РОЗДІЛ 15: ЧАСТИНА, ЩО ЗАЛИШИЛАСЯ

Впізнавання не мало образу.

Не мало голосу.

Не було спогадом, який можна витягнути з пам’яті й роздивитися.

Елерія просто знала, що вже відчувала це раніше.

Дуже давно.

Можливо, раніше за все, що ще могла назвати своїм життям.

Вона подивилася на мешканця, який не знав, чого хоче.

Він усе ще сидів там само.

Його пальці торкнулися один одного.

Раз.

Потім інакше.

Без правильного повтору.

Венера не виправила рух.

- Тобі важко не знати? - запитала Елерія.

Мешканець подумав.

- Іноді.

Вона чекала продовження.

Його не було.

- І що ти тоді робиш?

- Нічого.

- Бо тобі байдуже?

- Ні.

- Бо не можеш вирішити?

Він знову замовк.

Цього разу довше.

- Я можу не вирішувати.

Елерія відчула те саме тепло.

Ледь помітне.

Наче відповідь торкнулася чогось, що весь цей час лежало надто близько, щоб його можна було побачити.

Вона озирнулася на інших.

Один хотів, щоб вона залишилася.

І міг залишатися з цим бажанням.

Другий хотів, щоб вона пішла.

І міг існувати без продовження, якого сам не бажав.

Третьому було байдуже.

І цього йому вистачало.

Четвертий не знав.

І незнання не руйнувало його.

Різні відповіді.

Один стан.

Елерія перевела погляд з одного мешканця на іншого.

Наглядач стежив за нею.

- Що ти побачила?

Вона не відповіла одразу.

Пройшла кілька кроків повз мешканців.

Не для того, щоб знайти наступного.

Вперше пошук не вимагав нової людини.

- Ти сказав, що Венера тримає їх в одному стані.

- Так.

- Але їхні бажання різні.

- Так.

- Отже, вона тримає не бажання.

Наглядач трохи нахилив голову.

- Тоді що?

Елерія зупинилася.

Перед нею один із мешканців знову виконав знайомий рух.

Повільно.

Без поспіху.

Без роздратування від того, що він уже робив це раніше.

Можливо, багато разів.

Можливо, стільки, що кількість давно перестала щось означати.

Елерія дивилася на нього.

І раптом зрозуміла.

- Вони витримують.

Наглядач не відповів.

Світ навколо став теплішим.

Зовсім трохи.

Але цього вистачило.

Елерія повернулася до нього.

- Не залишаються, - сказала вона. - Витримують.

- Яка різниця?

Питання прозвучало просто.

Елерія відкрила рот.

І не сказала нічого.

Бо відповідь прийшла не словами.

Темрява.

Не венеріанська.

Інша.

Глибша.

Старіша.

Простір, у якому ще не було Землі.

Не було будинку Колдвеллів.

Не було Лілі.

Не було імені Айра.

Зорі змінювали положення так повільно, що рух можна було помітити лише тоді, коли перестаєш чекати, що побачиш його.

Падіння.

Довге.

Незмірно довге.

Елерія не пам’ятала всього шляху.

Не могла скласти його в послідовність подій.

Але її тіло пам’ятало інше.

Воно не вимагало, щоб шлях закінчився зараз.

Не тому, що не мало мети.

Саме навпаки.

Те падіння не вимагало від неї знати, де саме закінчиться.

Вона могла падати тисячі років.

І все одно не бути нерухомою.

Чорна діра була іншим напрямком.

Не напрямком падіння.

Напрямком тепер.

Місцем, до якого вона мала повернутися, хоча досі не знала, чому.

Елерія повільно вдихнула.

Венера стала щільнішою.

- Я знаю це, - сказала вона.

Наглядач дивився на неї.

- Звідки?

- Не пам’ятаю.

Його погляд змінився.

Ледь.

Елерія помітила.

- Але знаєш.

- Так.

Вона майже усміхнулася.

- Так само, як ти знаєш, що колись мав питання.

Наглядач завмер.

Світ навколо них теж ніби прислухався.

- Я не пам’ятаю самого питання, - сказав Наглядач.

- А я не пам’ятаю того, що впізнала, - відповіла Елерія.

Він трохи нахилив голову.

- Тоді що залишилося?

Елерія подивилася на мешканців.

- Місце після нього.

Наглядач мовчав.

Фраза була його.

І водночас уже ні.

Елерія відчула це ще сильніше.

Щось могло втратити форму.

Слова.

Причину.

Навіть пам’ять про власне походження.

І все одно залишити спосіб існувати.

Вона знову подивилася на мешканця, який не знав.

- Він не знає, чого хоче.

- Так.

- Але може залишатися всередині цього незнання.

- Так.

На того, хто хотів, щоб вона пішла.

- Він не хоче продовження.

- Так.

- Але витримує саму його відсутність.

Наглядач уже не відповів.

Елерія перевела погляд на третього.

На уламок у його руках.

На пальці, які тримали його без причини й без потреби відпустити.

- Вони всі витримують те, що є.

Пауза.

- Нескінченно, - додала вона.

Слово не сподобалося Венері.

Елерія відчула це одразу.

Не як спротив.

Як увагу.

- Хіба це погано? - запитав Наглядач.

Елерія повернулася до нього.

Питання було важливим.

Не тому, що мало правильну відповідь.

Тому, що ще недавно він би його не поставив.

- Не знаю.

Він чекав.

Елерія теж.

Дивно було відповідати незнанням тому, хто сам тільки вчився мати право на нього.

- Для когось із них, можливо, ні, - сказала вона. - Той мешканець хоче, щоб я пішла. Я не маю права сказати йому, що він повинен хотіти продовження.

- Тоді в чому проблема?

Елерія подивилася в простір.

Відповідь була близько.

Так близько, що її знову хотілося схопити надто швидко.

Вона не стала.

Зачекала.

Цього разу чекання не здалося бездіяльністю.

Навпаки.

Воно мало напрямок.

- Якщо ти можеш витримати біль, - сказала Елерія, - це не означає, що біль повинен тривати вічно.

Наглядач мовчав.

- Якщо можеш витримати незнання, це не означає, що відповідь більше не потрібна.