Частина 26. Амністія

У Залі Ліг стояла цілковита тиша. Її порушував тільки розмірений стукіт олівця по столу, якого нервово крутив у руках Йонтор. Комісія, що засідала тут вже другу годину, ніяк не могла дійти згоди. Справа, яку вони розглядали, знову стосувалася Датеріона та Лії.

Минуло трохи більше тижня з моменту попередніх подій, які потрясли увесь Елеместаріум. На якийсь час про двох студентів просто забули, більше переймаючись відновленням зруйнованих будівель. Однак тепер діло дійшло і до них.

Половина викладачів виступала за їх виключення та негайне відправлення до Ксатарісу. Інша ж наполягала на цілковитій амністії, з огляду на їхній внесок у зупинення автоматонів. Який, проте, був досить сумнівним.

Як виявилось, не Датеріон відключив їх, а сам механізм, який заздалегідь було заведено на певний час. Проте навіщо? До Лії ж було іще більше запитань. Вона, як і її брат раніше, проявила дію диких частинок, котрі вирвалися з її тіла у момент сильного напруження. Лія не могла контролювати ту силу, що ховалась усередині неї. Та якби не вона, в автоматонів була б іще одна зайва хвилина, яку вони могли б витратити на те, щоб знищити всіх, хто знаходився на терасі.

З цього й народжувалося саме те, що називається «дискусія». Вже кілька годин поспіль викладачі сперечалися і наводили аргументи. Захищаючи, або ж звинувачуючи суб’єктів справи. Але остаточне рішення могло бути лише одне.

– Вибачте, ну ми ж не можемо сидіти тут вічно. Давайте вже знайдемо якийсь компроміс, – запропонував Йонтор.

– Пане Кремаку, який тут може бути компроміс? В академії знаходиться занадто велика небезпека – в обличчі пані Іллії та пана Датеріона. Ці особи в будь-який момент, маючи на те бажання чи ні, знесуть весь острів під час нового викиду диких частинок. Загроза з їхнього боку – це вже не безпідставна ілюзія! – продовжувала протестувати Міранда.

– Я розумію ваші побоювання. Проте загрозу несуть не вони – а сила в них, яку потрібно навчитися контролювати. Інакше де гарантії, що вони не будуть становити такої самої загрози там, на Ксатарісі?

– А це, пане Кремаку, вже будуть не наші з вами проблеми…

– Я думаю, Йонтор правий, – раптом заявив пан Моларт, який до цього мовчки сидів на своєму місці.

– Тобто? – перепитала Міранда.

– Ми так ні до чого не дійдемо. Потрібен компроміс.

– І що ж ви пропонуєте, пане Моларте? – запитала вона.

– Тобто? – здивувався він.

– Про який компроміс ви кажете? Що ви хочете запропонувати?

– А… Та ні. Я нічого не хочу запропонувати. Я просто кажу, що він нам потрібен.

У цей момент до зали забіг один із молодших викладачів зі словами:

– Вибачте, що турбую. По трансфографічному зв’язку до комісії хоче приєднатися ще один учасник.

– Це ж хто той нахаба, що сміє втручатися у наші справи? – запитала Міранда.

– Це сам Його славетність автократор Ксатарісу.

Вираз обличчя Міранди зразу змінився легким занепокоєнням.

– Чого ж ти стоїш? З’єднуй нас швидше! – мовив претор.

Коли копія автократора з’явилася у залі, він постав перед комісією з усією своєю поважністю.

– Ваша славетносте, для нас велика честь бачити вас на нашому зібранні, – звернувся до нього претор.

Автократор мовчки кивнув.

– Що змусило вас вийти з нами на зв’язок, Ваша славетносте? – запитала Міранда.

– Минулого тижня вам довелося битися з автоматонами Руйнівника.

– Саме так, Ваша славетносте, – підтвердила Міранда.

– Ви були не єдині. У той день кимось були пробуджені всі автоматони, які знаходилися у стазисі всі ці роки, – з часу, коли було знищено Руйнівника.

Ця новина шокувала всю комісію – жоден не втримався від емоцій у присутності навіть самого автократора.

– Орден – більше не секрет і не міф. Його дії стали відомі всьому світові.

– Але чому ви впевнені, що це був Орден, Ваша славетносте? – запитав Йонтор.

– На броні автоматонів було зображення із символом Ордену – рукою, що стискає терен. Такий самий символ був на повідомленнях, які час від часу невідомі надсилали нографам, князям та особисто мені.

У залі панувала тиша. Всі розуміли, що такі знаки від Ордену говорять про те, що тепер вони діятимуть відкрито. Автократор продовжив:

– Це була не просто акція, спрямована на руйнування. Це було попередження про щось значно страшніше, що має статися вже дуже скоро…

– Проте, Ваша славетносте, до чого тут ми? – запитав пан Моларт. – Наша комісія розглядає справу пана Датеріона та пані Іллії, яким були винесені певні звинувачення. Чому ви розповідаєте нам про Орден?

– Гарне запитання. І я вам відповім. Більше трьох сотень років тому Руйнівника перемогли ті, кого назвали стражами Ксатарісу. Вони мали таку саму силу, як і найбільша загроза світові того часу – Руйнівник… Сьогодні ми всі стоїмо в одному кроці від прірви. Той, хто пробудив автоматонів, показав нам свою силу. Хто б це не був, я практично впевнений, що цей хтось володіє лорро не гірше, а можливо, й на одному рівні з Руйнівником та сповідує його принципи захоплення влади над Ксатарісом. І, якщо це саме так… нам потрібні ті, хто зможе кинути йому виклик. Ті, хто не побоїться стати на захист Ксатарісу, як колись це зробили стражі. І саме у ваших «підсудних», на мою думку, є всі переваги для того, щоб стати нашими новими стражами.

–Але, Ваша славетносте… – почала, було, Міранда.

Однак автократор навіть не став її слухати.

– Я, захисник земель від Невідомого і до Безкрайого морів, архикнязь Салідрісу, Велоту та Фадартолу, володар та автократор Ксатарісу, наказую: повністю зняти всі звинувачення на адресу Датеріона ла Естермонта та Іллії ла Маленхоф. З цього моменту вони мають продовжити навчання в Елеместаріумі та пройти найкращу підготовку до майбутніх випробувань. Це ви можете мені гарантувати? – запитав він під кінець.

– Так, Ваша славетносте, – погодився претор.

– У такому разі я маю вас покинути. Країна ще ніколи не була так близько до нової біди…