Частина 2. На місячному сяйві

За тиждень перед тим…

– Сподіваюся, тобі вдалося дізнатися хоча б щось, – мовив Левій, коли вони з Верніком зайшли до кабінету.

– Так. Хоча ми й досі не знаємо, хто керує Орденом, проте нам відома його мета.

– І? – Левій склав руки та приготувався до того, що почує щось надзвичайно інтригуюче.

– Ваша світлосте, – мовив писар та, знявши окуляри, перевів погляд кудись у вікно, – схоже, що Орден бажає отримати Елемест.

– Хах! – відгукнувся Левій та, обійшовши стіл, сів у своє крісло. – Теж мені новина. Елемест хочуть отримати всі – від автократора і до мандрівних колекціонерів. Якщо до цього списку приєднався і сам Орден, я не стану спати менш спокійно.

– Проте, ваша світлосте…

– Тільки не кажи, що вони дізналися, як його отримати… – сторожко промовив князь.

– Ні, не скажу.

– Ну от і добре. У такому разі даси знати, коли отримаєш більше відомостей про Орден, – мовив князь, узяв до рук папери та перевів погляд на текст. – Поки Елемест зберігається у найвіддаленішому місці у світі під назвою «будь-де». Не кажучи вже про втрачену ним силу, я буду тішити себе думками, що Орден – це просто купка якихось фанатиків, яким навряд чи вдасться зробити те, що не вдалося нікому.

Уважно вислухавши свого володаря, головний писар одягнув окуляри і мовив:

– На жаль, не все так просто, мій князю. Вони не дізналися, як його отримати. Проте, схоже, вони знають, як про це дізнатися.

Із хвилину поміркувавши над почутими словами, князь уважно поглянув у бік писаря. Він відклав папери і тоді запитав:

– І як про це дізнатися?

– Схоже, що розгадка цієї таємниці знаходиться на Ксандарині, мій князю. І якщо інформація вірна… ми стоїмо на порозі чогось жахливого.

*     *     *

Біля ліжка Верніка зібралися всі князівські радники. Сам князь стояв на деякій відстані та спостерігав, як його особистий лікар оглядає писаря, відкривши саквояж із медициною. У голові князя роїлися думки. Безліч думок. Про Елемест, про Орден. І про Верніка – найвідданішу людину з усіх присутніх. Більше того – справжнього друга. А тепер… Він був зрадником. І сам же про це розповів. Тепер Левій не міг довіряти нікому. Принаймні, жодному з присутніх. Орден знав, що Вернік веде всі справи князя. Знає зміст усіх листувань. А отже… Орден набагато небезпечніший, ніж він думав. Але як у них вийшло змусити Верніка працювати на них? Левій просто не вірив, що той пішов на таке добровільно. А може, він занадто гарно про нього думав?

Князь добре пам’ятав ту розмову у його кабінеті. «Розгадка цієї таємниці знаходиться на Ксандарині». І чому він не здивований? Найскладніші загадки людства завжди зберігаються за трьома замками… А ключ до цієї, можливо, найвагомішої з усіх, знаходиться навіть занадто далеко… Там, куди не може дістатися навіть сам автократор. Так багато запитань, і жодної відповіді…

*     *     *

Князь пройшов коридором. Вже було доволі темно. Левій швидко піднявся сходами у башту, де знаходився кабінет головного писаря. Все було на своїх місцях. Вернік завжди був дуже педантичним і любив особливий порядок в усьому. Всі папери на своїх місцях. Розкладені за розміром, кольором та важливістю. Ліжко застелене, на полицях – папки, розсортовані за алфавітом. Наче нічого дивного… Окрім однієї з папок. Коли всі інші мали букви, то ця була позначена цифрою нуль і стояла явно не на своєму місці. Нуль… Схожий на букву «О»… Орден? Левій одразу дістав папку та поклав її на стіл. Вона була легкою. Князь узяв світло-кулю – ідеально відполірований камінь у формі сфери – і сильно його потрусив. Сфера почала спочатку мляво, а згодом усе яскравіше освітлювати кімнату. Левій розв’язав вузла, розкрив папку і зрозумів, що вона абсолютно порожня. Невже він помилився? Із серйозним виразом обличчя, який може бути тільки в одночасно зосередженої та, у якомусь віддаленому сенсі, наляканої людини, він постукав пальцями по столу, розмірковуючи над подальшими діями. Розвернувшись та підійшовши до вікна, князь подивився у небо. На нього дивилися два місяці: білий та блакитний. Один трохи вище, а інший – під ним. Темно-синє небо вкрили зірки. Десь, на неймовірній відстані від Левія, летіла комета. Все було настільки спокійним… Кіджев, столиця маленького князівства, мирно спала, навіть не підозрюючи про наближення велетенської, непроглядно-чорної хмари проблем. Зараз, про це знав тільки Левій. І лише він міг врятувати ситуацію. Або хоча б спробувати це зробити…

Князь уже збирався йти назад. Однак його звичка гасити світло, перш ніж покинути кабінет, стала вирішальною для долі всього Ксатарісу. Коли він знову потрусив сферу – та перестала світити. Його погляд відразу вловив практично непомітний оку напис на внутрішній частині папки – він з’являвся тільки тоді, коли на нього падало світло двох місяців. Левій рвучко ухопився за папку та підніс її до вікна. Він упізнав каліграфічний почерк Верніка.

«Мій князю, якщо ви читаєте це послання, то ви, і дійсно, знаєте мене краще, ніж я сам. Не маючи часу на детальне роз’яснення, я відразу перейду до справи.

Виконуючи ваш наказ та розпочавши розслідування дій Ордену, я дізнався дуже багато. І навіть більше, ніж хотів. Проте, якщо я так і не зміг доставити цю інформацію до ваших вух особисто, то можу тільки констатувати те, що все, що знаю я, знають і вони. Я почав помічати зникнення багатьох важливих документів. Хоча, як ви знаєте, тільки я маю до них постійний доступ. Використовуючи невідомі мені методи керування людським розумом, у нічний час вони змушували мене надсилати листи у невідомому напрямку; щойно я прокидався – я забував про це. Я дізнався про свою зраду тільки тоді, коли мені надійшов лист. Від Ордену. Мені подякували за роботу та сказали, що я буду працювати на них і далі. Дочитавши останнє речення, я перестав себе контролювати і власноруч, хоча й намагаючись чинити опір самому собі, спалив їхнє повідомлення.