довше, ніж було потрібно.

— Що?

— Нічого.

Він знав це відчуття.

Не дані.

Не цифри.

Мить, коли світ дихає неправильно.

Колись він відчував її без приладів.

Тепер усередині було тихо.

Фрагмент повернувся до Елерії.

Але звичка слухати залишилася.

— Цей пакет уже в архіві? — запитав Віраст.

— Копія мала піти автоматично, але канал ліг раніше. Та воно й неважливо. Я зараз очищу локальний буфер.

Віраст кивнув.

Інженер відвернувся до сусідньої стійки.

На екрані лишалася кнопка експорту.

Віраст дивився на неї секунду.

Потім ще одну.

Він не знав, навіщо це робить.

Не знав, чи побачить Елерію ще коли-небудь.

Не знав навіть, чи є в цьому пакеті щось, окрім пошкоджених часових міток.

Але він уже один раз навчився не ігнорувати тишу.

Натиснув «копіювати».

Маленький індикатор пробіг від нуля до ста.

За хвилину локальний буфер був очищений.

За годину пакет перестав існувати в системі комплексу.

А одна копія залишилася.

Віраст сховав її не як доказ.

Не як зброю.

Як питання.

Він ще не знав, що відповідь на нього прийде лише тоді, коли дві дівчини, які колись пролізли крізь старі службові двері, навчаться проходити крізь інші межі.

Ті, за якими вже не було парку.

Тільки зорі.