РОЗДІЛ 21: ВИБІР БЕЗ ПЕРЕМОГИ

Метал дзенькнув знову.

Коваль продовжував рух.

Підйом.

Удар.

Пауза, якої майже не було.

Підйом.

Удар.

Елерія слухала ще кілька повторів.

Не шукала в них зміни.

Не чекала, що наступний раптом стане іншим.

Просто слухала.

Венера закінчила повертати себе.

Принаймні ту себе, яку вважала основною.

Доріг більше не було.

Будинок Колдвеллів зник.

Мешканці знову займали знайомі місця.

Рухи поверталися до звичного ритму.

Майже все виглядало так, ніби Елерія нічого не зробила.

І саме це більше не здавалося їй доказом поразки.

Вона відчула повернену частину всередині.

Тиху.

Не важчу за неї саму.

Не чужу.

Вона не кликала далі.

Але разом із нею повернулося те, що існувало ще до Венери.

Напрямок.

Елерія підняла голову.

Десь далеко було місце, до якого вона мала повернутися.

Чорна діра.

Вона все ще не знала, чому.

Але тепер це незнання знову мало куди рухатися.

- Ти йдеш, - сказав Носій.

Елерія повернулася до нього.

Він стояв там само, де стояв останні кілька хвилин.

А може, годин.

На Венері це все ще не мало значення.

Але він уже не здавався частиною її нерухомості.

- Так, - відповіла Елерія.

Носій подивився на мешканців.

Потім на неї.

- Ти перемогла?

Елерія майже усміхнулася.

- Ні.

- Програла?

Вона подумала.

- Теж ні.

- Тоді що закінчилося?

Елерія озирнулася на Венеру.

- Моє право залишатися тут тільки тому, що я ще не отримала відповіді.

Носій мовчав.

- Це дивна причина піти, - сказав він.

- У мене останнім часом багато таких.

На його обличчі з’явився короткий натяк на усмішку.

Справжню.

Не готову.

Елерія відчула теплий біль від того, що скоро його не побачить.

Не відвернулася від цього відчуття.

Перший мешканець підійшов ближче.

Той, який хотів, щоб вона залишилася.

Можливо, він уже не пам’ятав розмови.

Але дивився на неї так само.

- Ти йдеш, - сказав він.

- Так.

- Я хотів, щоб ти залишилася.

Елерія завмерла.

Носій теж повернув голову.

Мешканець насупився.

Ніби сам не знав, звідки взялася ця фраза.

- Ти пам’ятаєш? - запитала Елерія.

Він довго дивився на неї.

- Не знаю.

Пауза.

- Але я все ще цього хочу.

Усередині щось відгукнулося.

Не перемогою.

Тим самим старим теплом, яке вже стало її.

- Я знаю, - сказала вона.

Мешканець чекав.

- І все одно підеш?

- Так.

Його обличчя не змінилося.

- Тоді я був неправий?

Елерія відповіла одразу:

- Ні.

Він здивувався.

- Але ти не зробила того, чого я хотів.

- Це не робить твоє бажання неправильним.

Мешканець мовчав.

Елерія теж.

Вона не намагалася зробити цю відповідь зручною.

Через кілька секунд він кивнув.

Не погодився.

Не відмовився.

Просто прийняв, що дві різні речі можуть залишатися правдою одночасно.

І відійшов.

Носій дивився йому вслід.

- Раніше Венера не любила дві відповіді.

- Можливо, й зараз не любить.

- Але дозволила.

Елерія подивилася на мешканця.

- Поки що.

Носій тихо видихнув.

- Ти навчилася не псувати хороші моменти впевненістю.

- Дякую.

- Це не був комплімент.

- Тоді я теж вчуся.

Вони ще трохи стояли поруч.

Потім Носій запитав:

- Куди ти підеш?

Елерія не відвела погляду від далекої точки, якої тут неможливо було побачити.

- Далі.

- Це не місце.

- Знаю.

- Конкретніше.

Елерія подивилася на нього.

- До чорної діри.

Носій не здивувався.

Лише задумався.

- Ти знаєш, що там?

- Ні.

- Знаєш, чому маєш повернутися?

- Ні.

- Знаєш, що станеться, коли дійдеш?

Елерія похитала головою.

- Тоді ти йдеш до того, чого не розумієш.

- Так.

Носій подивився на неї довше.

- Чим це відрізняється від мого незнання?

Елерія подумала.

Повернена частина всередині не дала відповіді.

І це було правильно.

- Можливо, нічим, - сказала вона. - Крім того, що я обрала йти до свого.

Носій повільно кивнув.

- Це звучить небезпечно.

- Так.

- І тебе це не зупиняє?

Елерія згадала Землю.

Лілі.

Мону.

Майкла.

Барні.

Світ, у якому майбутнє могло забрати все, що вона любила.

- Зупиняє, - сказала вона. - Просто не назавжди.

Носій опустив погляд.

Його руки були порожні.

Вперше це не означало, що він щось втратив.

Просто більше нічого не мусив тримати.

Елерія подивилася на нього.

І відчула питання раніше, ніж дозволила собі його поставити.

Вона могла піти.

Він міг залишитися.

Але між цими двома речами існувала ще одна можливість.

Елерія вдихнула.

- Ти можеш піти зі мною.

Носій підняв голову.

Не відповів.

Венера навколо них залишалася нерухомою.

Не тиснула.

Не підказувала.

Серце забилося швидше.

Вона хотіла, щоб він сказав так.

Це бажання було справжнім.

Тому вона особливо уважно стежила, щоб воно не стало правилом.

- Це відповідь? - запитав Носій.

- Ні.

- Що тоді?

- Можливість.

Він подивився кудись у бік, де щойно стояв мешканець.

Потім на власні руки.

Потім на Елерію.

- Якщо я піду з тобою, ти знатимеш, що робити?

- Ні.

- Де я буду?

- Не знаю.

- Що зі мною стане?

Елерія ледь усміхнулася.

- Боюся, в мене сьогодні дуже обмежений набір відповідей.

Носій теж усміхнувся.

А потім усмішка зникла.

Він довго мовчав.

Елерія чекала.

Не тому, що вже знала, як правильно.

Тому, що навчилася не забирати паузу.

- Я залишуся, - сказав Носій.