Розділ 4

    Поривчастий вітер гнав хмари і рештки дощу, зриваючи із дахів тонкі струмені води, що стікали дрібними потоками на бруківку. Вологі вулиці ще не набрали звичного денного гамору — лишень неспішно котилися поодинокі екіпажі, відлунюючи лязкотом кінських підків.
    Начищені черевики Енді Маккейна глухо відбивали ритм поспіху — він ішов швидко, деколи ковзаючи по мокрому камені. Поруч із ним майже біг Майкл Аурельяні.
    Годинник на ратуші вибив за чверть восьму (7:45) і його звук розчинився у весняній мряці, що повисла над містом. Притискаючи до грудей дерев’яний футляр, Енді озирнувся на величезний циферблат, що ніби насміхаючись, миготів чорними стрілками:
— Час — мій ворог!
— Б’юся об заклад, якщо ми не з’явимось вчасно — містер Герц зітре нас на порох, запакує у пробірки і виставить на камінну полицю в якості експонатів!
— Якщо ми зараз звернемо на Грейндж-стріт, — сказав Енді, пришвидшуючи крок, — ще є шанс встигнути.
— Якщо нас не зіб’є екіпаж, — буркнув засапаний Майкл, але пішов слідом. 
    Так у жвавому темпі Майкл та Енді промайнули центральну площу, звернули на Грейндж-стріт — короткий шлях, що вів до лабораторії містера Герца, як побачили її: тендітну дівчину, на вигляд їхню ровесницю.
    Вбрання, колись акуратна світло-сіра сукня, було забризкане брудною водою, а гарно прибране каштанове волосся тепер неслухняними пасмами спадало на вологі щоки.
— Даруйте, сер… — звернулася вона до Майкла, щойно помітила наближення чоловіків. — Ви… могли б… допомогти?
    Голос — мелодійний, але ледь приглушений — змусив обох сповільнити крок.
    Біля ніг дівчини стояла валіза, а шкіряна сумка безвільно звисала з плеча на обірваному ремінці. Вочевидь, він не витримав навантаження і поклажа з усієї сили плюхнулася прямісінько в калюжу. Від удару сумка відкрилася так, що майже весь її вміст — пара товстих книг у твердій палітурці, коробка з пером, нотатник та декілька цибулин квітів — опинився на вологій землі.
    Майкл зігнув брови, гидливо оглядаючи дівчину та безлад навколо неї.
— Я б із радістю допоміг, але дуже поспішаю, — він коротко кивнув, вже відвертаючись. — Надзвичайно шкода. Дійсно.
— Майкле…
     Енді зупинив свого друга, затримавши його за лікоть.
— Тримай, — і простягнув футляр.
    Майкл не очікував, що дерев’яний короб із хронометром буде таким важким і мало його не впустив.
— Ти ж не серйозно?! — на обличчі метрдотеля читалася суміш здивування та невдоволення.  
— Тепер це твоя зона відповідальності.
— До початку менше десяти хвилин, — Майкл глянув на дівчину, що розгублено збирала свої речі. — Хочеш запізнитися на власну презентацію через...
     Він змовк, намагаючись підібрати влучне слово для опису, але Енді продовжив за нього: 
— …через людину, яка потребує допомоги? Саме так. Як ти там казав? Неперевершений майстер зі складання першого враження і особистий помічник? — Він поплескав друга по плечу, — Щось вигадаєш.
— Будеш винен, — прошипів Майкл. — Не барися!
— Я встигну! — відповів Енді та присів навпочіпки.
    Поспішним кроком Майкл перейшов на інший бік вулиці. Він став так гучно нарікати, що інженер розібрав:
— Чудово. Просто чудово. Ось тобі й запізнення століття. А все через калюжу і кудлату дівчину з книгами!
    Незважаючи на слова друга, Енді підняв книгу й обережно витер її полою свого сюртука. Під шаром грязюки на палітурці з’явився напис “Мова квітів. Ілюстрований довідник”. Потім він зібрав інші речі до яких зміг дотягнутися і подав їх дівчині.
— Ніяк не сподівалась, що день почнеться з такої оказії. І ще й перед двома незнайомцями, — виправдовувалась вона, беручи своє майно. — Дякую.
    Її змерзлі без рукавичок пальці ледь торкнулися долоні Енді — гарячої, зі слідами чорнила і трохи шершаві від збору винаходів і роботи з металом.
— Не варто.
    Далі інженер однією рукою дістав із калюжі сумку, щоб оцінити розірване кріплення. Брудна вода скрапувала на штани, але Енді на це не зважав. Він зосередився на поклажі.
— Ваш ремінець можна легко підлатати. Або ж замінити. Бачите, — він вказав на проблему, — Тут шов ослаблений біля латунної пряжки. Старий матеріал.
— Ви... розбираєтесь у шкірі?
— Розбираюсь у механізмах, — знизав плечима інженер. — А ремені — це ті ж самі приводи, тільки м’якші.
    Енді перевів погляд на дівчину. Вона була зовсім не схожа на даму з вищого світу, але в її постаті відчувалася якась вроджена гідність та витонченість, що не залежала від вбрання чи прикрас. Кілька пасом прилипли до щоки, яку дівчина поспішно витерла, залишивши легкий слід від бруду.
— Мене звуть Енді Маккейн, — представився він, схиливши голову трохи набік.
— Ліліана Форест.
— Радий знайомству, міс Форест. Один момент.
    Від кишені жилета Енді відкріпив англійську шпильку, на якій висів ланцюжок з годинником. Вістрям голки він прошив вцілілу частину ременя та шкіру сумки. Далі інженер перевірив конструкцію на міцність і допоміг Ліліані поскладати всередину речі.
— Це тимчасовий захід, але має витримати.
    Вона із вдячністю прийняла врятовану поклажу — трохи брудну і мокру, закинула її на плече.
    Коли юнак відступив на кілька кротів, почув:
— Енді, заждіть! Я прямую до готелю «Марі-Анабель».
— Ви обрали найкращий готель у місті.
— Чи могли б ви провести мене і допомогти з валізою? Я щойно приїхала у Флінтфілд і нікого, окрім вас тут не знаю.
— Але… — зам’явся він, глянувши на свій годинник. — Я вже спізнююся.
— Будь ласка, — Ліліана благально звела зелені, як квітнева трава, очі. — Прошу вас.
    Юнак сумнівався. З одного боку Енді не хотів втрачати час, якого і так лишалося обмаль, але з іншого — відмовляти новій знайомій було б не гарно. Але він міг скористатися своїми здібностями Елементала Вогню для вирішення цієї дилеми. 
— “Імпровізуватиму,” — запевнив він себе, а тоді погодився.
    Міс Форест захоплено сплеснула в долоні:
— Ви — мій рятівник!
    Сонце пробивалося крізь розірвані хмари, освітлюючи місто. Енді ішов поруч із Ліліаною, тримаючи в руці її важку валізу, оснащену старим латунним замком і зношеними кутиками. Час від часу він кидав на дівчину короткі погляди:
— То ви —  флористка?
— Я трохи розбираюся в квітах, тому мені запропонували роботу у вашому місті. — відповіла Ліліана поправляючи сумку, що тепер була героїчно скріплена англійською шпилькою.
— Чому саме “Едельвейс”?
— Бо у “Едельвейсі” шукають когось, хто міг би оформлювати композиції не лише для свят, а й для… ну, особливих замовлень. Символічні букети, наприклад.
    Енді підняв брову:
— Значить, ви говорите мовою квітів?
— Можна сказати, що я перекладачка між рослинами і людьми, — засміялася вона.
    Її сміх був дзвінким і теплим — зовсім не схожим на похмурий ранок. На мить Енді здалося, що важке весняне повітря стало легшим. Він усміхнувся Ліліані у відповідь, але його усмішка швидко зникла, щойно вони вийшли на центральну площу.
    Прямо перед ними розгорталася гнітюча, наче нарисована чорним вугіллям, картина: під високим годинниковим шпилем ратуші, кілька кремезних робітників  підтягували товсті мотузки на дерев’яному помості. Один із них прибивав табличку з написом «Виконання вироку: 8:30. Вхід вільний. Заборонено приносити їжу». Кожен удар молотка об щитову конструкцію луною розносився площею. Встановлювали шибеницю.
    Ліліана охнула і застигла на місці:
— Господи, — тільки видихнула вона.
    Енді помітив, як її обличчя втратило колір, тому зупинився.
— Мабуть, це для вас занадто. Я не хотів, щоб ваш перший день почався з такого, — винувато мовив він, роздивляючись щось надто знайоме й надто неприємне. 
    Дівчина мовчала кілька секунд, намагаючись відвести погляд, але все одно не могла не дивитися. Її очі зупинилися на мотузці, що звисала вже готовою петлею.
— Сьогодні тут буде страчено чаклуна. — похмуро сказав Енді.
— Чаклуна? — перепитала Ліліана майже пошепки.
— Кажуть, намагався втекти з контрабандними магічними артефактами. Хоча, — він запнувся, стискаючи ручку старенької валізи. — У нашому місті, якщо спіймають бодай з натяком на магію — цього вже достатньо.
— І його стратять за магію?
— Так.
— Я думала, магія — це просто частина навколишнього світу, як квіти, дерева та річки.
— Не у Флінтфілді. Тут будь-які чари офіційно під забороною. І згідно з Актом про безпеку імперії, використання чи зберігання магічних артефактів прирівнюється до тяжкого злочину.
    Голос Ліліани був спокійний, але в очах промайнуло щось насторожене:
— Це не те, що я очікувала, — стишено промовила вона. — І ви з цим погоджуєтесь?
    Енді витримав паузу, оглядаючи натовп, що поволі збирався біля помосту —  чоловіки в циліндрах, жінки з парасолями.
— Я інженер і не маю права судити, — нарешті відповів він. — Але вірю, що деяка магія — це просто наука, яку ще не розгадали.
    Ліліана не питала далі. Лише обережно доторкнулася до його плеча.
— Тоді я рада, що сьогодні зустріла вас, а не когось іншого.
    Енді спробував усміхнутися, але вийшло сумно.
— Ходімо. Готель вже недалеко. Там принаймні нікого не вішають.
    Він не хотів продовжувати цю тему, тому решту шляху вони пройшли в цілковитому мовчанні, залишивши за спинами звуки будівництва ешафоту.