Частина 1. Країна долин та вершин

За межами непроглядного холодного моря, де білий піщаний берег потопає у прибої, бере свій початок маленьке мальовниче князівство Ярнатал.

Його столиця Кіджев – місто безлічі легенд, оперезане міцним столітнім муром, – стоїть біля підніжжя сивих гір, що сягають аж до неба.

Саме там, на одній із вершин, знаходиться стара фортеця «Піднебесний Страж» – родова оселя князів Ярнаталу. Її стіни, що дійсно є продовженням скелі, напрочуд гармонійно вписуються у пейзаж, велично здіймаючись над долиною. Під ранковими, теплими, як ковдра, золотавими променями, виблискують величні вежі, де на прохолодному гірському вітрі майорять прапори із зображенням сонця на блакитно-білому тлі.

Від усього краєвиду: величної долини, де розташоване місто, від високих гір та стародавньої фортеці віє спокоєм та миром, що зберігається протягом багатьох століть. Непохитний мир – результат важкої праці Верховного князя Левія XII, який успадкував ці землі від свого батька та заприсягся зробити все можливе для забезпечення процвітання свого князівства. Він правив довгих тридцять років, що запам’яталися народові як золотий вік та часи розквіту країни.

Плинули роки, але одну з найголовніших проблем так і не було вирішено: у старого князя не було жодного нащадка. Потрібно було прийняти рішення, яке мало б визначити подальшу долю маленької країни…

*     *     *

Левій ішов довгим коридором повз фамільні портрети та вітражі. Звуки впевнених кроків відлунювали від стін, попереджаючи раду про його прихід. Головний писар, підскарбій та капітан князівської дружини вже сиділи за овальним столом у кімнаті для перемовин. Двері відчинилися, і князь увійшов до кімнати. Усі як один підвелися зі своїх місць.

– Сідайте, – мовив князь, підійшовши до вікна та спершись на підвіконня. – То що? Ви нарешті знайшли мені заміну? – запитав він, не відводячи очей від краєвиду за вікном.

– О ні, мій князю, заміну вам доведеться шукати десятки років, і ми все одно не досягнемо успіху, – відповів головний писар – голомозий чоловік старшого віку у зелено-білих шатах. – Але ми нарешті підшукали вам гідних спадкоємців, які зможуть перейняти ваш титул після того, як ви, я сподіваюся, не в найближче століття, залишите цей світ.

– Спадкоємців? Навіть декількох? – перепитав Левій, продовжуючи стояти спиною до всіх.

– Так, мій князю, – взяв слово капітан – кремезний вояка у кільчастому обладунку, з густою темною бородою. – Як ви, безсумнівно, пам’ятаєте, ваш батько керував країною разом зі своїм братом, а його батько – разом зі своїм кузеном. І якби ваш брат не вирішив відмовитися від свого титулу та не вирушив у ту авантюрну подорож світом, ви б теж ділили владу за старою традицією.

– Проте мені довелося робити все самостійно… То ви дійсно впевнені, що ці молоді люди мають посісти моє місце?

– Якщо дозволите, мій князю, – цього разу мовив підскарбій, невеличкий чоловічок середнього віку, надівши окуляри та піднісши до очей якісь папери. – Наскільки нам відомо, ці молоді люди – Датеріон ла Естермóнт та Іллíя ла Маленхóф. Після вже згаданого вельмишановним паном Тифоміром вашого брата – це єдині члени вашої родини, по лінії брата вашого діда.

– У такому разі в нас немає іншого вибору, окрім як запросити їх до Піднебесного Стражу. Пане Верніку, будь ласка, надішліть їм листа з моїм запрошенням до Ярнаталу. Я хочу особисто познайомитись з нашим майбутнім.

*     *     *

За вікном виднілося блакитне море, хвилі якого виблискували під золотими променями ранкового сонця. Колеса потягу ритмічно стукали об колії, змушуючи своїх пасажирів мимохіть засинати під цей такт. Датеріóн дивився кудись у далечінь, потроху прикриваючи очі, на які падало м’яке світло. Йому зовсім недавно виповнилося вісімнадцять років. Він усе ще був тим самим мрійником, який, проте, не любив авантюр та невиважених рішень.

Навпроти сиділа Лія. У обох кузенів було світле волосся та сірі очі. Дівчина була на рік молодшою за Датеріона та набагато легковажнішою у своїх вчинках. Отримавши запрошення до Ярнаталу, вона не гаяла часу на роздуми перед прийняттям рішення. Вже вкотре, сидячи на зручній шкіряній софі, Лія із захопленням перечитувала листа:

«Його світлість, володар долин та вершин Ярнаталу запрошує вас, Іллíю Ванавелор ла Маленхоф, свою племінницю по родовій лінії від Ванавелора I Старого, приїхати за три дні з моменту отримання листа до родової оселі Верховного князя Ярнаталу Левія XII – фортеці «Піднебесний Страж», де з моменту вашого прибуття відбудуться урочистості у зв’язку з отриманням вами титулу Наслідної Княгині Ярнаталу.»

Дочитавши останні слова, вона відклала листа на стіл, радісно зітхнула, подивилася у вікно та, якусь хвилину почекавши, знову взялася за нього.

– Тобі ще не набридло його перечитувати? – запитав Датеріон, розплющивши одне око.

– У цьому потязі однаково немає чого робити, – знизавши плечима, відповіла Лія. – А де твій лист?

– Залишив його вдома.

– А що ти робитимеш, якщо він знадобиться, аби нас впустили до фортеці? – не відриваючись від листа, запитала Лія.

– Тоді я повернуся назад. Я й так не дуже хотів туди їхати.

– Що?! – запитала Лія, різко відклавши листа. – Невже тобі не кортить стати Верховним князем?

– Князем чого? Маленької країни, оточеної горами та ворогами?

– Якими ще ворогами?

– Перед тим, як їхати, я знайшов усю, яку міг, інформацію про це князівство. Його оточує декілька більших держав, котрі так і хочуть приєднати це місце до себе.

– Але ж Левій – найкращий друг автократора!

– Це нічого особливо не змінює. Салíдріс у багатьох днях шляху від Ярнаталу. Якщо щось піде не так, ніхто не захистить цю країну від небезпеки.

– Ти нудний…

– Що, вибач?

– У всьому бачиш тільки проблеми. Не псуй мені задоволення у передчутті майбутнього свята. Врешті-решт, ти також погодився туди поїхати.