Частина 9. Неочікувана зустріч

Це був перший день навчання. Знаючи про звичку Датеріона спати до самого обіду, Лія розбудила його заздалегідь. Нашвидкуруч привівши себе у відносний порядок, Датеріон вибіг на вулицю та попрямував разом із сестрою до центральної площі, де з хвилини на хвилину мали розпочатися загальні збори. Вони пробігли повз озеро, швидко промайнули міст та рушили по центральній алеї.

На даху округлої башти юрмилися птахи, споглядаючи за процесією на площі, де зібралися всі студенти першого курсу. Перед ними стояла Міранда. Склавши руки за спиною, вона дивилася на годинник, щоб розпочати промову у відповідний для цього час. Далеко не всі студенти та навіть викладачі Елеместаріуму могли похвалитися такою пунктуальністю, яку демонструвала пані Міранда.

За декілька секунд до початку, Датеріон та Лія зайняли свої місця в організованому натовпі, де студенти стояли у декілька рядів. Перед кожним зі студентів стояли їхні урвуси, очікуючи подальших указівок. Долинув звук гучного бамкання – птахи здійнялися у небо і, пролетівши зграєю над головами студентів, подалися геть від набридливого звуку.

– Ну що ж… Сподіваюся тут зібралися всі… – розпочала Міранда. Її голос звучав дзвінко та чітко. Так, щоб усі могли розчути кожне окреме слово. – Для когось цей день стане точкою відліку на багаторічному шляху до отримання диплома випускника Елеместаріуму. А для інших – звичайним початком нового тижня навчань. Водночас, саме цей день буде для всіх вас особливим. Через кілька хвилин ви відправитесь до Міста Майстрів, де вам виготовлять пояс та наруч для майбутнього навчання володінню лорро. – Серед студентів прокотилася хвиля перешіптувань. – Прошу тих, хто вже отримав своє спорядження, залишитися. Ви можете йти на заняття. Решту прошу прослідувати за мною. А, так. Урвуси мають залишитися на території академії. У Місті Майстрів ви впораєтесь і без них.

Студенти рухалися колоною по четверо людей, ідучи за Мірандою, яка повела їх дорогою на захід від площі. Разом вони прийшли до зупинки місцевого транспорту. Його називали «хлюпалка». По всьому острову були прокладені вузькі водяні канали. Саме по них, завдяки імпульсам, які викликали магістри руху своїми лорро, невеликі човни з пасажирами пересувалися до віддалених частин Ксандарину.

Студенти поділилися на декілька груп, адже один човен міг умістити лише вісьмох людей. Кузени випадково сіли в одним човен із Олгердом, який привітно кивнув їм головою.

Двері зачинилися. Магістр руху вставив у свій пояс книгу із зображенням краплі, став позаду човна і, навівши рукою на воду, заплющив очі. «Хлюпалка» спочатку повільно пливла, а потім, набираючи швидкість та голосно хлюпаючи, почала плигати по поверхні води, рухаючись на північний захід від академії.

*     *     *

На горизонті завиднілися будівлі досить незвичайної архітектури – ніби хтось хотів зліпити сніговика, але вирішив переробити своє творіння на будівлю. Кожний будинок складався із декількох великих куль, поставлених одна на одну. Кулі зменшувалися у розмірі з кожним поверхом. Подекуди це були дво-, три-, а то й чотириповерхові башти.

– Дуже дивна архітектура. Ніколи такої не бачила, – прокоментувала Лія.

– А ти і не побачиш подібного в іншому місці. Це останнє місто урвусів, – пояснив Олгерд.

– Справді?

– Так. Вони побудували його ще задо-о-о-вго до підняття Ксандарину у повітря. Та, тим більше, до заснування Елеместаріуму. Тепер це місце, яке з мови урвусів – а вона просто неймовірно складна для вимови – у перекладі означає «місто майстрів». Це справжній промисловий центр Ксандарину. Тут роблять абсолютно все для потреб академії. Одяг, інструменти, матеріали, папір, домашнє начиння та інші побутові речі. Ну, і звісно – пояси та наручні для володіння лорро.

– Зачекай. А навіщо ти з нами їдеш? Хіба ти не отримав раніше свої пояс та наручень?

– Ну… – почав Олгерд пошепки, – то були не мої. Я позичив їх у декого… Просто, я стільки читав про лорро, що не втримався від спокуси спробувати його силу на практиці. До того моменту була тільки нудна теорія.

– Наскільки я пам’ятаю, використовувати лорро без нагляду вчителів заборонено. А застосовувати чуже лорро без дозволу… це взагалі прямий білет на виключення, – спокійно промовив Датеріон, споглядаючи місто.

– Так-так, я знаю. Але… ех… Непотрібно було мені того робити… Я згодний. І тепер можу сподіватися тільки на ваше мовчання. Інакше мені кінець…

– Не хвилюйся, Олгерде. Ми будемо тихі, як миші, – запевнила Лія.

– Дякую вам.

– Так, обов’язково. Але тільки після того, як ти заплатиш нам чималеньку суму, – додав Датеріон, повернувши голову у бік Олгерда, – той був дуже здивований почутим. А у наступну хвилину веселий сміх Датеріона вмить його заспокоїв. – Жартую, спокійно.

– Ну ти… Я вже, й дійсно, повірив.

– Не звертай уваги. У Датеріона просто гарний настрій, – мовила Лія.

– А коли він у мене поганий?

– Ну… наприклад… майже завжди?

*     *     *

– Приїхали! – крикнув магістр руху прямо над вухом Датеріона. – Не забувайте своїх особистих речей і виходьте на праву сторону. Бажано якомога хутчіш!

– Пане хлюпальнику! – звернувся до магістра руху якийсь чепурний хлопець, зовнішній вигляд якого ніби натякав: «Я дуже важливий птах». – А чи не могли б ви поводитися більш шанобливо, розмовляючи з представниками високих домів? Я розумію, що не всі тут носії багатовікових династичних імен. Проте, як мінімум один з них стоїть перед вами. І мені не дуже до вподоби ваші слова…

– Пробачте, шановний пане, – зніяковіло відповів магістр руху.

– Так набагато краще. Наступного разу будьте зі мною люб’язні. Інакше вас виключать із колегії магістрів руху на моє особисте прохання…

Коли пан «поважний птах» подався геть, Датеріон запитав:

– А це ще хто такий, із себе весь важливий? Мені здалося, чи він назвав нас «низькородними»?