Розділ 5

Тісна комірчина лабораторії Реймонда Герца змигувала електричним світлом, поки повітря всередині кімнати раптово згустилось і, з характерним тріском стиснулось, залишаючи після себе запах озону. За мить розгорівся блакитний спалах. Слідом — хмарка диму, і в самісінькому її центрі, з розтріпаним волоссям  —  Енді, що мало не перекинув встановлений у кутку дистилятор.
    Від переміщення він захитався на ногах, зминаючи брудними підошвами килим із гербом Внутрішнього Технічного Комітету. У його пальцях ще тлів крихітний штормовий сірник, який до болю обпалив подушечки пальців. Але це було байдуже. Енді уже запізнився.
    Юнак зробив глибокий вдих і, прочинивши двері, вийшов у головну залу.
    Приміщення вщерть заповнена поважними гостями: інженерами, критиками, членами ради та власниками фабрик з дружинами. Всі вони обернулися до джерела появи — хтось із подивом, хтось із несхваленням. Серед них — лорд Генрі Стенфорд, — фігура, що викликала повагу, страх і, подекуди, тиху ненависть у коридорах влади Флінтфілда. Його сухорлявий силует, завжди у темному костюмі без жодної складочки, справляв враження людини, здатної уловлювати найменші прояви слабкості.
    Стенфорд був одним із провідних членів Внутрішнього Технічного Комітету —  надзвичайно впливової ради, що вирішувала, які інженерні, алхімічні й магічно-нейтральні проєкти можуть бути дозволені в межах Флінтфілда, а які — визнані забороненими. Його слово, хоч і не було абсолютним, часто ставало вирішальним, бо мало вагу авторитету й безжальної логіки. 
    Саме цей чоловік, похмурий і пихатий джентльмен, що дуже нагадував яструба, із суворим профілем, загостреним як лезо скальпеля, мав вирішити, чи стане Енді Маккейн — молодий, запальний, іноді надто прямолінійний, але талановитий інженер — головним механіком та технічним координатором міста.
    Посада ця була не лише почесною, а й небезпечною: вона давала доступ до конфіденційних креслень міських механізмів, до систем захисту, до технічних вузлів, які тримали на плаву промислову столицю країни.
    Енді, хоч і вважав себе готовим, чудово розумів, що впасти в немилість Стенфорда означало назавжди втратити шанс змінити місто — а, можливо, й назавжди зіпсувати своє ім’я.
— А ось і наш митець часу, — виголосив Майкл, немов конферансьє зі сцени. — Повелитель маятника, господар синхронізованого прогресу — Енді Маккейн!
    Оплески прозвучали лише від нього. Інші сиділи не поворухнувшись.
— Панове, дякую за терпіння! — почав Енді з удаваною впевненістю, роблячи крок уперед.
    Майкл підбіг до свого друга, оглядаючи його знизу вгору:
— Що за наряд? У тебе на черевиках болото. І штани змокли так, наче ти у річку впав. І на додачу, — він нахилився ближче. — Від тебе димом тхне.
— Дякую, справді підбадьорив, — гмикнув Енді.
— Але хочеш, скажу правду? — додав Майкл, пригладжуючи вуса. — Усі тут зачекалися, бо я так елегантно жонглював компліментами, анекдотами і тонкими натяками на винахід, що навіть лорд Стенфорд сміявся. Уяви — він сміявся!
    Енді зиркнув на лорда Стенфорда. Той із нудьгуючим виглядом стирав невидиму порошинку зі свого циліндра. А на його хижому обличчі, хоч і непомітно, залишився слід розваженості.
    Але навіть найвдаліша імпровізація має межу. Веселість, майстерно підігріта дотепами Майкла, поступово розвіювалася, мов вранішній туман. Присутні чекали на молодого інженера — і ось він з’явився, щоправда, не в блиску слави, а змоклий, вимазаний у багні, ще й із запізненням.
    Тридцять пар очей враз спрямувалися на Енді, і щось невловимо змінилося в атмосфері: замість усмішок — зважування, замість жартів — готовність до осуду.
— Здається, наш головний герой щойно примандрував з епіцентру бурі, — глузливо мовив лорд Стенфорд, навіть не приховуючи обурення.
    Група джентльменів, наближених до нього пирснули зі сміху.
    Енді відчув, як обличчя спалахнуло, плечі напружилися, а в животі затягнувся тугий вузол. Тієї миті йому здалося, що вуха теж червоніють.
    Лорд Генрі Стенфорд дивився на Енді крізь окуляри з таким презирством, наче оцінював не людину, а несподівано потьмянілий срібний сервіз. Його лице залишалося незворушним, але кутик губ смикнувся, коли він повільно обвів поглядом молодого інженера — в брудних черевиках, з мокрою плямою на штанині й неохайно загнутим коміром сорочки. Це був не той вигляд, якого очікували від претендента на місце головного інженера міста, особливо на офіційній презентації перед технічною радою.
— Ви… — почав Стенфорд, наголошуючи на займеннику з холодом, що міг би перетворити гарячий чай на кригу, — Ви демонструєте нам не лише зневагу до дрес-коду, а й, схоже, до самої ідеї порядку. Якщо вже зовнішній вигляд є віддзеркаленням вашого ставлення до праці, я змушений визнати, що ваш винахід не заслуговує жодної уваги.
    У повітрі зависла тиша.
— Ви — несерйозний молодий чоловік, — врешті мовив лорд Стенфорд, як хірург, що виніс невтішний діагноз. — Якщо ви так само ставитесь до власного творіння, я не бачу сенсу витрачати більше ані секунди мого часу.
    Мить, коли хтось інший знітився б, Енді спробував зібратись. Його серце гупало, мов барабан перед битвою.
— Прошу вибачення за мій вигляд, сер, — сказав він поправляючи комір. — Але я тут не для дефіляди. Я прийшов продемонструвати те, над чим працював останні роки. І хай що ви думаєте про мене — автоматичний хронометр працює.
— Сподіваюсь ваш пристрій пунктуальніший за вас, Маккейне, — виклично кинув лорд Стенфорд.
    Опановуючи хвилювання, Енді підійшов до свого винаходу. З’єднаний через павутиння проводів із двома конвеєрними лініями, автоматичний хронометр возвеличувався над лабораторним столом, наче мовчазний союзник. Його корпус із полірованої латуні блищав у світлі електроламп. Шестерні, котушки і коліщата, заховані під скляним куполом, лишалися нерухомими — чекали, поки хтось натисне важіль запуску.
— Цей пристрій призначений для синхронізації промислових машин, — заговорив Енді, вже впевненіше. — Усередині — високоточний механізм, заснований на злагодженій роботі багаторівневої системи шестерень, що регулюють передавання імпульсів. Хронометр оснащений маятником із кварцевою серцевиною, який забезпечує ідеальну стабільність та індукційною котушкою, що перетворює коливання маятника в резонансні імпульси.
    Для наочної демонстрації всіх переваг винаходу, молодий інженер увімкнув його. Пристрій ожив, а разом із ним запрацювали під’єднані до нього конвеєрні лінії. Деталі хронометру рухались гармонійно і плавно, створюючи приємне, майже музичне дзижчання — ніби так він спілкувався з машинами. 
    Увага всіх присутніх була прикута до винаходу і до того, як паралельно в такт його роботі рухаються конвеєрні лінії. Навіть лорд Стенфорд виявив зацікавленість. На його обличчі читався легкий подив.
— Ці імпульси — провадив далі Енді, — через мережу провідників здатні синхронізувати роботу парових пресів, ткацьких верстатів та конвеєрних ліній. І незважаючи на те, що я запізнився, — він обвів поглядом залу, —  я впевнений: цей хронометр встигне зробити те, на що людство витратило століття.
— І що саме? — поцікавився власник фабрики.
— Впорядкувати час праці.
    Далі Енді мав підкріпити свої слова розрахунками. Для цього розгорнув наплічну сумку. Діставши стос із кресленнями, від побаченого він завмер:
— Трясця! — мовив самими губами інженер.
    На папері колись рівні лінії й розрахунки, тепер чорнилом розпливалися між плямами жовтуватого кольору. Сторінки зморщилися, кутики покрутилися, а кілька формул і діаграм уже не можна було прочитати. 
— Чортові оладки! — надсадно вилаявся він і щосили жбурнув стос на стіл поряд із хронометром.
    Смаколики, що напекла Гелія, виявилися надто масними і залишки олії просочили не лише згорток, а і схеми хронометра. Тож замість підтримки — огидна жирна пляма на секції розрахунків інерційного маятника.
    Енді стиснув щелепи, намагаючись не вибухнути. Розчарування і злість клубочилися десь у горлі, але він розумів — зараз не час для емоцій. Тим паче Лорд Стенфорд раз по раз кидав на нього гострий погляд.
    Молодий інженер провів пальцем по змащеній сторінці, зважуючи, чи можна врятувати бодай частину розрахунків. Тоді він зробив глибокий вдих, витер долоні об хустку та відсунув подалі понівечені креслення.
    Містер Герц, що стояв поруч, лише зиркнув на зіпсовану схему хронометра та протяжно зітхнув — із досвідом людини, яка бачила гірше.
— Гадаю, ти вирішив поєднати науку з кулінарією, — пробурмотів він, вказуючи на пляму. — Але ефект не зовсім той, на який сподівався.
    Енді хотів щось заперечити, та лише зморщив лоба. Старий хімік, не чекаючи відповіді, кивнув на пристрій:
— Покажи їм ідею, а не плями,  — і зайняв вільне місце у залі.
    Юнак вирівняв спину і продовжив з виразом невимушеної впевненості, хоч голос трохи тремтів: 
— Головна інновація мого винаходу — це здатність автоматичного налаштування ритму маятника під потреби промислових машин. Завдяки цьому значно знижуються енерговитрати, мінімізується зношення та усуваються небажані коливання. Так хронометр синхронізує роботу декількох машин, зменшуючи час на налаштування. За допомогою точного регулювання руху шестерень він запобігає перевантаженню механізмів. І, як наслідок, автоматичний хронометр дозволяє економити вугілля для парових двигунів, оптимізуючи споживання енергії.
— Ви так складно говорите, — в’їдливо зауважив один підприємець. — Я не зовсім розумію, в чому цінність вашого пристрою?
    Інженер зробив паузу і потер долоні, щоб приховати роздратування.
— Простими словами: мій винахід регулює роботу промислових машин, синхронізуючи їхній рух для досягнення максимальної ефективності.
    Почувши знайоме клекотання, Енді змовк. Це було наче внутрішнє серцебиття машини. Він обернувся до хронометра і помітив тремтіння маятника. Незважаючи на те, що всі обрахунки та баланс ваги були вірними, він коливався з відхиленням у 0,37 секунди, що відображалися на аналітичному циферблаті. І одночасна робота конвеєрних ліній почала збиватися.
— Ні ні ні… — бурмотів Енді із жахом поглядаючи то на хронометр, то на конвеєрні лінії. — Все ж було нормально! Тільки не це!
    Навіть коли механізм винаходу продовжував працювати, вся система поступово "сходила з ритму", хоч спершу працювала з математичною точністю.
    А потім різкий металевий клац — і маятник зупинився, провалившись у глуху мить тиші, обірвану невиразним гудінням конвеєрних ліній, які тепер працювали нарізно. Розчарування було майже фізично відчутним.
    У лабораторії запала напружена мовчанка. Присутні засовалися на стільцях невдоволено хитаючи головами і ніяково переглядаючись. На обличчі лорда Стенфорда промайнула тінь тріумфу.
    Він неквапом підвівся. Його реакція — як останнє слово вироку.
— Це марнування мого часу, як і очікувалося, — сказав лорд Стенфорд різко. — Мене годі переконувати. Цей механізм такий самий неточний, як і його винахідник.
    Він уже рушив до виходу, коли Енді, засмучений і розгублений, незважаючи на пекучий сором і прискорене серцебиття, заговорив:
— Прошу вас, дайте мені ще одну спробу! Я знаю, що механізм працює, просто… він ще потребує налаштування. Це можна виправити. Я ...
— Годі, Маккейне, — урвав його Стенфорд, не обертаючись. — Ваш ентузіазм зворушливий, але світ стоїть не на мріях, а на точності.
    Енді, охоплений зневірою і гнівом, що вирували в ньому, не відступив:
— Це… Це просто невелике відхилення! Я зможу його усунути, щойно…
— Ви мали шанс, — перебив його лорд Стенфорд. — І ви ним не скористалися.
    Енді здалося, що в лабораторії раптом стало вдвічі душніше. Ноги підкосилися, ніби втратили підтримку в самій землі. 
— “Мої розрахунки — хибні, а надії — марні. Як я смів назвати себе інженером? Все зруйновано моєю необачністю. Я не маю виправдання,” — опустивши голову подумав юнак.
    Для нього все сповільнилось. Наче його автоматичний хронометр зламав не лише машинний ритм — а й хід його життя.
— Хвилинку, лорде Стенфорде, — із глибини зали почувся спокійний хриплуватий голос Реймонда Герца, який доти мовчки спостерігав за сценою. — Я наполягаю на тому, щоб містер Маккейн отримав другий шанс.
    Містер Герц вийшов до хронометра. Його жилава шия злегка напружилася, коли він провадив далі:
 — Цей винахід — результат колосальної роботи. Так, є вада. Але яка інновація з’явилася на світ досконалою?
    Схрестивши руки на грудях, він перевів погляд на Енді.
— Його батько — Дуглас Маккейн, був найкращим інженером якого я знав. І я бачу в цьому хлопці ту саму іскру. Дайте йому шанс. Один. В пам’ять про Дугласа.
    Стенфорд завмер. Від лорда віяло холодом не меншим, ніж від кам’яних стін Вінтермурської в’язниці. На мить його обличчя стало порожнім, але потім Стенфорд повільно повернувся, ковтаючи власне роздратування.
— Добре, — сказав він нарешті голосом, сухішим за старі архіви магістрату. — Один тиждень. Ви маєте рівно сім днів, аби довести мені, що ваш винахід вартий уваги. І попереджаю: це ваш останній шанс. Наступного разу жодні сентименти вас не врятують.
    Він розвернувся, клацнув тростиною по підлозі — раз, другий, третій — і, не попрощавшись, вийшов із лабораторії. Коли він зник за дверима, тиша залишилась ще на кілька секунд, а потім хтось легенько кашлянув, скрипнуло крісло і поступово кімната знову ожила.
    Енді стояв посеред зали, мов прибитий до підлоги, не здатен ані поворухнутися, ані бодай зітхнути. Мовчання важким тягарем тиснуло на голову і лише голос містера Герца повернув йому здатність дихати:
— Всі генії робили помилки. Особливо на початку.
    Він підійшов ближче і без жодного осуду чи зневаги, подивившись просто на юнака, додав:
— Але не всі отримували другий шанс. Тож не змарнуй його, Енді.
    Слова наставника, хоч і сказані м’яко, влучили точно в ціль. Він зціпив щелепи й щосили стиснув кулаки. У Енді всередині все змішалося: палкий сором за провал, щемка вдячність за підтримку і гірка злість на самого себе.
    Молодий інженер мимоволі глянув в бік хронометру, ніби чекав, що той знову оживе. Дива не сталося. Маятник нерухомо застиг у середині корпусу, і, здавалося, час відвернувся від нього. Тоді Енді глибоко вдихнув і прошепотів, ледь чутно, мов обітницю самому собі:
— Сім днів. Усього сім днів, аби переконати їх… ні, весь світ, що час — все ж на моєму боці.
— І ще дещо, — озирнувся містер Герц, — Лорд Стенфорд — ще той індик набундючений, але його рішення має вагу.
    Майкл, який тримався в кутку, знехотя відірвався від розмови з віконтесою, грайливо підморгнувши їй на прощання. Він наблизився до свого друга і, не стримуючись, ляснув його по плечу:
— Ну, якщо це не було епічним провалом — я навіть не знаю, що тоді вважати драмою. Ще трохи, і я сам би розплакався, щоб розчулити того старого буркотуна.
— Усі мої старання були марними — скрушно захитав головою Енді. — Все пішло за димом.
— А я вірю, що це була тільки перша дія. Готовий побитися об заклад — у другій ти ще встигнеш перетворити цей металевий кошмар на щось справді грандіозне. І, можливо, — Майкл заворушив бровами, — навіть вразити не одну вродливу дівицю.
    Енді криво всміхнувся, та в його очах ще жевріла образа на самого себе — і водночас вогник надії. Жарт друга не зняв тягаря, але хоч трохи втамував післясмак провалу. Майкл вивів його з безмовної зневіри, як годинникар — механізм, що зупинився: легким поштовхом, дотепом, вірою.
    Та час ішов. Присутні  інженери, фабриканти, кілька панянок у мереживних рукавичках і капелюшках почали неспішно підводитися, обговорюючи побачене. Дехто скептично, дехто співчутливо, а дехто — з цікавістю, яку не вдалося приховати. Лабораторія наповнилася відлуннями кроків і розмов.
    Останні гості разом із Майклом залишили приміщення. Містер Герц зачинив двері та повернув ключ у старій клямці.
    Енді нарешті трохи розслабив плечі. Ще не все втрачено. Хвиля полегшення прокотилась через його груди, але разом із нею прийшла й інша — холодна, гнітюча, мов тінь. Молодий інженер виграв час, та зовсім не переміг. І тепер цей тиждень стане для нього вирішальним.
    Тому не втрачаючи ні хвилини, Енді взявся за роботу. Його розум уже шукав шляхи, як вдосконалити хронометр, щоб уникнути наступної невдачі.