Частина 7. Претор Елеместаріуму

Лія розплющила очі. Вона дивилася на стелю, лежачи у зручному ліжку. Подушки були вкрай м’якими, а ковдра теплою та приємною. Їй дуже не хотілося вставати – але вже прийшов час. Настінний годинник, що висів на стіні перед ліжком, вказував на дев'яту ранку. Лія домовилася з Датеріоном ще вчора ввечері, що вони прокинуться якомога раніше, аби встигнути на зустріч із претором. Сьогодні вихідний день, а отже – навчання має розпочатися тільки завтра. А тому їм не хотілося витрачати час на нудні розмови із мудрим старцем. Принаймні, саме такий аргумент навів Датеріон, коли наполягав, що вони мають зустрітися із паном Кремаком ще до обіду.

Потягнувшись у ліжку, Лія зробила зусилля, щоб підвестися. Вона відчинила вікно. Над озером літали якісь дрібні птахи, намагаючись зловити місцеву рибу. Повітря було ранковим – так і хотілося вдихнути його якнайбільше, щоб досхочу насолодитися свіжим киснем.

Лія швидко причепурилася, вдягнулася і вийшла на подвір’я. Вона була впевнена, що Датеріон вже зачекався на її прихід.

Голосне дзеленчання змусило Датеріона різко встати. Він не відразу зрозумів, де знаходиться, і навіть не спромігся відкрити заспані очі. Неприємний звук вибив із нього залишки сну.

Двері відчинилися. Датеріон стояв із таким виглядом, ніби прогуляв десь усю ніч.

– Дате! Ти жахливо виглядаєш… Знову читав допізна? – запитала Лія та зайшла у будинок.

– Та я… Типу того, – все, що спромігся відповісти він на свій захист.

– Ми домовлялися піти на зустріч із паном Кремаком. Ти вже забув?

– Та ні… Просто… Трохи переспав.

– Я й так це бачу… До речі, гарна кімната, – мовила Лія, звернувши увагу на інтер’єр: колекційні мечі на підставці, стіл та стільці із ніжками у вигляді лев’ячих лап. Вишукані шпалери та велика мапа Ксандарину на стіні. – Я бачу, ти скористався книгою?

– Якою ще книгою?

– Оу… та ні, ти нею скористався не за призначенням…

Біла книга лежала у якості підставки для вазона.

– А… Ти про цю книгу. Вчора я вирішив полити вазон, а з нього чомусь пішла вода… Ось я і закрив дірку. Все одно там були тільки якісь чорно-білі зображення інтер’єрів.

Лія поглянула на нього із неприхованим здивуванням.

– То я… піду швидко переодягнуся. Можеш поки що зачекати на дивані, – закінчив розмову Датеріон та закрив за собою двері до спальні.

Лія підійшла до книги і дістала її з-під вазона. Обкладинка була мокрою, а картинки розпливлися. Схоже, Датеріону доведеться задовольнитися вже існуючим виглядом своєї оселі…

*     *     *

Головна площа імені Йонтора I мала гексагональну форму. У її центрі знаходився найбільший на острові фонтан із монументом Його славетності. Навколо нього – квітники із рідкісними рослинами, зібраними з усіх куточків Ксатарісу. Залежно від місця, де їх було зібрано, квіти викладалися у вигляді стягу цього регіону. Перед площею стояв Елеместаріум – це була триповерхова будівля із великою округлою баштою у центрі зі сферичним куполом. Дах у інших місцях було замінено на зелені сади із добре доглянутими деревами. Стіни мали жовтуватий відтінок і були зроблені із каменю, який утримує комфортну температуру у приміщенні. На першому та другому поверсі вікна академії були високі та мали овальну форму, а на третьому – круглі та менші за розміром. Загальний вид Елеместаріуму справляв враження величі, гідної свого засновника.

Датеріон та Лія пройшли крізь відчинені високі двері та потрапили у залу. У центрі були масивні сходи на другий поверх, а праворуч та ліворуч знаходилися коридори. Кабінет претора академії розташовувався у башті – а отже потрібно підніматися на третій поверх, а потім подолати ще один, щоб дістатися у верхівку башти. Кузени не стали зволікати та почали підйом. Коли вони зайшли на третій поверх, Датеріон поскаржився на відсутність швидшого способу пересування та продовжив долати сходи. Час від часу повз них проходили вчителі, з якими доводилось вітатися за правилами ввічливості. Всі вони квапилися кудись у своїх справах і не затримувалися на товариську розмову, але, на перший погляд, здавалися досить привітними та приємними людьми.

І ось, нарешті, Датеріон та Лія дійшли до кабінету претора Кремака. Про це їм сповістила табличка на дверях: «Претор академії його світлості засновника Елеместаріуму Йонтор Кремак».

– Хіба вони не чули про лаконічність? – запитав Датеріон, прочитавши слова на табличці.

Лія нічого не відповіла. Вона постукала у двері, після чого їх відчинила.

Кабінет претора був дуже просторим. Овальні стіни підтримувалися колонами й увінчувалися скляним дахом, крізь який падало легке сонячне світло. Від, також овальної, центральної частини, кабінет продовжувався далі – аж до прямокутної частини, де біля високого вікна стояв великий стіл, – робоче місце претора. Всюди розташовувалися полиці з різними паперами та книгами, що недбало лежали одна на одній, подекуди навіть на підлозі. У самому центрі, під скляним дахом, стояв іще один стіл з об’ємною мапою всього комплексу Елеместаріуму. На ній навіть були люди – всі студенти та вчителі, які у цей момент кудись ішли чи стояли на місці, або ж сиділи на лавках біля алеї. Вони були розміром з мураху.

Огляд кабінету зайняв декілька секунд. Очі Датеріона та Лії помітили все, що їм було цікаво. Включно з невідомим хлопцем, який сидів у кріслі біля столу. Йому було близько двадцяти п’яти років. Він мав гарний одяг – піджак із білою хустинкою та дорогі шкіряні чоботи. На його голові зі скуйовдженим рудим волоссям знаходився якийсь прилад, що притискався до вух. Від приладу йшов товстий шнур до іншого механізму, що стояв на столі. Це була мідна підставка із трьома колбами. У кожній з них спостерігалася густа рідина різних кольорів – червоного, зеленого та синього. Рідина була зафарбована тільки наполовину і потроху втрачала колір. Хлопець читав книгу і робив легкі помахи головою, ніби у такт якійсь мелодії. Він не звернув жодної уваги на гостей – напевно, просто не почув, що хтось прийшов.