Частина 4. Дебют

Сонце високо піднялося над Ярнатальським гірським хребтом. Датеріон та Лія були заінтриговані, але водночас і занепокоєні сьогоднішніми подіями. Спочатку князь приїжджає разом із представником автократора, тепер має відбутися якась «церемонія». У голові кузенів застигла в’їдлива думка: «Що тут взагалі відбувається?»

Вони полишили свої кімнати та, за запрошенням дворецького, прийшли до князівської зали. На їхній превеликий подив у ній зібралася вся князівська свита. Багаті люди Кіджева та управлінці з інших міст усього Ярнаталу стояли між колонами та уважно дивилися на кузенів. Левій сидів на троні, а представник автократора, який нарешті озвучив своє ім’я – Глівен ла Порфóт, дістав сувій з тубуса, який висів у нього на поясі. Представник автократора зробив декілька кроків у бік кузенів та мовив:

– Датеріон Ванавелор ла Естермонт підійдіть до трону Хранителя долин та вершин, захисника Кіджева і Князя Ярнаталу, за велінням його славетності автократора Власеріона, що зветься десятим.

Хоча йому й кортіло запитати «навіщо?», Датеріон слухняно підійшов до трону. Далі представник звернувся до Лії, промовивши таке саме прохання.

Кузени стояли перед троном та чекали на подальший розвиток подій, встигнувши подумати про все що завгодно. Глівен перейшов до читання сувою. Весь цей час Левій незворушно сидів на троні й дивився на представника, який стояв за спиною Датеріона та Лії.

– Я, захисник земель від Невідомого і до Безкрайого морів, Архікнязь Салíдрісу, Велóту та Фадартóлу, Володар та автократор Ксатарісу, наказую: надати Датеріону Ванавелору ла Естермонту та Іллíї Ванавелор ла Маленхоф офіційні титули наслідних князя та княгині Ярнаталу.

Ці слова, ніби стріла, потрапили у свідомість кузенів. Напевно, навіть занадто швидко, щоб можна було втримати себе у руках, адже саме у цей момент вони обоє вигукнули «що?!», обернувшись до представника.

– Та ми ж навіть не пройшли жодного навчання! – здивувався Датеріон, поглянувши на Левія, ніби шукаючи у нього відповіді.

Залою прокотилося перешіптування: ніхто не міг дозволити собі порушувати етикет, і таке нахабство не лишилося поза увагою присутніх.

– Прошу не переривати церемонію! Це грубе порушення князівської етики! – незадоволеним тоном поскаржився Глівен.

– Дослухайте наказ до кінця, – порадив Левій. – Пане Глівене, будь ласка, продовжуйте.

Представник автократора явно не любив, коли порушуються правила, проте не міг відмовити князю, тим більше знаходячись у його власному палаці.

– Наказую надати офіційні титули наслідних князя та княгині та відправити на навчання до небесного острова Ксандарин. В Академію імені автократора Ксатарісу, його славетності Йонтора I, Елеместаріум. Наказ набуває чинності з моменту відкриття сувою та зняття печатки володаря Ксатарісу.

Княжа свита привітала новоспечених наслідних князів формальними оплесками. І хоча це був один із найважливіших моментів у житті Датеріона та Лії, вони відчували, що тут щось не так…

*     *     *

Отже, Ксандарин. Таємничий острів, що постійно знаходиться у русі, левітуючи над екватором планети з часу його відправлення у небо. Елеместаріум – найславетніша академія в усьому світі, де навчаються спадкові князі та княгині, майбутні норграфи та норграфині, володарі вільних міст, або представники знатних родів, котрі мають посісти місце голови свого дому. За п’ять років вони не лише опановують премудрості управління, збереження казни, правил етикету та ораторського мистецтва. Під час здобуття освіти в Елеместаріумі навчаються володінню лорро – книгами, які несуть у собі велику силу та відкривають неймовірні можливості перед тими, хто досягне успіхів у їх вивченні. Проте, незважаючи на велику кількість багатих родів зі всього світу, навчання в академії можуть дозволити собі тільки найбагатші. Навчання коштує два мільйони ксатрі за особу на рік. Маючи лише один відшліфований овальний камінь такого номіналу із печаткою автократора, можна купити будинок у престижному кварталі Салідрісу. І тому далеко не кожен може дозволити собі подібне навчання...

*     *     *

Кузени піднімалися сходами вузької башти, що вела на одну з вершин. Пік гори Акантóрс – найнижчий з-поміж Ярнатальского гірського хребта. Попереду йшов Левій, а позаду, постійно зупиняючись, щоб перевести подих, плентався представник Глівен. На його щастя, вони долали останні сходи. Нагорі було холодно і дув сильний вітер, але повітря все ще залишалося придатним для комфортного дихання. Тут знаходився просторий майданчик, викладений із білого каменю, по краю якого світили червоні ліхтарі.

Глівен дістав з кишені свисток і дмухнув у нього – не було чути нічого, окрім завивання вітру. Однак чиюсь увагу він усе-таки привернув… За хвилину, почувся звук від змахів крил велетенського птаха, що наближався до гори. «Ви це чуєте?» – прислухаючись, запитав Датеріон. Небо було затягнуте молочним туманом. Аж ось попереду почав з’являтися силует. Присутні побачили помахи білих крил, які розвіяли туман, а у наступну мить перед ними вже стояв величезний птах. Розмах його крил сягав приблизно восьми метрів. Птах мав біле, як сам туман, пір’я. Уважні очі, кольору неба, дивилися на навколишній світ, не пропускаючи жодної деталі. Птах мав величний вигляд і міг би з легкістю претендувати на титул самого автократора. Датеріон та Лія зачаровано дивилися на нього, на деякий час забувши про останні події.

– Він гарний, – мовила Лія.

Птах повернув голову, подивився на наслідну княгиню Ярнаталу і, на превеликий подив обох кузенів, відповів красивим, низьким голосом:

– Дякую, шановна пані. А далі звернувся до князя:

– Вітаю, ваша світлосте. І вас, пане представнику.

– Зачекайте… Цей птах розмовляє? Невже це… «білий янгол»? це меарфíра? – запитав Датеріон.

Він читав про таких птахів у книгах, але й гадки не мав, що колись йому доведеться зустрітися з однією з них особисто.