РОЗДІЛ 18: НЕ ВИРІШУВАТИ ЗАМІСТЬ

- Чого хочеш ти?

Наглядач не відповів.

Елерія чекала.

За його спиною два світи продовжували лежати один на одному.

В одному кухня Колдвеллів була теплою й тихою.

Мона стояла біля дверей.

Лілі тримала чашку.

Барні сидів на порозі, наче ніколи й не існувало іншого місця.

В іншому Венера залишалася собою.

Нерухомою.

Незавершеною.

І Наглядач стояв між ними, дедалі менш чіткий.

Елерія бачила, як край його плеча двоїться.

Як одна рука все ще належить йому.

А інша вже лежить на столі поруч із Майклом.

Кожна секунда щось забирала.

Тому чекати було майже нестерпно.

- Чого хочеш ти? - повторила вона.

Цього разу тихіше.

Наглядач подивився на неї.

- Ти вже питала це мешканців.

- Так.

- І вони відповіли по-різному.

- Так.

- А якщо я не відповім?

Елерія відчула, як усередині одразу піднялася паніка.

Не відповідати означало втрачати час.

Втрачати час означало втрачати його.

Вона вже знала, як це зупинити.

Достатньо було захотіти сильніше.

Дозволити правильному світові стати правилом.

Відповісти замість нього.

Елерія стиснула пальці.

- Тоді не відповідай.

Наглядач завмер.

На кухні його інша версія підняла голову.

Наче теж почула.

- І ти нічого не зробиш? - запитав Наглядач.

- Не знаю, - відповіла Елерія.

- Ти можеш мене втратити, - сказав Наглядач.

Ці слова вдарили сильніше, ніж мали.

Бо були правдою.

Елерія подивилася на нечітку лінію його плеча.

- Можу.

- І все одно чекатимеш?

Вона хотіла сказати «так».

Одразу.

Впевнено.

Щоб не залишити між ними ще одного порожнього місця.

Але зупинилася.

Бо навіть це могло стати відповіддю, яку вона дала занадто швидко.

- Я не знаю, скільки зможу, - сказала Елерія. - Але не буду вирішувати за тебе тільки тому, що боюся.

Наглядач довго дивився на неї.

Світ навколо не рухався.

І водночас рухався надто швидко.

Його пальці знову стали нечіткими.

Кухня Колдвеллів набрала ваги.

Барні повільно пройшов до іншого Наглядача й потерся об його ногу.

Той машинально опустив руку.

Без вагання.

Без запитання.

Наче робив це сотні разів.

Справжній Наглядач дивився.

- Йому легше.

Елерія не відповіла.

- Він не сумнівається, - продовжив він. - Не шукає. Не пам’ятає порожніх місць. Не питає, чи має право бути там.

- Так.

- І ти могла б зробити мене ним.

Елерія ковтнула.

- Могла б.

- Ти хотіла.

Не питання.

Вона не відвела погляду.

- Так.

Наглядач кивнув.

Ніби почув не зізнання.

Факт.

- Чому?

Елерія подивилася на кухню.

На Мону.

На Майкла.

На Лілі.

На Барні.

На місце за столом.

Потім знову на нього.

- Бо я не хочу, щоб ти зник.

- Це твоє бажання.

Ті самі слова.

Майже ті самі, якими він розламав попередній світ.

Це твоє.

Елерія відчула, як щось усередині боляче стислося.

- Так.

- А моє?

Вона мовчала.

Наглядач теж.

І вперше ця тиша не була порожнечею Венери.

Вона належала йому.

Елерія не заповнила її.

Минуло кілька секунд.

А може, більше.

На Венері це було неможливо визначити.

Наглядач подивився на свою іншу версію.

На чашку перед ним.

На Лілі, яка щось сказала.

На Барні біля ноги.

На Майкла.

На Мону.

На все те, чого він ніколи не мав і що тепер могло стати його одним чужим рішенням.

- Я хочу цього, - сказав він.

У Елерії перехопило подих.

Наглядач підняв руку.

Нечітку.

Майже чужу.

- Принаймні частина мене хоче.

Він подивився на будинок.

- Я хочу знати, як це, коли тебе чекають.

Пауза.

- Хочу знати, як це, коли твоє місце не треба пояснювати.

Ще одна.

- Хочу, щоб кіт знову сів на мою ногу.

Елерія майже усміхнулася.

Майже.

- Це дуже переконлива причина, - сказала вона.

Наглядач глянув на неї.

В його очах на мить з’явилося щось тепле.

- Я зрозумів.

Барні в іншому світі нявкнув.

Наче почув.

А потім Наглядач знову став серйозним.

- Але я не знаю, чи хочу це так.

Елерія не ворухнулася.

- Як?

- Коли відповідь уже готова.

Він подивився на свою іншу версію.

- Він не прийшов до них.

Потім на Елерію.

- Ти поставила його туди.

Слова були тихими.

Точними.

- Я не хотіла...

Вона зупинилася.

Наглядач трохи нахилив голову.

Елерія видихнула.

- Ні. Хотіла.

Він мовчав.

- Я хотіла, щоб у тебе було місце. Хотіла, щоб ти не зник. Хотіла, щоб тобі не було порожньо.

- І це погано?

Елерія згадала мешканця, який не знав.

Його сльози.

Ноги, що рухалися в бік вибору, якого він не робив.

- Не обов’язково.

- Тоді в чому помилка?

Елерія довго шукала слова.

Потім сказала:

- У тому, що хороше бажання не стає твоїм тільки тому, що я дуже хочу його для тебе.

Наглядач опустив погляд.

Його нечіткі пальці здригнулися.

Не зникли.

Але й не повернулися.

На вулиці четвертий мешканець усе ще стояв між двома напрямками.

Його інша версія чекала праворуч.

Справжній не рухався.

Той, кому було байдуже, тримав інструмент, але вже не працював.

Той, хто хотів, щоб Елерія пішла, стояв біля дороги, не роблячи наступного кроку.

Світ ніби завмер у моменті, коли жодна відповідь ще не перемогла.

Наглядач подивився на них.

- А якщо я не знаю, чого хочу?

- Тоді ти не знаєш.

- І цього достатньо?

Елерія згадала четвертого мешканця.

«Я повинен знати?»

«Ні.»

Тоді відповісти було легко.

Тепер ціна тієї самої відповіді стояла перед нею й могла зникнути.