Розділ 6

— Не розумію, чому він не працює як слід? — мовив Енді до містера Герца через кілька години. — Я вже перераховував циклічні фази, і змінював контрваги, і повторно тестував баланс гравітаційного ядра — але проблема нікуди не зникла. Кожні шістдесят секунд робота системи все одно зсувається на 0,37 секунди. Дрібничка, та цього достатньо, щоб через певний час після запуску злагоджений ритм усіх під’єднаних машин сходив нанівець.
— Гадаю, цей збій, про який ти говориш, не є механічним — відказав старий хімік, схиляючись над напіврозібраним хронометром. — Він виникає у серці його конструкції — у фундаментальних принципах, покладених в основу.
    Слова містера Герца впали, мов краплі кислоти на тонку пластину впевненості — вони не руйнували миттєво, але викликали внутрішній розпад. Не якість металевого сплаву, не гвинт, не пружина  — а щось глибше, закладене у саму суть хронометра. Енді відчув, як усередині нього сколихнулась давня тривога: думка, яку він відганяв, не бажаючи визнавати. Але тепер вона вже не була здогадом — це було прозріння. 
    І саме тоді Енді зрозумів болісну істину: пристрій був побудований за розрахунками, що лишилися йому у спадок. Винахід створений на основі старих записів Дугласа Маккейна — легендарного інженера, зниклого під час таємничої експедиції. Те, що здавалося геніальним продовженням батькової праці, виявилося фрагментом незавершеного рівняння. І лише сам Дуглас міг би точно сказати, чого бракує.
    Думка про батька не давала спокою. Здавалося, минуле знову почало простягатися до юнака — не через спогади, а через формули, креслення і ці дивні коливання маятника. І саме в ту мить, коли Енді відчув, що без відповіді Дугласа не зрушить далі ні на крок, Реймонд Герц, який стежив за юнаком, наче прочитав його думки.
    Присівши навпроти Енді, Реймонд дістав із кишені твідового піджака з латками складений аркуш.
— Вчора мені потрапило до рук унікальне креслення твого батька. За моїми підрахунками, Дуглас зробив його приблизно перед своїм зникненням.
    Енді з надією подивився на містера Герца.
— І от у чому його унікальність, — продовжив хімік. — Я був трохи заклопотаний, тому допізна затримався у лабораторії. Хотів краще ознайомитися зі знахідкою. Вмостився в крісло. А в приміщенні після провітрювання сильно посвіжішало. Тоді я підсунувся ближче до каміна, щоб зігрітися й ненароком підніс аркуш близько до вогню.
    Містер Герц зробив паузу і передав папірець молодому інженеру.
— От тоді-то поверх креслення і проступили ці слова, написані вочевидь, невидимими чорнилами.
    Розгорнувши аркуш із кресленням парового двигуна він прочитав загадковий напис виведений акуратним батьковим почерком:
— “Знайди Лімарту”, — Енді здивовано звів брову. — І що це означає?
— Можливо, це те, що шукав сам Дуглас. 
    У повітрі повисла тиша — важка, обтяжена припущеннями. Погляд містера Герца, зазвичай гострий і сконцентрований, раптом став розсіяним, наче та фраза на кресленні пробудила давно забуті спогади.
— “Лімарту”, — повторив він, майже несвідомо. — Це слово колись уже лунало. Ще в ті часи, коли я працював у Внутрішньому Технічному Комітеті було одне досьє. Засекречене. Я тоді вважав, що це вигадка або кодифікована метафора. Але твій батько... він ніколи не писав нічого просто так.
    Хімік підвівся, повільно підійшов до вікна і зупинився, споглядаючи похмуре небо над дахами Флінтфілда.
— Чутки про Лімарту дуже схожі на казки, які зазвичай розповідають на ярмарках, аби потішити публіку, — промовив після короткої мовчанки, вже спокійніше, але з ноткою приглушеного неспокою. — Я занадто старий і втомлений для пригодницьких витівок. На відміну від твого батька, я ніколи не мав терпіння на пошуки скарбів. Тому, скоріше за все, це послання адресоване тобі.
    Енді відчував гіркий тягар сумніву, розчарування і водночас крихту надії. Спогади про Дугласа, про їхні рідкісні розмови та нескінченну відстань між ними тепер здавалися чимось далеким і незвіданим. 
— Пам’ятаю, батько надіслав мені листа перед своїм зникненням, — нарешті заговорив юнак.
    Згадка про той день викликала у нього цілу бурю емоцій: біль, образу, розчарування. Але тепер, коли обставини змінилися, Енді збагнув, наскільки важливо було прочитати лист, який він тоді так легковажно відкинув.
    Молодий інженер стиснув кулаки, намагаючись приборкати внутрішній хаос. В глибині душі юнак вірив, що лист міг пролити світло або хоча б натякнути на загадкове зникнення Дугласа Маккейна і ймовірний предмет його пошуків — Лімарту.
    Енді подумки повернувся до того конверта. Тоді образа на батька за його постійні таємниці і відсутність вдома переважила цікавість. Юнак навіть не розпечатав листа. Він кинув конверт у шухляду письмового стола, що стояв у майстерні.
— Мені здається, він хотів передати щось дуже значне, навіть якщо я тоді цього не усвідомлював, — його голос звучав невпевнено. — Можливо, там є якась підказка. Я не відкривав його досі, але тепер, мабуть, настав час.
    Містер Герц здивовано підняв кущисті брови.
— Ти хочеш сказати, що весь цей час зберігав нерозкритий лист від батька? І ти навіть не думав прочитати його?
    Енді похмуро усміхнувся.
— Думав. Але я був надто сердитий. Тепер, коли згадую це, відчуваю сором. Але якщо батьків лист дійсно має хоч якийсь зв’язок з його зникненням або Лімарту — я маю це дізнатися.
    Містер Герц важко зітхнув, схрестивши руки на грудях.
— Добре. Якщо ти впевнений, то йди за цим. Але не кожен слід приводить до скарбів. Інколи це просто дорога в нікуди.
    Юнак лише кивнув, приймаючи слова наставника як своєрідне благословення. Енді зібрався з думками і вирушив до майстерні, де колись працював його батько, а нині трудиться він сам. 

* * *
    Енді витягнув із шухляди старенький паперовий пакет, який зберігався там близько шести років.
— “Що ж ти хотів сказати мені, батьку?” — подумав Енді, розкриваючи конверт.
    Пожовклий від часу папір зашурхотів у його руках, коли молодий інженер обережно витягнув аркуш. Шорсткий на дотик, він відчувався під пальцями так, наче це був не просто лист, а свідок багатьох пригод. Вигляд хаотичних рядків, мов написаних у поспіху, викликав у Енді водночас цікавість і занепокоєння.
    Почерком  Дугласа було написане наступне: