РОЗДІЛ 16: СВІТ, ЯКИЙ МІГ БИ БУТИ

Першим з’явився звук.

Тихий дзвін кераміки.

Надто простий для Венери.

Елерія завмерла.

Світ, який щойно почав проступати крізь інший, ще не мав чітких меж. Венеріанські поверхні залишалися на місці, мешканці стояли там само, Наглядач був за кілька кроків від неї.

Але десь між ними вже існувало щось інше.

Дзвін повторився.

Ложка торкнулася краю чашки.

Потім прийшов запах.

Теплий.

Солодкий.

Знайомий настільки, що Елерія не одразу дозволила собі його впізнати.

Какао.

Вона опустила погляд.

Під її ногами все ще була Венера.

І водночас уже ні.

Темна поверхня стала дерев’яною підлогою. На одній дошці біля столу залишилася тонка подряпина.

Елерія знала її.

Колись Барні намагався дістати звідти щось, чого там не було.

- Що це? - тихо запитав Наглядач.

Елерія не відповіла.

Перед нею з’явився край столу.

Потім стілець.

Вікно.

За ним лежав сніг.

Не венеріанський пил.

Не густе жовте світло.

Сніг.

Білий, тихий, земний.

Елерія перестала дихати.

Кухня Колдвеллів склалася навколо неї майже без переходу.

Ніби весь цей час стояла десь поруч і просто чекала, поки її помітять.

Мона була біля плити.

Майкл сидів за столом.

Поряд із його рукою лежав диктофон.

Звичайно, лежав.

Лілі стояла біля вікна, тримаючи чашку обома руками.

Вона виглядала трохи старшою.

Не настільки, щоб Елерія могла назвати кількість років.

Достатньо, щоб зрозуміти: тут час рухався.

Лілі першою повернула голову.

Подивилася на Елерію.

І усміхнулася так, ніби та запізнилася не на інший світ, а просто на вечерю.

- Ну нарешті.

Елерія не могла вимовити ні слова.

Мона обернулася.

На її обличчі не було подиву.

Лише полегшення.

- Ти повернулася.

Два слова.

Цього вистачило.

Елерія відчула, як усередині щось боляче стиснулося.

- Мона...

Майкл узяв диктофон.

Натиснув кнопку.

- Повернення Елерії, - промовив він із тією серйозністю, якою колись намагався приховати все, що не міг пояснити. - Без попередження. Знову.

Лілі фиркнула.

- Тату, якщо вона пережила Венеру, то точно переживе твої записи.

Елерія дивилася на них.

На кожного окремо.

Намагалася знайти помилку.

Не знаходила.

Навіть голос Лілі був правильний.

Не просто схожий.

Її.

- Ти чого так дивишся? - запитала Лілі. - Не кажи, що на Венері не було нормального какао.

Елерія майже засміялася.

І саме тоді почула звук із коридору.

М’які кроки.

Потім невдоволене:

- Мрр.

Елерія різко обернулася.

У дверях стояла велика руда куля шерсті.

Барні.

Він дивився на неї так, ніби особисто відповідав за порядок у Всесвіті й щойно виявив серйозне порушення.

Елерія опустилася навпочіпки.

- Барні.

Кіт не поспішав.

Спочатку підійшов.

Зупинився перед нею.

Підняв голову.

Примружив очі.

Оцінив.

І лише тоді повільно потерся щокою об її долоню.

Елерія заплющила очі.

Шерсть була теплою.

Справжньою настільки, наскільки взагалі могло бути справжнім щось неможливе.

- Ти теж тут, - прошепотіла вона.

Барні махнув хвостом.

Наче сама думка про інший варіант була образливою.

- А куди він дінеться? - сказала Лілі. - Він просто не визнає існування місць, де його немає.

Цього разу Елерія все-таки засміялася.

Тихо.

На одну коротку мить.

І ця мить виявилася страшнішою за будь-яку помилку Венери.

Бо їй було добре.

Не правильно.

Не корисно.

Не безпечно.

Просто добре.

Барні відійшов від неї й раптом зупинився.

Подивився за її плече.

Елерія згадала про Наглядача.

Він стояв там, де венеріанський простір переходив у дверний отвір кухні.

Не заходив.

Лілі теж його помітила.

- А ти так і стоятимеш у дверях?

Наглядач завмер.

Його погляд повільно перейшов із Лілі на Елерію.

- Вона говорить до мене?

- Так.

- Вона мене знає?

Елерія хотіла відповісти.

Не змогла.

Бо на столі стояла ще одна чашка.

Не порожнє місце.

Не стілець, який можна було підсунути.

Чашка вже була там.

Наче її поставили заздалегідь.

Для нього.

Майкл кивнув у бік столу.

- Заходь.

Наглядач не рухався.

- Елеріє.

- Я бачу.

- Тут для мене є місце.

У його голосі не було радості.

Але й страхом це не було.

Щось нове.

Щось, для чого він ще не мав слова.

Елерія повільно підвелася.

Наглядач зробив один крок через поріг.

Венера не зупинила його.

Другий.

Барні підійшов до нього.

Наглядач опустив погляд.

Кіт обнюхав його черевик.

Обійшов один раз.

Потім сів просто на його ногу.

Наглядач не поворухнувся.

- Що він робить?

- Вирішує, чи маєш ти право тут бути, - сказала Елерія.

- Неправда, - одразу втрутилася Лілі. - Він уже вирішив. Тепер просто змушує тебе нервувати.

Наглядач подивився на Барні ще раз.

І щось у його обличчі змінилося.

Майже непомітно.

Але Елерія побачила.

Він не хотів рухати ногою.

Барні не був справжнім.

Принаймні Елерія вже не могла дозволити собі назвати його справжнім.

Але бажання Наглядача не зігнати його було справжнім.

І саме це робило все набагато небезпечнішим.

- Айро... тобто Елеріє, - сказала Лілі.

Елерія підняла голову.

Лілі на мить скривилася.

- Я досі звикаю.

Ця маленька помилка вдарила сильніше за правильність усього іншого.

Так могла сказати тільки Лілі.

Або те, що знало Лілі так само добре, як Елерія.

На стіні біля вікна висіла фотографія.

Елерія підійшла ближче.

Лілі була на ній у льотному комбінезоні.

За спиною виднівся корпус навчального корабля.