РОЗДІЛ 17: СПОКУСА ПОРЯТУНКУ

Венера не відповіла на її відмову.

Не відступила.

Не забрала будинок.

Не погасила сніг за вікном.

Не змусила Лілі замовкнути.

Навпаки.

Світ залишився.

Наче слово «ні» було лише ще одним бажанням, яке планета могла вислухати.

Елерія стояла між двома шарами реальності й відчувала, як вони більше не чекали одне на одного.

Починали тиснути.

Той, старий, тримав у собі нерухомість, повтори, незавершені рухи й питання без відповідей.

Інший мав дороги.

Двері.

Зустрічі.

Майбутнє.

Какао.

Барні.

Місце за столом для того, хто ніколи не просив його.

- Елеріє.

Вона повернулася до Наглядача.

Він дивився не на будинок.

На власну руку.

Елерія спочатку не зрозуміла, що змінилося.

Потім побачила.

Кінчики його пальців були нечіткими.

Не прозорими.

Не зниклими.

Просто невизначеними.

Наче Венера ще не вирішила, до якого з двох світів вони належать.

- Не рухайся, - сказала Елерія.

Наглядач підняв на неї погляд.

- Чому?

- Я не знаю.

Він подивився на пальці знову.

Повільно стиснув долоню.

Рука залишилася.

Але рух відбувся двічі.

У першому світі пальці стиснулися.

У другому вже лежали на краю столу Колдвеллів.

Елерія різко вдихнула.

За його спиною проступила кухня.

Те саме місце.

Та сама чашка.

Той самий стілець.

І хтось уже сидів на ньому.

Елерія не одразу впізнала постать.

Потім стало холодно.

Наглядач.

Інший.

Він сидів поруч із Майклом.

Перед ним стояло какао.

Барні лежав біля його ноги.

Лілі щось говорила, і той Наглядач слухав.

Не насторожено.

Не так, ніби кожне слово треба спочатку зрозуміти.

Просто слухав.

Потім усміхнувся.

Елерія ніколи не бачила, щоб Наглядач усміхався так.

Тому що він ще не вмів.

А той умів.

- Це я? - запитав Наглядач.

Елерія не відповіла.

Його інша версія підняла чашку.

Зробила ковток.

Лілі сказала щось ще.

Він відповів.

Слів не було чути.

Але було видно головне.

Йому не треба було питати, чи має він право сидіти за цим столом.

Ніхто не чекав, поки він вирішить.

Світ уже вирішив.

- Він не сумнівається, - сказав Наглядач.

Елерія подивилася на нього.

- Ні.

- Він знає, що тут його місце.

- Так.

Пауза.

- А я ні.

Слова прозвучали спокійно.

Але Венера відгукнулася.

Пальці Наглядача стали ще нечіткішими.

- Ні, - сказала Елерія.

Вона простягнула руку.

Наглядач відступив.

- Не торкайся.

- Чому?

- Бо я не знаю, що станеться.

- Я теж.

- Тоді не треба.

Елерія завмерла.

Ще недавно ці слова могли б прозвучати як байдужість.

Тепер вона чула в них інше.

Обережність.

Власну.

Його.

На вулиці хтось закричав.

Не від болю.

Від страху.

Елерія обернулася.

Четвертий мешканець, той, який не знав, стояв перед своєю іншою версією.

Тільки тепер вони були ближче.

Надто близько.

Межа між ними розмивалася.

- Ні, - сказав мешканець.

Його інша версія зробила крок праворуч.

Справжній мешканець залишився на місці.

Але його плече смикнулося в тому самому напрямку.

- Ні.

Ще один крок.

Його нога здригнулася.

- Я не вибрав.

Елерія рушила до нього.

Наглядач схопив її за зап’ясток.

Вперше.

Без дозволу.

Без пояснення.

Просто втримав.

- Подивися.

- Відпусти.

- Подивися, Елеріє.

Вона подивилася.

Не лише на четвертого.

На всіх.

Той, кому було байдуже, вже тримав інструмент так само, як його інша версія.

Той, хто хотів, щоб Елерія пішла, зробив пів кроку до дороги.

Той, хто хотів, щоб вона залишилася, все ще сидів.

Єдиний.

Тому що його бажання випадково збіглося зі світом, який створила Елерія.

- Вона не показує їх, - сказав Наглядач.

Елерія відчула, як рука в його пальцях слабшає.

- Що?

- Більше не показує.

Він відпустив її.

Подивився на мешканців.

- Вона замінює.

У Елерії пересохло в роті.

Перед нею четвертий мешканець ще раз сказав:

- Я не вибрав.

Цього разу його голос прозвучав тихіше.

Не тому, що він говорив пошепки.

Наче в світі залишилося менше місця для його голосу.

Елерія рвонула вперед.

Зупинилася за крок від нього.

- Дивись на мене.

Мешканець повернув голову.

Очі ще були його.

- Ти не повинен знати.

Він дивився.

- Чуєш?

Пауза.

- Так.

- Ти не повинен обирати зараз.

Його інша версія зупинилася.

Світ здригнувся.

Не сильно.

Але досить.

Елерія відчула знайоме тепло.

Те саме, що відгукнулося в ній раніше.

Не магія.

Не сила.

Щось простіше.

Здатність витримати незавершене.

Не виправити його негайно.

Не довести до кінця чужою рукою.

Четвертий мешканець вдихнув.

Його плече перестало тягнутися за іншою версією.

На мить.

А потім за спиною Елерії Наглядач тихо сказав:

- Я не пам’ятаю.

Вона обернулася.

Він стояв там само.

Але тепер одна його рука майже повністю належала іншому світові.

Елерія бачила її водночас у двох місцях.

Біля його тіла.

І на столі Колдвеллів.

- Що ти не пам’ятаєш?

Наглядач насупився.

- Я...

Він замовк.

Елерія підійшла ближче.

- Що?

Він дивився на неї так, ніби відповідь була зовсім поруч.

- Я щойно тримав тебе?

Усе всередині Елерії обірвалося.

- Так.

- Навіщо?

Вона не відповіла.

Не змогла.

Наглядач подивився на власну руку.

- Я не пам’ятаю.

На кухні його інша версія щось сказала Лілі.

Майкл усміхнувся.