ІНТЕРЛЮДІЯ: ТЕ, ЗАРАДИ ЧОГО ЧЕКАЛИ

Колись очікування мало напрямок.

Воно не стояло на місці.

Навіть тоді, коли між двома змінами встигали народитися й згаснути зорі.

Навіть тоді, коли не існувало слів, якими можна було б назвати тривалість.

Ще не було годин.

Не було ранків.

Не було вечорів.

Не було нікого, хто міг би сказати: довго.

Але вже існувало «ще ні».

Маленька Лялька падала крізь темряву.

Спочатку вона дивилася назад.

Туди, де щось відпустило її.

Потім назад стало занадто далеко.

Вона дивилася вперед.

Попереду теж нічого не було.

Принаймні нічого, що можна було побачити одразу.

Лише простір.

Світло, якому потрібні були роки, щоб дістатися до іншого світла.

Каміння, що ще не знало, якими світами стане.

Холод.

І рух.

Вона не знала, скільки вже падає.

Не знала, скільки ще буде падати.

Іноді їй здавалося, що нічого не змінюється.

Та потім одна зоря опинялася не там, де була раніше.

Потім інша ставала меншою.

Потім темрява попереду набувала форми, якої не мала до цього.

Зміни були настільки повільними, що їх неможливо було чекати.

Їх можна було лише одного дня помітити.

Лялька не знала, що таке терпіння.

Вона не знала жодного слова.

Але щось у ній не вимагало, щоб шлях закінчився зараз.

Не тому, що їй було байдуже, чи закінчиться він узагалі.

Саме навпаки.

Десь попереду було місце, якого вона ще не бачила.

Воно не обіцяло тепла.

Не обіцяло дому.

Не обіцяло відповіді.

Воно просто було напрямком.

І цього вистачало, щоб кожна мить падіння не ставала останньою.

Іноді Лялька плакала.

Сльози відривалися від неї й залишалися позаду.

Вона не знала, куди вони впадуть.

Не знала, що одного дня хтось назве місця, яких вони торкнуться, світами.

Не знала, що в них з’являться голоси, пам’ять, страх, любов і власне «потім».

Вона лише падала далі.

І щоразу втрачала щось із того, що ще могла пам’ятати.

Образ.

Відчуття.

Причину.

Залишався напрямок.

Можливо, саме тому вона не зупинилася.

Не тому, що не могла.

Не тому, що темрява штовхала її вперед.

І не тому, що попереду чекала нагорода.

Просто шлях ще не завершився.

Це було дуже просте знання.

Таке просте, що для нього не потрібна була пам’ять.

Ще ні.

Не тут.

Не зараз.

Колись цього вистачало.

Можна було залишатися всередині незавершеного й не робити з нього вічність.

Можна було чекати й не називати чекання домом.

Можна було витримувати шлях і все одно рухатися.

Бо десь попереду залишалося те, заради чого слово «довго» не означало «назавжди».

І навіть якщо Лялька не пам’ятала, звідки знала це,

вона ще знала різницю.

Між «залишитися»

і «ще не прийти».