Розділ 7

Затишне фоє готелю «Марі-Анабель» було сповнене світла й неспішного гомону. Час, здавалося, розтягувався тонкими цукровими нитками у приємному мерехтінні свічок у срібних підсвічниках. Високі вікна були щільно зашторені оксамитом, а важкий годинник на стіні розмірено відбивав кожну мить.
    За одним із круглих столів розташувалися троє чоловіків — Майкл, метрдотель готелю, і двоє його друзів: Джозеф — кремезний чолов’яга зі схильністю до розлогих жартів — та Федерік — стрункий, із доглянутими бакенбардами.
    Остання партія покеру добігла кінця.
— Фортуна сьогодні відвернулася від тебе, Майкі, — спокійно промовив Джозеф, збираючи карти й акуратно підрівнюючи колоду.
— Іще відіграюся, — буркнув Майкл, розтираючи долонями обличчя. 
    Федерік добродушно розсміявся й підпушив бакенбарди:
— Вмій програвати, друже. Як-то кажуть: не пощастило в картах — пощастить у коханні. У тебе ж, здається, дівчини навіть немає?
— Помиляєшся. — Майкл розкинувся на стільці й загадково посміхнувся. — Не у мене немає дівчини, це у дівчат немає мене.
    Його відповідь викликала короткий вибух сміху.
— То що, панове, може, ще партійку? У борг? — з надією запропонував Майкл підсуваючись ближче до столу.
— Ні-ні, Майкі, — захитав головою Джозеф, розводячи руками.
— Друже, ти ж знаєш наші правила, — суворіше сказав Федерік. — Жодного боргу. Є гроші — граємо. Нема — чекай наступного разу.
    Майкл тільки роздратовано зітхнув, затарабанив пальцями по столу й роззирнувся довкола.
— Зажди-но, — раптом пожвавився Федерік, пригадавши щось цікаве. — Як компенсація за програш.
    Він дістав із внутрішньої кишені жакета невеличку скриньку, прикрашену тонкими мідними завитками.
— Не можу дивитися, як ти страждаєш. Поб’ємося об заклад? Якщо вгадаєш, що всередині — забирай собі. Не вгадаєш — залишиться мені.
— Згода! — радісно вигукнув Майкл, випрямляючись.
— Я теж у грі, — одразу підхопився Джозеф.
    Майкл і Джозеф потисли один одному руки, а Федерік у жартівливій манері розбив їхню угоду жестом згори.
— “Я фартовий, мені пощастить,” — майнула у голові Майкла рішуча думка. — Напевно, там гроші.
— А мені здається, там фото гарненької дівиці, — підкинув версію Джозеф, прицмокнувши язиком.
— Розкриваємось, панове! — проголосив Федерік урочисто й відкинув кришку скриньки.
    Усередині, на м’якому оксамитовому ложі, блищав зовсім новий, тільки-но викарбуваний британський шилінг із чітким профілем королеви Вікторії.
— Тепер цей шилінг твій, Майкле, — великодушно усміхнувся Федерік і простягнув монету переможцю.
    Майкл глянув на втішальний приз, скривився й змахнув рукою:
— Нащо він мені? Це ж срібло, а не золото. Залиш собі.
    Джозеф миттю нахмурився й тицьнув пальцем у товариша:
— Ти дивись на нього — ще й носом крутить! Як не хочеш — тоді я заберу, — він жартома потягнувся по монету.
— Е ні! — миттєво зреагував Майкл, вихоплюючи шилінг зі скрині. — Я переміг, отже, монета моя! На удачу, — примирливо додав він, сховавши срібний кружечок у нагрудну кишеню.
    Вони підвелися. Усміхаючись, Майкл кивнув друзям:
— Дякую вам, панове. Ми гарно провели час.
— Навзаєм. Зустрінемось наступної середи, — відказав Джозеф.
— Ну тоді я точно відіграюся!
— І переказуй вітання своїй кузині! — сказав Федерік на прощання, застібаючи сюртук.
— Неодмінно! — пообіцяв Майкл, проводжаючи їх поглядом.
     Тоді він усвідомив, що навіть така маленька перемога приємно гріла йому серце.
    Тиша у фоє повільно поверталася на своє місце — чути було тільки скрип дверей, що зачинилися за друзями. І тільки-но Майкл глибоко вдихнув, насолоджуючись затишком після гамору картярської розмови, як за приймальною стійкою з’явилася Гелія.
    Вона злегка випросталася за прилавком, розправила складки свого фартуха й променисто всміхнулася, помітивши Майкла.
— Давно ти так радісно не проводжав гостей.
    Майкл, усе ще відчуваючи приємний тріумф, недбало розвів руками й наблизився до стійки.
— Якби ти знала, скільки я програв, ти б не дивувалася, — усміхнувся він, витягуючи срібний шилінг і підкидаючи його в повітря. — Принаймні, я отримав щось натомість.
    Гелія зацікавлено схилилася вперед, її світлі пасма впали на плече.
— Новий талісманчик чи просто сувенірчик?
— Можна сказати, і те, й інше, — відповів метрдотель, ловлячи монету. — Але ти краще розкажи, як справи в готелі. Є щось цікаве?
    Гелія розсміялася й перевела погляд на книгу реєстрацій.
— Окрім кількох неспокійних постояльців — все спокійненько. Проте, — вона трохи понизила голос, — до нас сьогодні приїхала нова гостя: молода панянка, яка залишила про себе досить дивне враження.
— Дивне? — з інтересом перепитав Майкл, спершись на стійку.
— Еге. Вона прибула мокра й забруднена, наче побувала в пригоді. Думаю, тобі варто з нею познайомитися. Зупинилася в кімнаті номер п’ять.
    Майкл пригладив вуса, роздумуючи.
— Схоже, цей вечір обіцяє бути не таким одноманітним, ніж я сподівався, — промовив він з веселим блиском в очах. — Дякую за пораду, Геліє.
    Юнак уже ступив на першу сходинку мармурових сходів, що вели до верхнього поверху, уявляючи, як за кілька хвилин йому випаде приємна розмова з цією таємничою незнайомкою. Думки його приємно плуталися, серце гулко відбивалося у ритмі кроків по м’якому килимовому покриттю, а уява розгортала перед ним цілий театр можливих реплік і блискучих компліментів.
    Але всі ці роздуми миттєво розвіялися, розлетілися, наче осіннє листя від поривчастого вітру, коли в тиші фоє пролунав дзвінкий, схвильований тембр Гелії:
— Очам не вірю… Це ж сама Кароліна Ламберт!
    Майкл інстинктивно розвернувся на голос, миттю забувши про попередні плани. Він одразу побачив джерело загального захоплення — молоду жінку, яка рухалася так плавно, ніби не торкалася підлоги.
    Її хода була граційною і впевненою, що нагадувала королеву, яка точно знає своє місце у світі. Розкішна бузкова сукня переливалася атласним блиском при кожному русі, а золота вишивка тонкими завитками прикрашала ліф і поділ, додаючи образу вишуканості. Кожна деталь вбрання — від мереживного комірця до браслета на зап’ясті — була продумана до дрібниць.
    Метрдотель застиг на півкроці, мов прикутий невидимою силою. Голоси постояльців, шурхіт суконь, шепіт вражених покоївок — для нього весь гомін враз розчинився у сяйві, що лилось із великої кришталевої люстри. Майклова увага  стеклася в єдиний фокус — на Кароліну Ламберт.
    Кароліна зацікавлено оглянула приміщення, стримано всміхаючись до кожного, хто ловив на собі її погляд. Коли ж очі новоприбулої гості зустрілися з очима Майкла, в повітрі немов спалахнула блискавка — коротка й майже непомітна для стороннього, але така виразна для нього самого. Від цього погляду юнакові раптом захотілося випрямитися, струсити невидимий пил із піджака й вимовити щось надзвичайно дотепне, та в голові було порожньо, ніби всі розумні слова миттєво випарувалися.
    Кароліна зробила кілька впевнених кроків у бік стійки реєстрації. Її спідниця ледь чутно шелестіла, а золота вишивка ловила промені ламп, розсипаючи навколо крихітні відблиски. Чорне волосся, з відтінком, що нагадував синяву пір’я ворона, було зібране у вигадливу зачіску. Її постать вражала — високий зріст, витончені риси обличчя і холодний погляд, що, здавалося, проникав у саму душу.
    Гелія несміливо виступила з-за стійки, ніяково поправляючи манжети сукні. Її юне обличчя сяяло захопленням.
— Для мене велике значення зустріти вас. Ви — Гелія Аурельяні. Я — ваша натхненниця… — пробелькотіла дівчина, — Тобто це я Гелія, а ви — моя натхненниця!
    Кароліна відповіла коротким кивком, її обличчя залишалося непроникним. Вона була далека й відчужена, немов перебувала у світі власних думок і таємниць.
— Наша консьєржка хотіла сказати, що «Марі-Анабель» має за честь приймати вас у своїх стінах, — пролунав голос метрдотеля зі сходів. — Майкл Аурельяні, до ваших послуг. Сподіваюся, ваша подорож була не надто виснажливою? — поцікавився він із чарівливою усмішкою.
— Потяг прибув вчасно. Сервіс — терпимий, — промовила Кароліна, оглядаючи обстановку. — Однак я не люблю, коли мене зустрічають словами, які більше пасують до порожніх балачок, ніж до серйозної розмови.
    Не звиклий до такого тону, Майкл ледь підняв брову, не втрачаючи постави:
— Дозвольте мені подбати про всі ваші потреби.
    Погляд її глибоких сірих очей ковзнув по його обличчю без найменшої тіні усмішки.
— Я подбаю про себе сама, сер. Але ціную вашу пропозицію, — відповіла Кароліна рівним, безбарвним голосом, у якому не було ані краплі виклику — тільки формальна ввічливість.
    Майкл завжди пишався своєю природною галантністю й витонченими манерами, вважаючи їх своєрідною візитною карткою. Метрдотель умів посміхатися рівно настільки приязно, щоб здобути симпатію будь-якої леді, і водночас залишався стриманим. Це — той баланс, у якому він був визнаним майстром. Але цього разу, перед Кароліною Ламберт, Майклу довелося докласти неабияких зусиль, щоб зберегти професійний вигляд.
— Ви — Кароліна Ламберт, якщо не помиляюсь?
— Моя репутація, схоже, прибула раніше за мене. Не найприємніше відчуття.
— В такому випадку ваша кімната вже готова, — низько схиливши голову провадив Майкл. — Вид на південь, другий поверх, найкраще природне світло вранці. Але якщо вам більше до вподоби західні тіні — я можу запропонувати інше.
    Кароліна подивилась йому прямо в очі. Її погляд — ані зневажливий, ані зацікавлений. Він був оцінювальним, як у людини, що звикла бачити крізь фасади.
— Ви завжди так підлаштовуєтесь під очікування? Чи це лише зі мною граєте в чемність?
— Грати — це для тих, хто боїться поразки. Я ж волію імпровізувати.
— Обережно, містере Аурельяні. Імпровізація — мистецтво тонке. Не всім до снаги зіграти фугу, не фальшивлячи на високих нотах.
— Але ж іноді саме фальш робить мелодію незабутньою, правда ж?
    Вона на це не відповіла, лише поглянула через плече на остовпілу Гелію:
— Передайте пані консьєржці, що вона може подати мені ключ. І якщо ви дозволите, я відпочину з дороги.
— Безперечно, міс Ламберт. Я надішлю покоївку з чаєм і лимоном. А коли забажаєте — я з радістю супроводжу вас до вечері. Скажімо, не як метрдотель. А як той, хто вже зачарований.
    Гелія, досі трохи розгублена, мовчки простягнула ключ із номером “15”, не зводячи з Кароліни очей.
— Боюсь, я не розділяю вашого захоплення, —  відповіла Кароліна Майклові, забираючи відмикач від своєї кімнати. — Але я вмію бути ввічливою.
    Краса й велич Кароліни змусили метрдотеля затамувати подих, але стримана холодність у її поведінці була справжнім викликом для чоловіка, який звик зачаровувати жінок одним лише поглядом. Майкл миттєво опанував себе:
— Ви розбиваєте моє серце, міс. Я щиро сподівався, що зможу справити враження.
— Ви справили враження, — кивнула Кароліна. — Цілком типове.
    Майкл коротко хмикнув, мов упійманий на гарячому шибеник.
— І яке ж саме?
— Яке залишає метрдотель, що надто добре усвідомлює власну привабливість.
    Він розвів руками.
— Ваша прямота обеззброює. Хоч, мушу визнати, вона вам дуже пасує.
— Я не маю звички прикрашати правду, — мовила Кароліна, відвертаючись у бік сходів. — Особливо з тими, хто звик плести мереживо компліментів.
— Влучно підмічено, — відповів Майкл, нахиливши голову, мов визнаючи поразку на шахівниці. — Але маю попередити — у цих стінах привабливість входить до службових обов’язків.
    Кароліна злегка примружилась:
— А ваші обов’язки, сподіваюся, не включають переслідування гостей?
— Лише за виняткових обставин, — невимушено відповів Майкл. — Коли вони вкрали щось.
— Наприклад? — у її голосі з’явилася холодна цікавість.
— Увагу. Спокій. Чиєсь терпіння або…
— Серце? — обірвала вона зі сухуватим сарказмом. — А, може, це ви зараз намагаєтеся щось собі привласнити? 
    Майкл театрально приклав долоню до грудей, удаючи глибоку образу:
— На таку зухвалість я б ніколи не наважився. Але якщо це раптом станеться — обіцяю повернути здобич особисто. З вибаченнями й квітами.
    Кароліна нарешті злегка всміхнулась. Ледь-ледь. Так, що не кожен би це помітив.
— Приємного вечора, міс Ламберт, — мовив Майкл стишеним голосом.
— Якщо вечір відповідатиме нашому знайомству, нудьгувати точно не доведеться, — відповіла вона, не озираючись.
    І з цими словами Кароліна залишила Майкла на місці, з тією ж усмішкою, яка з’являється на вустах майстрині гри, що тільки-но зробила свій хід. Мов зникаючий за обрій промінь сонця, жінка щезла за поворотом. Тонкий шлейф лаванди і чогось, що могло б вважатися натяком зависли в повітрі.
    Майкл, звиклий до кокетства або принаймні вдячної усмішки, наче зважував на внутрішніх терезах — свою гідність, цікавість і загадку, яка щойно піднялася сходами.  Але у його свідомості досі відлунював металевий відтінок голосу цієї загадкової жінки, що здавалася радше героїнею опери, ніж звичайною гостею.
— Вона справжня… — прошепотіла Гелія, звертаючись швидше до себе, ніж до Майкла. — Вона справді тут. Я думала, це легенда…
— Легенда, що вимагає особливого ставлення, — усміхнувся Майкл. — І, судячи з усього, терпіння в неї не більше, ніж у королеви, яка очікує на карету.
— А вона навіть не намагалася справити враження, — тихо додала Гелія, ніби боючись, що Кароліна й досі десь поруч і може почути.
    Майкл кинув на кузину короткий погляд:
— Враження — це те, що міс Ламберт залишає просто фактом своєї присутності.
    Здавалося, що його слова лише підсилили внутрішнє хвилювання Гелії. Вона відступила від стійки, опустила погляд на власні долоні, що тремтіли від пережитого:
— Я ваша натхненниця. Ото дурницю бовкнула! — мовила дівчина, вдивляючись на свої руки. — В мене навіть холодок шкірою бігає! Коли я вперше про неї дізналася, одразу збагнула, що хочу присвятити своє життя чаклунству. Щоб хоч трішечки бути на неї схожою. Вона така гарна, витончена, елегантна і має чудовий смак.
— Вона чаклунка, кажеш?
— Еге. Ходять чутки, що Кароліна Ламберт чи не найсильніша чаклунка сучасності, що знає багато мов і вміє читати думки. Також вона створила Всесвітній Орден Магії, який був до заборони на магічну діяльність. 
    Схрестивши руки на грудях, Майкл глянув на свою кузину з тією  поблажливістю, яка зазвичай викликала усмішки — але не цього разу.
— Не думав, що ти настільки… фанатично захоплена, — сказав він, підбираючи слова. — Але мушу зізнатися — мені це навіть трохи імпонує.
    Гелія рвучко зиркнула на нього, очі її блищали чи то від збудження, чи від сліз, які раптом підступили до горла.
— Це не фанатизм! — гаряче заперечила вона. — Просто, хтось має вивчати заклинання, розуміти знаки, відчувати світ. 
    Гелія говорила швидко. Майкл не став перебивати. Він сперся ліктем на стійку, уважно розглядаючи її, ніби бачив кузину вперше.
— Сама присутність Кароліни — як буревій, що насувається, не питаючи дозволу, — додала Гелія. — І я теж так хочу. Не ховатись за стійкою. Вміти відповісти впевнено, гідно. Так, як вона.
    Вона замовкла, намагаючись приборкати глибоку, мов забута мрія, емоцію, що зрадницьки накотилася. 
    Майкл мовчки слухав. У його погляді зник звичний блиск іронії. Він бачив перед собою не просто консьєржку готелю “Марі-Анабель”, а дівчину з палаючим серцем і мрією, такою яскравою, наче вогонь.
— Знаєш, — сказав він нарешті, обережно, як людина, що нечасто дозволяє собі бути щирою, — бути схожою на Кароліну — це, мабуть, велика справа. Але бути собою — ще більша. Бо одна міс Ламберт вже є. А от Гелія… Гелія, яка не боїться, вірить у себе і не потребує чужої тіні — такої я ще не бачив. І я не проти з нею познайомитися.
    Дівчина здригнулась, ніби ці слова стали для неї несподіваним відкриттям. І коли Гелія підняла очі — в них було світло. Справжнє. Її власне.