Частина 27. Неможливе

– Перемогти саму себе – ти впевнена, що зможеш це зробити?

– А хіба в мене є інші варіанти, Дате?

Брат промовчав. Вони сиділи у нього вдома, зустрівшись на другий день після розмови Лії з Катариною.

– Чому саме тобі треба це зробити? Невже вони настільки тобі довіряють? Тобто… Це, звичайно, дуже добре для нас, що ти відчинятимеш те сховище й отримаєш наручень Йонтора І. Якщо… точніше, коли переможеш у «турі неможливості». Однак, мені не дуже зрозуміло, чому саме тобі Катарина вирішила доручити таку роль. Чому вона особисто не захотіла взяти участь у змаганнях та отримати наручень?

– Я теж поставила собі таке питання і знайшла відповідь у бібліотеці. Добре, що цікавитися історією цього наручня ніхто не забороняв. Як виявилось, у Його славетності також був високий рівень просвічування – четвертий.

– Цікаво… Але навіщо йому був потрібен саме такий наручень?

– Не знаю. Про це у книзі не йдеться. Але головне те, що використовувати можливості наручня зможе тільки той, у кого рівень просвічування такий самий, як був у автократора. Або…

– …такий, як у нас.

– Отож. Ось для чого їм потрібна я. Ніхто інший не зможе оперувати цим наручнем.

– Тоді навіщо ж робити його призом?

– Тому що це велика честь – бути носієм наручня самого засновника Елеместаріуму. Після смерті власника наручня, той став власністю держави. Зараз він зберігається у особистому сховищі його славетності автократора Ксатарісу. До цього часу ще ніхто не зміг перемогти у «турі неможливості».

– У чому ж полягає особливість цього туру? Що вона мала на увазі, кажучи, що потрібно перемогти самого себе?

– Я не знаю. До нього нікого не готують. Сенс у тому, що ти дізнаєшся про те, що саме тобі потрібно зробити, вже у процесі гри.

– Тоді це буде навіть складніше…

– Мені не звикати до складнощів, – саркастично відповіла Лія.

Датеріон зітхнув.

– Ти вже потрапила у команду?

– Так, мене прийняли до команди від Ліги Творчості.

– До речі… Я теж братиму участь у грі.

– Що? – Лія здивувалася такій новині. – Хочеш сказати, що нам доведеться грати один проти одного?

– Не переймайся. Я впевнений, що програю раніше, ніж ти дійдеш до фіналу.

– Але ж…

– Так, я розумію, я теж не хочу підігравати. Адже це швидко помітять… Тому гратимемо чесно, якщо нам усе-таки доведеться змагатися між собою.

– І давно ти потрапив у команду?

– Одразу після того, як комісія вирішила нас залишити, я зустрівся з Леонтом із «Вайзару», і він практично в той же момент запросив мене у команду від Ліги Мудрості. Під час нападу автоматонів він пошкодив правицю і…

– Не дуже-то й мудро було погоджуватися…

– Та звідки ж я міг тоді знати, що тобі доведеться грати та, тим більше, що від цього залежатимуть пошуки Елеместу?!

– Ти можеш відмовитися.

– Що? Як?! Прийду і скажу, що відмовляюся, тому що у змаганнях братиме участь моя сестра? Вони не зрозуміють…

– Але, Дате!

– Та не переймайся ти так! Я думаю, це ні на що не вплине.

– Не вплине… Добре. Зустрінемося на тренуванні, – мовила вона й вийшла з будинку.

– Ліє! Ти що, образилася? Агов?!

Вона не відгукнулася.

– Ну, взагалі круто…

Вийшовши на вулицю, Лія пішла по алеї. Вона, дійсно, сердилася на Датеріона. Адже він міг відмовитися! А тепер… Що буде, якщо їм таки доведеться боротися один проти одного? Від цього залежить занадто багато…

*     *     *

Тренування з енерболу були не набагато складнішими, ніж уроки Катарини. У Лії досить добре виходило оперувати енерболами, хоча й доводилося постійно змінювати мішень. Тоді як Датеріон гарно влучав у ціль, іноді збиваючи по два, а то й по три енерболи за раз.

– Дуже добре! Я б сказав, чудово! – мовив Леонт. – Я думаю, що ми легко отримаємо перше місце!

– Так… – невпевнено відповів Датеріон.

– Щось трапилося? Де настрій на перемогу?

– Та ні, все добре.

– Ну, дивись… Я чув, що в одній з команд-суперників буде грати твоя сестра?

– Так, а що?

– Навіть не думай їй підігравати. Це змагання, а не гра у піддавки. У будь-якому разі, я не думаю, що вона сильно засмутиться, якщо програє.

– Не думаю…

– Дате, ти мене почув. Якщо хочеш грати у команді на місці головного стрільця, а не запасних очей, то виріши для себе одразу, чи хочеш ти перемогти.

– Я зрозумів тебе, Леонте. Не переймайся, я вже все вирішив.

– От і добре! А тепер, повернемося до тренування.

*     *     *

Три тижні пролетіли непомітно. Прийшов час Великих змагань з енерболу імені засновника Елеместаріуму його славетності Йонтора I. Академія вже повністю відновилася після нападу автоматонів та навіть вчасно підготувалася до майбутнього визначного дійства. На галявині біля озерного кварталу були зведені тимчасові трибуни для глядачів: кожна з ліг сиділа в окремій секції, над якою майоріли стяги із зображенням герба однієї з п’яти ліг. На змаганнях був присутній і сам автократор Ксатарісу – його трансфографічна копія сиділа в окремій ложі, владно наглядаючи за процесом. Рівнем нижче сиділи претор та викладачі академії.

На арену почали виходити учасники змагань – по три особи від кожної з ліг: стрілець, технік та приборкувач. Усі члени команди були вдягнуті у піджаки з нашивкою своєї ліги на спині. Їх супроводжував голос ведучого-урвуса, який мав коментувати все, що трапиться під час гри.

– Вітаю вас на Великих змаганнях з енерболу! – звернувся ведучий. – Сьогодні учасники зійдуться в битві за титул цьогорічного переможця, а найкращий гравець отримає можливість поборотися у «турі неможливості»! Цього року всі команди мають оновлений склад. Особливу увагу привернула новина про те, що у команді від ліги мудрості «Вайзар» та від ліги творчості «Артенора» будуть грати Датеріон ла Естермонт та Іллія ла Маленхоф відповідно. Незважаючи на їхній рівень просвічування, комісія допустила їх до змагань. Що ж, побачимо чи не стане це вирішальним моментом у сьогоднішній грі.