РОЗДІЛ 1: МОЖЛИВО, ЦЕ — НЕ ВПЕРШЕ?

Елерія не знала навіщо, але відчувала: бути тут — правильно.
Це відчуття не приносило полегшення. Воно не обіцяло виходу і не залишало простору для надії. Тут не було помилки, яку можна виправити, і не було шляху, яким можна піти далі. Венера не відштовхувала — вона просто не давала сенсу руху. Чекання втрачало значення, бо не мало, чим завершитися. Навіть бажання зрозуміти здавалося зайвим: у світі, де ніщо не змінюється, питання втомлюються раніше за відповіді.
Вона стояла — і це слово було неточним. Тут не існувало пози, яку можна було змінити, і не існувало простору, що вимагав кроку. Бути означало достатньо. Рух не заборонявся — він просто не мав сенсу. Кожна спроба зрушити з місця виглядала так само порожньою, як і бажання залишитися. Венера не чинила опору. Вона нічого не робила.
І саме в цьому було найважче.
Елерія прислухалася — не вухами, не думками, не пам’яттю. Вона чекала відгуку світу, так само як на Землі Всесвіт відгукнувся на її пробудження. Але тут не було ні відповіді, ні тиші, яку можна було б почути. Венера не мовчала. Вона просто була, і цього виявилося достатньо, щоб присутність втратила напрямок.
Тут не виникало страху. Страх потребує майбутнього — хоча б можливості втечі. Тут не було і цього. Те, що на інших світах називали б безвихіддю, тут сприймалося як природний стан. Не як покарання. Не як пастка. А як форма існування, у якій навіть протест виглядав зайвим.
Елерія відчула, що може залишитися.
І це не звучало як загроза.
Навпаки — у цій думці було щось майже заспокійливе. Ні вимог. Ні вибору. Ні руху, за який довелося б відповідати. Світ не кликав її вперед і не відштовхував назад. Він не потребував рішень. Він не чекав змін.
Він ніби запитував — без слів, без тиску, без наполягання:
Навіщо йти далі, якщо можна просто бути?
Елерія не відповіла.
Поки що.

Вона не знала, скільки тривало це “поки”. Тут не було одиниць виміру, здатних відрізнити очікування від присутності. Світ не тиснув сильніше і не слабшав — він залишався однаковим, ніби завжди таким і був.

Тоді вона відчула іншу присутність.

Не наближення.

Не рух.

Швидше — зміну щільності теперішнього.

Хтось був поруч так давно, що це перестало бути подією.

Він сидів неподалік. Це теж було умовним словом: не місце, а радше точка, де простір не вимагав нічого іншого. Його постать не впадала в очі й не намагалася зникнути. Вона просто була — настільки природно, що Елерія спершу подумала: я його не помітила, бо тут не прийнято помічати.

Він не дивився на неї.

І водночас не відвертався.

— Ти можеш не поспішати, — сказав він так, ніби продовжував думку, яку вона давно залишила недомовленою.

Його голос не звучав заспокійливо.

І не був холодним.

Він просто не вимагав відповіді.

Елерія відчула, як слова лягли в простір без опору. Тут не було потреби згоджуватися чи заперечувати. Фраза не шукала підтвердження — вона існувала сама по собі.

— Я й не поспішаю, — відповіла вона після паузи, яка могла бути миттю, а могла — цілою вічністю.

Він ледь кивнув. Цей рух не додавав нічого нового, але й не був зайвим.

— Це добре, — сказав він. — Більшість приходить сюди з наміром щось змінити. Вони втомлюються швидше, ніж встигають зрозуміти, навіщо прийшли.

Елерія повернулася до нього поглядом. Не з цікавості — радше з потреби переконатися, що ця розмова справді відбувається.

— А ти? — запитала вона. — Ти теж прийшов змінювати?

Він задумався. Не тому, що питання було складним. А тому, що відповідь не потребувала точності.

— Колись, — сказав він. — Потім це перестало бути важливим.

Вони знову замовкли. І в цій тиші не було напруження. Вона не вимагала продовження. Вона дозволяла існувати.

— Тут усім так спокійно? — нарешті запитала Елерія.

Він не усміхнувся. Але в його погляді з’явилося щось схоже на м’яке розуміння.

— Спокій — це просто інше ім’я для відсутності вибору, — відповів він. — Дехто вважає це звільненням.

Ці слова не звучали як переконання.

І не як попередження.

Вони звучали як факт, який давно перестали обговорювати.

Елерія відчула, що може поставити ще багато запитань.

І що жодне з них не наблизить її до відповіді.

— Ти залишишся тут надовго? — запитала вона.

Він подивився на простір перед собою, ніби там могло з’явитися щось нове.

— Я вже залишився, — сказав він. — Різниця лише в тому, коли ти це усвідомлюєш.

Після цього він замовк. Не демонстративно. Просто — як замовкають ті, хто сказав усе необхідне.

І хоча він нікуди не пішов, його присутність перестала бути центром уваги. Він став частиною Венери — такою ж природною, як нерухомість часу.

Елерія залишилася поруч.

І вперше відчула, що залишатися — це вибір, який не потребує негайної відповіді.

Вона не прощалася і не відходила. Тут узагалі не прощалися — будь-яка присутність була надто сталою, щоб потребувати завершення. Просто в якийсь момент розмова перестала бути центром теперішнього. Вона залишалася поруч, але більше не вимагала уваги.

Елерія дозволила собі зміститися — не тілом, не кроком, а фокусом. Світ не опирався цьому і не сприяв. Він приймав будь-яке положення однаково байдуже. І саме в цій байдужості вона вперше відчула різницю між “поруч” і “разом”.

Інші присутності не виникали — вони просто опинялися в полі її сприйняття, так само, як і перша.

Елерія зупинилася біля іншого мешканця.

— Ти давно тут? — запитала вона.

— Досить, — відповів він.

— Це скільки?

— Щоб перестати рахувати.

Вона кивнула.

— Ти пам’ятаєш, навіщо прийшов?

— Так.

— І навіщо?

— Щоб стало легше.

— Стало? — запитала вона.

Він не відповів одразу.

— Стало інакше, — сказав він зрештою.

Це було найближче до згоди, на яку він був здатен.