Частина 29. Новий Руйнівник

– Ну що? Як усе пройшло? – запитав Датеріон Лію, яка сиділа в кріслі у себе вдома і саме знімала з голови трансфографічний шолом. На її правиці був наручень Йонтора I.

– Неважливо. Я знаю, де Елемест! Біжимо, скоріше! – піднялася вона і подалася до дверей.

Датеріон разом з Йумом, який застрибнув на плече, побіг слідом за нею. Вони дісталися до Зали Ліг настільки швидко, наскільки це було можливо. На вулиці вже розвиднювалося.

– Ліє! Поясни, куди ти біжиш?! – окликнув її Датеріон, коли Лія на ходу відчинила двері та забігла до зали.

– Ми на місці, – відповіла вона й підійшла до монументу.

– Ти... Ти жартуєш?

– Ходи сюди! Швидше!

– Ліє, але ж це не справжній Елемест. Ми вже перевіряли, забула? Напевно, трансфографія якось вплинула на твій мозок…

– Та ні! Дате, ти не розумієш, – відповіла вона і перелізла через огорожу. – Мені немає часу розповідати тобі все, що я бачила і чула. Але, якщо дуже коротко, я була у тому сховищі та натрапила на типів із Ліги Влади. Вони дали мені ключі, і я відчинила прохід до ще одного сховища, де ймовірно мав бути Елемест. Але там був лише сувій із дивним віршем. Зараз… Як там… – Лія напружила пам’ять, щоб пригадати слова з вірша. – А! Ось:

«Його рука тримає книгу,

Що ти хотів тут віднайти,

У душах двох, у серці миру

Ти маєш вічний лик знайти.»

– І що? – запитав Датеріон.

– Як що? Ось ця рука! – вона показала на монумент із рукою, яка тримала копію Елеместу.

– Звідки тобі знати, що це саме та рука?

– Нізвідки. Я просто впевнена, що це так і є!

– Ну, припустимо… руку ми знайшли. І що далі?

– Тебе ніколи не бентежило те, що цей монумент якийсь занадто дивний? Рука, яка вилізла з-під землі?

– Ну… Автор цієї скульптури так вирішив зробити. Творчі люди, вони взагалі дивні…

Лія косо поглянула на нього.

– Ти не розумієш? «Його рука тримає книгу» – хто такий цей «він»?

– Ліє, ти ставиш мені такі запитання, на які я не можу відповісти. Звідки мені знати?

– Що, як ми бачимо не весь монумент? І що, як, це не просто монумент із рукою, а ціла статуя, яка знаходиться під землею?

Датеріон задумався.

– Нехай так. І що? Ми будемо рити тут яму, щоб це перевірити?

– Ні. Давай думати далі за віршем. «У душах двох, у серці миру». Що це значить?

– Хм… Якась нісенітниця.

– Ох! Усе ж очевидно! Певно, мова йде про двох людей: дві душі – це дві людини. А «у серці миру» – це, скоріш за все… означає, що вони мають бути у гарних відносинах між собою.

– Ліє, звідки у тебе такі здібності до розшифровування віршів?

– Не збивай! Так... Отже, нехай ми знаємо, що шукати потрібно тут, де знаходиться ця рука. Але до чого тут люди...

Лія замислено поглянула на Датеріона. Він дивився у відповідь без натяку на роздуми та просто чекав чергових припущень.

– «У душах двох. У серці миру…» – пошепки промовила вона.

– Що? – перепитав Датеріон.

– Сюди! – так різко вигукнула Лія, що Датеріон, не сперечаючись, переліз через огорожу. – Ставай навпроти мене! – скомандувала вона.

Датеріон став навпроти.

– Що далі? – запитав він.

Лія подивилася на монумент. «Іноді лорро дивує своїми можливостями» – згадалися слова Генреда у сховищі. У голову прийшла ідея. Досить дивна. Не зрозуміло, чому вона взагалі подумала, що це має так спрацювати. Однак чому б і не спробувати? Лія взяла руку Датеріона своєю лівою, а наручень приготувала до дії.

– Ти що робиш? – запитав Датеріон.

Лія не відповіла, вона просто поглянула йому в очі та мовила: «Ми і є ті душі». У наступний момент з її наручня пішов промінь. Вона не направляла його кудись конкретно. Вона дала можливість лорро діяти самостійно, просто думаючи про те, що хотіла зробити. Точніше – вона не думала взагалі. Її підсвідомість робила все сама, утворюючи синергію між нею та лорро у поясі, яке явно не було призначене для подібних дій. «Іноді лорро дивує своїми можливостями». Промінь із наручня нагадував струмінь прозорої сонячної води, що зависла у повітрі. Вона повільно пливла із квазаліту у напрямку Датеріона. Все це сталося, можливо, за пів секунди. Датеріон навіть не встиг кліпнути очима. Промінь дістався до нього та доторкнувся до серця. Потім подібний промінь виринув із квазаліту вже у напрямку Лії. Він також повільно поплив у повітрі. Врешті, щось ледь помітне та, водночас, яскраве і живе ніби з’єднало його та її серця в одне ціле. Це щось було тисячами порошинок – частинок лорро, яке перевіряло, чи насправді ці два студенти Елеместаріуму заслуговують на те, щоб відкрити їм шлях до найсильнішої зброї у світі. Ці пів секунди закінчилися так швидко, що у масштабі всесвіту вони не важили нічого. Однак у масштабі саме цього конкретного моменту вони значили дуже багато.

– Що це було? – запитав Датеріон, який відчув щось… незрозуміле, що тривало лише мить.

– Не знаю, – відповіла Лія. – Мені вдалося?

– Вдалося що?

Під ногами почулося тріскотіння, ніби почався землетрус, який розколював землю. Однак, це було щось інше… Датеріон та Лія швидко відбігли від того місця. У радіусі двох метрів від монументу все почало труситися – підлога розійшлася врізнобіч. Через хвилину Датеріон та Лія вже стояли на краю десятиметрової прірви. Вони побачили велику статую, що тримала у руці копію Елеместу. Лія була права: під землею ховалося продовження монументу. Вниз вели сходи, які серпантином розташовувалися біля стіни.

– Якщо ти хотіла зробити ось «це», то так, тобі вдалося, – мовив Датеріон.

– Потрібно спускатися. Ми вже близько.

– Ліє, поглянь! – показав їй Датеріон.

На щиті, котрий тримала ліва рука стража, з’явилися цифри, які розпочали зворотний відлік. Хлопець одразу згадав той момент, коли він збирався зупинити автоматонів, – ці цифри на щиті були подібними до тих, які він бачив на циферблаті у кімнаті керування в Башті Тіней. Сходи вниз, які перед тим виїхали з ніш, тепер почали дуже повільно відсуватися назад, даючи охочим можливість спуститися та піднятися ними лише за лічені хвилини, які стрімко танули.