Частина 14. П’ятиграддя

Він повільно відкрив очі. Над головою побачив дерев’яний дах. Крізь маленьке округле віконце на обличчя падало світло ранкових променів. Датеріон підвівся на ліжку й потер потилицю – голова дуже боліла після сильного удару. Проте його не нудило і не було запаморочення – а отже, це не струс мозку, а звичайний забій. Хлопець сів. Він знаходився у якійсь невеликій кімнаті на досить твердому дивані, що весь цей час слугував йому за ліжко. Навпроти стояло інше – справжнє ліжко. Постіль була зім’ята, як і подушка, на котрій, сховавши голову, спав Йум. Хлопець поглянув у вікно. Розгубленість на його обличчі змінилася на сильний подив – він схопився з місця та потягнувся до дверей.

Двері відчинилися у не найкращий момент – Датеріон випадково збив з ніг незнайомого урвуса, який випустив свою тацю із напоєм та хлібцями. Вона гучно загриміла об підлогу разом із ним.

– Вибач! Я не хотів, – підбіг до урвуса Датеріон та подав йому руку.

І тут його увагу привернув сміх – це був сміх Лії. Вона стояла рівенем вище, спершись на масивні перила із гарним різьбленням.

– Ліє? Що тут відбувається? Де ми взагалі?

– Ви знаходитесь на хмарольоті часу Перших відкриттів, – відповів замість сестри незнайомець – юнак із темним волоссям, який підійшов до перил.

Він був одягнутий у гарний шкіряний костюм. На перший погляд – лише на пару років старший за Датеріона. На його шиї висів медальйон із чорною стрічкою – ознакою п’ятого курсу Елеместаріуму.

– Випереджаючи твоє наступне запитання: мене звати Найдáро – до ваших послуг, так би мовити. Хоча… Я й так вже надав вам їх чимало, – усміхнувшись, закінчив він. Датеріон у ступорі стояв на місці поряд із урвусом, який прибирав розкидану їжу.

– А, так, це Орт – мій помічник. Він саме хотів тебе розбудити…

– Дате, не стій, як стовп, піднімайся, – мовила Лія та відійшла від краю.

Датеріон прийняв її запрошення і піднявся декількома рипучими сходами. Кинувши погляд убік, він побачив, що хмареліт рухається серед хмар. У машини було по два крила з обох боків, які постійно підіймалися та опускалися, як у птаха. Хлопець ступив, певне, на капітанський місток. Попереду стояв Найдаро, тримаючись за штурвал у вигляді півкола. Поряд знаходилися важелі та інші прилади для управління повітряною машиною. Датеріон іще ніколи не бачив механічних засобів пересування, а лише такі, що рухалися завдяки дії лорро. Точніше, завдяки магістрам руху, котрі скеровували потяги та небесні кораблі з допомогою цих книг. Однак, за словами незнайомця, те, на чому зараз летіли вони, залишилося ще з тих давніх часів, коли люди не вміли користуватися наручнями…

– Куди ми летимо? І… як взагалі тут опинилися? – запитав Датеріон, підійшовши до Найдáро.

– Ми летимо на північ Ксандарину. А опинилися ви тут тому, що я врятував вас від тіньового стражу.

– Тіньового стражу?

– Та залізяка, яка намагалася влучити у нас чимось… дуже вибухонебезпечним, – пояснила Лія.

– Припустимо… І навіщо ми летимо на північ?

– Там знаходиться П’ятиграддя. Мушу сказати, до нас не часто запрошують гостей із озерного кварталу. Однак, у даному випадку, я зроблю для вас виключення.

Датеріон, звичайно, знав про П’ятиграддя – це було чимось на кшталт тренувального міста. Точніше п’яти міст, якими керували діти володарів одного з норграфств. У всіх інших навчання закінчувалося на четвертому курсі, який займав два роки навчання. Однак власники чорного медальйону покидали свою лігу та залишалися на острові ще на один рік, щоб підготуватися до майбутнього керування своєю країною.

– Не розумію, навіщо нам у П’ятиграддя, нам потрібно повер… – Датеріон обірвав свою промову, схопившись за живіт. – Це ще… Що зі мною? 

– А ось і причина, з якої ми летимо саме на північ… – туманно відповів Найдаро. – Тобі краще піти назад до ліжка.

– Все нормально, мені вже лег… уф… Добре, певно краще прилягти…

Коли Датеріон пішов, Лія запитала:

– Наскільки все серйозно?

– Ну… Якщо ми не встигнемо вчасно, то болі триватимуть і стане ще гірше…

– Наскільки гірше?

– Набагато гірше… – відповів він тихо, перевівши погляд на Лію. – Наступного разу, коли він надумає використовувати наручень, не маючи при цьому лорро у поясі, нехай подумає двічі…

Хмареліт почав знижуватися, прорізаючи хмари. Внизу виднілися дахи та стіни дивного міста. П’ятиграддя швидше нагадувало зменшену копію п’яти країн, кожна з яких мала свою столицю, де стояла головна вежа, захищена високим муром, а довкола розташовувалося невелике поселення. Кожне місто було відділене від іншого річкою, яка з’єднувалася у центрі та утворювала ідеально кругле озеро. Над баштами майоріли прапори різних кольорів із гербами їхніх власників. Найдаро взяв курс на башту із прапором, на червоному тлі якого майорів білий птах – меарфіра, символ Норграфства Сілéстрія.

Хмареліт повільно знизився. Із його корпусу висунулося три «ноги». Його крила продовжували робити помахи, поки корабель не став на майданчик.

Найдаро та Лія допомогли Датеріону спуститися по трапу, підтримуючи його за плечі. Попереду них вибіг Орт та відкрив двері до башти.

Кімната мала вигляд сфери – це була помітна відмінність в архітектурі сілестрійців, які вважали прямокутні будівлі ознакою поганого смаку. Кімната чи, скоріше, простора зала, була гарно освітлена завдяки велетенським вікнам у даху. У центрі знаходилася огорожа для запобігання падінню вниз – там були сходи.

Датеріона поклали на зручну софу з червоної шкіри – з голови йшов піт, він не міг навіть розігнутися.

– Ось, що буває, коли використовуєш свій наручень не так, як це слід робити, – мовив Найдаро і підійшов до каміну, де з невеликої скрині дістав свої наручень та пояс. Орт підніс йому книгу – Найдаро вставив її у пояс. Повернувшись до Датеріона (на тому все ще були його пояс та наручень) він узяв його за руку. Зосередившись, Найдаро розпочав якийсь процес, – було видно, як із квазаліту Датеріона витягуються напівпрозорі пурпурові згустки, які в себе вбирав камінь у наручні Найдаро.