Пролог: То яка ж ти, Венеро?

Час колись умів бути напрямком.
Він ішов уперед, залишав сліди, обіцяв, що щось буде після.
На Венері він про це забув.
Колись люди дивилися на Венеру здалеку і вважали її сестрою Землі. Вони бачили світлі хмари, м’яке сяйво, близькість до Сонця — і уявляли там прихований рай, другий дім для життя. Їм здавалося, що під цією завісою може існувати світ, схожий на їхній власний. Але коли вони наблизилися, хмари виявилися пасткою, тепло — тиском, а поверхня — каменем, що горить. Люди назвали це пеклом і відвернулися, вирішивши, що зрозуміли Венеру.
Люди уявляють Венеру як світ спеки й тиску, як помилку життя, як місце, де плавиться метал і гине форма. Вони вимірюють її цифрами, шарами атмосфери, температурою поверхні — і вважають, що зрозуміли. Але це лише оболонка. Те, що можна зважити, — тут не головне. Справжня Венера починається не там, де горить камінь, а там, де перестає рухатися сенс.
Тут мить не змінює іншу. Вона триває, не народжуючи наступної.
Тут немає “потім”, бо немає куди йти.
Немає “раніше”, бо ніщо не віддаляється.
Є лише теперішнє — важке, густе, нерухоме, як атмосфера, що тисне не на тіло, а на саму сутність.
Венера не запитує і не відповідає.
Вона не вимагає рішень і не дає знаків.
Вона просто існує — і цього достатньо, щоб зламати того, хто чекає змін.
Тут надія втомлюється першою.
Потім — страх.
Потім — очікування.
Залишається лише згода.
Згода бути в теперішньому, яке не рухається.
Згода існувати без обіцянки завершення.
І якщо сутність здатна витримати це —
вона стає іншою.
Не сильнішою.
Не мудрішою.
Просто — ціліснішою.