РОЗДІЛ 14: ГОЛОСИ ЯДРА

Чого хочеш ти?

Питання виявилося складнішим, ніж усі попередні.

Елерія зрозуміла це ще до відповіді.

Мешканець дивився на неї так само спокійно, як кілька митей тому. Його поза не змінилася. Руки залишилися там, де завершили останній рух.

Але тепер Елерія не дивилася на рух.

Не шукала в ньому повтору.

Не намагалася зрозуміти, що через нього робить Венера.

Вона чекала на того, хто його виконував.

- Чого хочеш ти? - повторила вона.

Мешканець трохи нахилив голову.

- Щоб ти залишилася.

Елерія не здивувалася.

Мабуть, саме цієї відповіді вона й чекала.

- Чому?

- Ти весь час шукаєш місце, в якому не доведеться йти далі.

- Я такого не казала.

- Ні.

Він прийняв заперечення без спротиву.

- Але ти згадуєш дім щоразу, коли говориш про те, що втратила.

Елерія відчула, як слово торкнулося її пам’яті.

Будинок.

Какао.

Голос Лілі.

Те, що не повинно було утримувати, але все одно залишилося всередині.

- Якщо я залишуся, це не поверне мені Землю.

- Ні.

- Тоді чому ти цього хочеш?

Мешканець подумав.

Цього разу Елерія помітила сам процес.

Не паузу, яку треба було заповнити.

Не затримку між питанням і правильною відповіддю.

Вибір слів.

- Бо тут тобі не доведеться втрачати наступне.

Він сказав це без посмішки.

Без обіцянки.

Без жодної жорстокості.

Саме тому відповідь боліла.

Елерія кивнула.

Не погоджуючись.

Приймаючи, що він справді цього хотів.

І рушила до наступного.

Наглядач пішов за нею.

Не зовсім за нею.

Поруч.

Так само, як раніше.

Тільки тепер Елерія вже помічала різницю.

Другий мешканець стояв біля низької стіни. Його долоня лежала на поверхні так, ніби він колись збирався відштовхнутися від неї.

Можливо, колись так і було.

Тепер рух не мав продовження.

Елерія зупинилася перед ним.

- Чого хочеш ти?

Він подивився на неї.

Відповідь прийшла швидше.

- Щоб ти пішла.

Елерія завмерла.

Позаду Наглядач теж перестав рухатися.

Не тому, що Венера вимагала нерухомості.

Він слухав.

- Чому? - запитала Елерія.

- Коли ти тут, стає важче.

- Що саме?

Мешканець перевів погляд на власну руку.

- Не знаю.

Елерія відчула, як Наглядач ледь змінив положення голови.

Те саме слово.

Але інший голос.

- Ти хочеш, щоб я пішла, бо не знаєш?

- Ні.

Він повільно прибрав долоню від стіни.

Рух був маленьким.

Завершеним.

Венера не повернула руку назад.

- Коли тебе немає поруч, мені не потрібно згадувати, що я міг хотіти чогось іншого.

Елерія довго дивилася на нього.

- І ти не хочеш згадувати?

- Не хочу.

- Навіть якщо це було важливим?

- Якщо воно було важливим, воно вимагатиме продовження.

Він опустив руку.

- Я не хочу продовження.

Елерія могла б сказати, що це неправильно.

Колись сказала б.

Могла б запитати, чи Венера зробила це з ним.

Могла б вирішити, що відсутність бажання є лише наслідком того, що бажання забрали.

Але Лілі навчила її межі.

А Венера вже встигла показати, що хороше питання теж може бути формою втручання, якщо ставити його доти, поки не отримаєш потрібну відповідь.

Тому Елерія сказала лише:

- Добре.

І пішла далі.

Наглядач наздогнав її через два кроки.

- Ти не будеш переконувати його?

- Ні.

- Чому?

Елерія подивилася на нього.

- Бо він відповів.

Наглядач мовчав.

Вони підійшли до третьої постаті.

Та сиділа на землі й тримала в руках невеликий уламок темного матеріалу. Не розглядала його. Не використовувала. Просто тримала.

Елерія сіла навпроти.

- Чого хочеш ти?

Постать підняла очі.

- Мені байдуже.

Ця відповідь чомусь здалася Елерії складнішою за попередні.

- Байдуже, чи я залишуся?

- Так.

- І чи піду?

- Так.

- І що станеться з Венерою?

- Так.

Елерія насупилася.

- Це не відповідь.

- Чому?

- Бо ти погоджуєшся з усім.

- Ні.

Постать стиснула уламок трохи сильніше.

- Я не хочу ні одного.

Елерія замовкла.

Наглядач дивився уважно.

- Тобто тобі справді байдуже.

- Так.

- Венера зробила тебе таким?

Постать не відповіла одразу.

Потім сказала:

- Можливо.

- Тоді це не твоє бажання.

- А якщо я прожив із ним достатньо довго, щоб воно стало моїм?

Питання залишилося між ними.

Елерія не знайшла відповіді.

І вперше не спробувала знайти її негайно.

Вона підвелася.

Четвертого мешканця шукати не довелося.

Він сам дивився на неї.

Молодше обличчя.

Майже нерухоме.

Пальці час від часу торкалися одне одного, але рух не повторювався точно.

Елерія підійшла.

- Ти чув, що я питаю інших?

- Так.

- Тоді скажи мені.

Вона зробила паузу.

- Чого хочеш ти?

Мешканець відкрив рот.

Закрив.

Венера залишалася тихою.

Елерія чекала.

Наглядач теж.

Минув час, який тут не мав значення.

Потім мешканець сказав:

- Я не знаю.

Елерія відчула щось майже фізичне.

Не удар.

Не тиск.

Наче простір навколо слова на мить не зміг вирішити, якої форми набрати.

- Ти не пам’ятаєш? - запитала вона.

- Ні.

- Тобі байдуже?

- Ні.

- Ти хочеш залишитися?

Пауза.

- Не знаю.

- Піти?

Ще довша.

- Не знаю.

Елерія подивилася на Наглядача.

Він уже дивився на мешканця.

Не на простір.

Не на Венеру.

На нього.

- Це можливо? - запитала Елерія.

- Що саме?

- Не знати.

Наглядач не відповів одразу.

Колись така пауза означала, що відповіді немає.

Тепер Елерія вже не була певна.

- Схоже, що так, - сказав він.