РОЗДІЛ 19: ТЕРПІННЯ

Він не зробив наступного кроку.

Елерія чекала.

Кухня Колдвеллів ще існувала за його спиною.

Тьмяніша, ніж раніше.

Сніг за вікном уже не здавався таким білим.

Мона стояла біля столу.

Майкл тримав диктофон.

Лілі щось говорила, але слова більше не доходили.

Барні сидів на підлозі й дивився просто перед собою.

Наче навіть несправжній кіт зрозумів, що цього разу ніхто не покличе його ближче.

Наглядач стояв між домом і Венерою.

Його рука все ще двоїлася.

Одна належала тілу поруч із Елерією.

Друга лежала на краю столу.

Він не вибирав жодної.

Елерія теж.

Минув час.

Скільки саме, вона не знала.

На Венері це питання давно втратило просту відповідь.

Але вперше її це не дратувало.

Не тому, що час став непотрібним.

Тому, що вона перестала вимагати від нього закінчитися швидше.

Наглядач підняв погляд.

- Ти чекаєш, - сказав він.

- Так.

- На що?

Елерія подивилася на нього.

- На твій крок.

Він перевів погляд униз.

На власні ноги.

- А якщо я його не зроблю?

У грудях Елерії відразу стиснулося.

Вона побачила нечіткий край його плеча.

Побачила, як кухня за спиною стає трохи чіткішою.

Страх знайшов рішення раніше за неї.

Захотіти.

Втримати.

Зробити правильний світ сильнішим.

Вона дозволила цій думці з’явитися.

І не пішла за нею.

- Тоді не зробиш, - відповіла Елерія.

Наглядач насупився.

- І все?

- Ні.

- А що ще?

Вона подумала.

- Мені буде страшно.

Він дивився.

- І?

- Я залишуся поруч.

Наглядач трохи нахилив голову.

- Це теж дія?

Елерія згадала, як багато разів плутала дію з втручанням.

Як легко було назвати допомогою те, що насправді прибирало в іншого право на власну помилку.

- Так, - сказала вона. - Просто не замість тебе.

На мить світ затих.

Не порожньо.

Уважно.

Четвертий мешканець стояв неподалік.

Той самий, який не знав.

Його інша версія все ще чекала біля дороги.

Але більше не тягнула його за собою.

Мешканець подивився на Елерію.

Потім на Наглядача.

- Ви обоє не знаєте, що буде далі?

Елерія відповіла першою:

- Не знаємо.

Мешканець кивнув.

- Дивно.

- Що?

- Раніше тут цього вистачало, щоб нічого не сталося.

Він подивився на власні ноги.

- А тепер я не знаю.

Пауза.

- І щось усе одно відбувається.

Елерія відчула знайоме тепло.

Не сильніше.

Точніше.

Вона вже не шукала його в просторі.

Знала, звідки воно йде.

Одне відлуння вже жило всередині неї.

Інше залишалося поруч.

У Наглядачі.

Вона повільно повернулася до нього.

Він уже дивився на власні груди.

- Ти теж відчув? - запитала Елерія.

- Так.

- Що саме?

Наглядач не відповів одразу.

Цього разу вона не повторила питання.

Він підняв руку.

Ту, що все ще була його.

Поклав долоню на груди.

- Воно було тут до тебе.

Елерія не ворухнулася.

- Тепло?

- Я не знав, що це тепло.

- А що ти думав?

Наглядач дивився кудись повз неї.

- Що так відчувається Венера.

Світ навколо них ніби стиснувся.

Елерія відчула інший ритм.

Не планети.

Його.

Нерівний.

Новий.

- А тепер? - запитала вона.

Наглядач повільно похитав головою.

- Тепер я знаю, що Венера відчувається інакше.

Елерія вдихнула.

- Звідки?

- Не знаю.

Він майже усміхнувся.

Слово більше не лякало його.

Елерію теж.

Наглядач заплющив очі.

Довго стояв так.

Кухня за його спиною продовжувала тьмяніти.

Інша версія Наглядача все ще сиділа за столом.

Але тепер Елерія дивилася на неї без того самого болючого бажання зробити її справжньою.

Вона могла захотіти для нього дім.

Могла хотіти, щоб його чекали.

Могла хотіти, щоб Барні знову сів на його ногу.

І все це могло залишатися її бажанням.

Не наказом для світу.

Наглядач відкрив очі.

- Я щось тримав.

Елерія завмерла.

- Що?

- Не пам’ятаю.

Він сказав це спокійно.

Потім насупився.

- Ні.

Елерія чекала.

- Не так.

- Як?

- Я не пам’ятаю, що саме.

Його пальці притиснулися до грудей сильніше.

- Але пам’ятаю, що не мав відпустити.

Тепло між ними стало густішим.

Елерія не зробила кроку.

Хоча все всередині вимагало підійти.

- Чому? - запитала вона.

Наглядач довго мовчав.

- Бо воно було не моє.

У Елерії перехопило подих.

Венера відреагувала.

Не рухом.

Не звуком.

Тиском, який раптом з’явився навколо Наглядача.

Наче планета вперше за довгий час згадала, що саме він тримав у собі.

Наглядач здригнувся.

Його друга рука на столі Колдвеллів зникла.

На мить.

Потім повернулася.

- Вона не хоче, щоб ти згадував, - сказала Елерія.

Наглядач глянув на неї.

- Ти знову вирішила за неї?

Елерія завмерла.

Потім коротко видихнула.

- Справедливо.

На його обличчі з’явився той самий майже невдалий натяк на усмішку.

- Я вчуся.

- Я теж.

Вони стояли поруч.

Тиск Венери не зникав.

Але тепер Елерія відчувала під ним інше.

Не спротив.

Страх втрати форми.

Світ так довго тримав усе в одному стані, що будь-яке «інакше» ставало для нього загрозою.

Елерія знала це відчуття.

Ще недавно вона сама була готова зробити те саме.

Зберегти Наглядача таким, яким хотіла його бачити.

Тільки б не втратити.

Вона подивилася на нього.

- Ти сказав, що щось тримав.

- Так.

- До якого моменту?

Наглядач заплющив очі знову.

Елерія чекала.

Плече стало нечіткішим.

Потім щока.

Кухня за ним знову набрала кольору.