Частина 24. Вторгнення

Холодний вітер завивав над скелястими вершинами світу, підганяючи снігову заметіль. Сніжинки здіймалися у повітря та відразу опускалися на новому місці, не маючи й хвилини для спокою. Одна з них – прозора, як скло, вигадливої форми – саме злетіла зі старого місця і впала вниз, злившись із суцільною білизною гірських просторів.

Шкіряний чобіт став у сніг, залишивши за собою глибокий слід. Його власник занурив голову в каптур та, закриваючи обличчя від пронизливого вітру, йшов у бік Башт Тіней.

Льодовитий вулкан знову прийшов у дію, повернувши на вершину гори Руйнівника проникний до кісток мороз. Лорро не зупинило його навічно – лише на декілька днів. І здавалося, тепер він почав працювати навіть із більшою силою, покриваючи своїм холодом найвіддаленіші частини гірських хребтів.

Невідомий пробрався через руїни та увійшов до палацу. Він ішов впевнено до своєї цілі, про яку знав лише він. Не зупиняючись ні на секунду, він відчинив двері до підвалу та, задіявши лорро, освітив темне приміщення. У світлі променя квазаліту було видно тисячі порошинок, що кружляли у повітрі. Невідомий закашлявся від пилу і, прикривши ніс долонею, пішов далі. Спустився сходами, які луною відбивали стукіт його кроків, повернув направо – туди, куди раніше не змогли потрапити Датеріон та Лія через автоматона, що охороняв цей прохід…

Коридор продовжувався прямо до масивних металевих дверей, біля яких стояла панель управління. Підійшовши до неї, невідомий зняв рукавицю і, поклавши долоню на панель, вдавив у неї руку. Долинуло клацання механізму. Двері відчинилися.

Попереду – цілковита темрява. Сила світла квазаліту залежала від рівня просвічування його власника, а тому променя вистачало тільки щоб побачити те, що було на відстані метрів десяти. Там були поручні, які, власне, уберігали будь-кого від такого кроку, який міг би закінчитися падінням із пристойної висоти.

Невідомий зробив декілька кроків. Бажаючи освітити всю кімнату, він навів промінь на величезну лампу у стелі. За допомогою лорро впустив у неї розряд, чим і привів до тями на певний час. Лампа почала миготіти, ніби прокидаючись від довгого сну, щоб освітити всю залу. Тепер можна було роздивитися приміщення. Невідомий стояв на балконі, майже попід стелею, метрах у десяти від підлоги. А там, унизу, стояли вони. Поринувши у тривалий сон сотні років тому та чекаючи свого часу, кожен стояв у цілковитій німоті. Це були автоматони. Тіньові стражі, які служили Руйнівнику під час Війни за Ксатаріс. Хто і навіщо залишив їх тут – невідомо. Адже останнього, як тоді вважали, тіньового стража знищили ще у кінці війни. І хоча іноді й зустрічалися поодинокі їх представники, про існування такої кількості ніхто не здогадувався…

Невідомий із владним поглядом стояв на балконі, тримаючись за опору й оглядаючи ту армію, яка стояла перед ним.

Напевне, насолодившись миттю своєї величі, яку бачив тільки він, невідомий нарешті пішов у бік дверей зліва від нього – ті вели до кімнати з багатьма панелями та пристроями старого часу. Принцип їхньої дії було втрачено у пітьмі забутої давнини. Кімната мала велику скляну стіну, крізь яку ясно було видно все, що відбувається внизу. Невідомий впевнено підійшов до одної з панелей, ніби точно знав, куди потрібно йти. Він дістав із кишені невеликий записник і поклав його перед собою, щоб бачити різні позначки, які відповідали зображенням на старому пристрої. Піднісши свій квазаліт до невеликого виступу, де також був камінь, він ініціював невеликий розряд, що, як іскра, запалився та зник у наступну мить. Весь механізм прийшов у робочий стан. Невідомий почав вводити дані, постійно звіряючись із записником. І нарешті, коли все було зроблено, він знову підніс свій наручень – тепер до іншого, трохи більшого камінця у пристрої, та ініціював нову, вже сильнішу іскру, яка, ніби удар блискавки, запустила щось невідворотне. На панелі з’явилися дивні цифри, що почали свій відлік. Там, унизу, пурпуровим кольором загорілися десятки вогників. Автоматони пробудилися після довгого сну…

*    *    *

Свято Нового Часу – це день світла та радості, який відзначається щороку. Його почали святкувати після Війни за Ксатаріс, коли лідери всього світу зустрілися за одним столом на Великих зборах для визначення подальшої долі їхніх країн. І небесний острів Ксандарин – не останній у цьому дійстві. Вже цілий тиждень ішли приготування, які планувалися ще за рік до цього, – одразу по закінченню попереднього свята. Урвуси бігали із тацями з різними наїдками. Представники Ліги Творчості прикрашали стіни у головному корпусі, власні будинки, ліхтарі на вулиці та взагалі все, що можна було прикрасити. Студенти всіх курсів призупинили навчання та зібралися в озерному кварталі для того, щоб відсвяткувати цей визначний день.

Елеместаріум було складно впізнати: Ліга Творчості доклала чимало зусиль, щоб перетворити озерний квартал на місце справжніх урочистостей. За традицією кожного року, окрім Ліги Творчості, прикрашанням займалися студенти першого курсу, для яких це був перший рік святкування саме на Ксандарині. Переживши чимало пригод тиждень тому, Лія та Датеріон натомість відпочивали від вивішування велетенських гірлянд у Залі Ліг, де сьогодні мали зібратися студенти зі всієї академії.

Лія разом із братом сиділа на лаві біля виходу із просторої тераси, що ховалася за головним корпусом і з якої відкривався неймовірний вид на вершину гори.

Після їх повернення з вершини, Найдаро вирушив на Ксатаріс, завершивши своє навчання у П’ятиградді. Мапа вітрів, яку йому передала Лія, була просочена рідиною, що спричинила втрату пам’яті про недавні події вже наступного дня. Лізі Таємниць не потрібен був зайвий свідок того, що Лія мала знайти на вершині гори Руйнівника…

Лія була засмучена тим, що втратила єдиного союзника, і дуже злилася на Катарину, адже та не повідомила їй про те, що Найдаро позбудеться пам’яті. Водночас їй ставало легше від думки, що тепер хоча б він не знаходиться під загрозою…