Частина 3. Автократор

Два тижні по тому

Дні у Піднебесному Стражі плинули напрочуд швидко. Датеріон та Лія вже встигли відвідати столичну галерею Кіджева, яка славилася найкращою колекцією картин. На власні очі побачили краєвид, що відкривався з Туманного водоспаду, який впадав у Нічне озеро. У ньому, ніби у дзеркалі, вони всю ніч спостерігали за сузір’ями Великої та Малої Сови. Зірки миготіли на темно-синьому полотні, час від часу падали комети, а хмари віддалених блакитних та червоних туманностей наповнювали собою темряву, надаючи їй особливої загадковості та краси… Кузени прогулялися привітними кіджевськими вуличками, зазирнули до князівської бібліотеки імені Ванавелора Старого. Скуштували з десяток свіжоспечених ярнатальських руві – пиріжків вигадливої форми з найрізноманітнішими, а іноді й дуже дивними начинками. До речі, саме одна з таких начинок, врешті-решт, привела їх у місцевий лазарет. Як виявилося, не кожний шлунок може з першого разу впоратися з озерними медузами…

Після багатьох, днів проведених у столиці, з незнайомого та далекого міста серед величних гір, Кіджев перетворився для Датеріона та Лії на затишну домівку, до якої хотілося повертатися, покинувши її хоча б на один день...

Весь цей час вони не бачилися з Левієм. Остання зустріч із князем Ярнаталу відбулася за дуже дивних обставин… Після випадку з писарем, Левій відправився власним потягом до Салíдрісу на зустріч з автократором. Князь мав повернутися вже цього дня.

Було дуже рано – сонце тільки-но почало визирати з-за Ярнатальських гір. Датеріон та Лія, верхи на витривалих місцевих жеребцях, повільно їхали у напрямку міста, щоб зустріти князя, який мав прибути вже через годину. Вони їхали тою самою дорогою, якою вперше піднялися до Піднебесного Стражу.

– Як думаєш, нас таки відішлють назад? Чи князь вже й забув про той випадок з вусами? – запитала Лія, підвівши свого рудого коня до його білосніжного брата, на якому сидів Датеріон.

– Мене більше цікавить, чому князь вирішив поїхати до столиці на наступний день після нашого приїзду. До автократора не їздять, щоб просто поцікавитися про його здоров’я.

– І… чому він поїхав? На твою думку?

– На мою думку, нас чекає сюрприз, і я не впевнений, що він нам сподобається…

Потяг приїхав, не відстаючи від усталеного графіка: рівно о восьмій годині блакитно-білий агрегат, прикрашений ярнатальською символікою, зупинився на кіджевському пероні у супроводі гучного звуку, який сповіщав про прибуття. Сивоволосий магістр руху вискочив на перон.

– Прибули вчасно, Тифоміре. Його світлість доставлено у комфорті та безпеці, – відзвітував магістр, на що капітан князівської дружини, який сидів на своєму чорному коні, кивнув головою без зайвих слів. Спадкоємці Ярнаталу стояли поруч, очікуючи на вихід князя із вагону.

Коли магістр відсунув двері, звідти, на подив усім присутнім (окрім магістра), вийшов довготелесий чоловік у пишних шатах, кольори та символи на яких свідчили про те, що він особистий представник його славетності автократора Ксатарісу. Після представника з вагону вийшов Левій.

– Вітаємо вас у Ярнаталі, пане представнику, його славетності автократора, – голосно та чітко вимовив Тифомір, вже злізши з коня. – Ваша світлосте, – тепер він звернувся до князя, – ми раді вашому поверненню. Сподіваюся, що…

– Давай без цих пишнот, Тифоміре. Я дуже втомився з дороги і віддам що завгодно за свіжого руві.

Ці слова викликали у Датеріона невимушену нудоту. Він ще добре пам’ятав про озерних медуз…

*     *     *

На відміну від інших, особистий представник автократора доїхав до палацу на механічному засобі пересування, привезеному зі столиці. Ця машина нагадувала комфортабельний паланкін, який рухався одразу на шести ногах, котрі синхронно, хоча й дещо незграбно, крокували вперед завдяки вмілій роботі магістра руху, що сидів у кабіні попереду.

Коли відчинилися двері до князівської їдальні, стіл вже було накрито безліччю наїдків та напоїв. Левій мовчки сів за стіл та почав набирати у тарілку просто те, що знаходилося найближче. На відміну від нього, представник, який досі не сказав жодного слова і навіть не назвав свого імені, вибагливо поставився до обрання їжі. Він указував урвусам жестами, щоб ті піднесли йому ту чи іншу страву, час від часу змінюючи свою думку і ганяючи їх по декілька разів. Лія та Датеріон, як і радники князя, не наважувалися на те, щоб розпочати розмову. Вони поклали у тарілки невеликі порції просто для підтримки спільної трапези. Тифомір покликав одного з урвусів та щось упівголоса йому сказав. Вже за хвилину до зали увійшла процесія урвусів-музик, які почали награвати спокійні мелодії, зайнявши місце у кінці залу.

– Тобі не здається все це якимось дивним? – пошепки запитав Датеріон у Лії, яка сиділа поруч. – Левія ніби підмінили. А цей… представник, вже вдесяте просить змінити йому келих для води. Де автократор знайшов такого зануду?

– Тихіше. Це як-не-як його особистий представник. І якщо він тут, то це не просто так, – відповіла Лія, намагаючись розрізати шматок печеного м’яса.

Коли Левій постукав виделкою по келиху, музики слухняно затихли.

– Дякую всім присутнім за проведений тут час та за те, що розділили зі мною сніданок. А тепер прошу мене вибачити, я маю відволіктись на невідкладні справи, – мовив він і, підвівшись, вирушив до виходу, а тоді різко зупинився біля дверей. – Чекаю всіх у князівській залі через… – зупинився він, щоб поглянути на годинник, який висів над дверима, – …через дві години, – закінчив князь і пішов по коридору.

Не звернувши жодної уваги на відсутність князя, представник автократора вкотре гукнув офіціанта, протягнув йому пустий келих та вказав ножем на пляшку поблизу, наполягаючи на наповненні пустого келиха ягідним соком.

– А знаєте, нам теж час іти. Дякую всім за компанію. Загалом… бувайте, – порушивши аж на двадцять два закони князівської етики більше, ніж це дозволялося, Датеріон різко підвівся з місця і, випадково штовхнувши урвуса, який саме проходив повз, швидким кроком послідував за князем.