Розділ 2

Хлопчик із яскравим рудим волоссям і його чорнявий друг дісталися Ґрендж-стріт. Дві постаті огорнуті магічним серпанком невидимості рушили у бік величного маєтку Ґрейвстоунів.
    Стара будівля, що височіла над ними, здавалася ще більш похмурою в світлі гасових ліхтарів і місяця, що сходив. Гострі шпилі даху нагадували ноги велетенського павука, а статуї гаргулій на карнизах відкидали моторошні тіні.
— Ти впевнений, що це гарна ідея? — прошепотів Енді, озираючись на порожню вулицю.
— Вже запізно відступати.
    Хлопчики обережно прочинили важкі дубові двері чорного входу і прослизнули всередину. Від передчуття незвіданого Енді зсудомило шлунок.
    Пройшовши довгими коридорами, що нагадували лабіринт в якому легко заблукати, юні друзі увійшли до Великої Зали — просторого приміщення з високими склепіннями, де вже зібралося багато люду. Зайнявши вигідне положення біля стіни Енді та Майкл добре бачили всіх присутніх і круглий стіл, за яким відбуватиметься спіритичний сеанс.
    Ліхтарі відкидали тепле світло на порцелянові статуетки та картини в масивних рамах, серед яких — численні портрети предків роду Ґрейвстоунів. При такому тьмяному освітленні у Енді виникло відчуття, що намальовані обличчя пильно стежили за кожним рухом непроханих гостей.
    Серед натовпу хлопчик одразу впізнав батька, який професійними рухами налаштовував “Ретранслятор енергії”, а поруч із ним — невисокий чоловік із довгим сивим волоссям зібраним у хвіст. На застеленому темно-зеленим сукном столі він розставляв запалені свічки в кованих свічниках, срібне блюдце із ладаном, старовинний пергамент і невелике дзеркало, що колись належало покійному лорду Ґрейвстоуну.
— Гадаю ми саме вчасно. Судячи з усього вони ще не почали, — шепнув на вухо друга Майкл.
    Сивий чоловік глянув на Дугласа.
 — Все готово, містере Елдґроу, — кивнув інженер. — Можемо починати.
    Щоб привернути увагу публіки містер Вейн тричі сплеснув у долоні. Гомін одразу стишився. Всі погляди спрямувалися на нього.
— Шановні леді і джентльмени, — звернувся до присутніх сивий чоловік. — Прошу  ближніх родичів покійного лорда Ґрейвстоуна сідати за стіл.
    Поважні чоловіки у дорогих фраках і розкішно вбрані жінки зайняли свої місця. Їх було близько дюжини. Дуглас залишився стояти біля “Ретранслятора енергії”. Відтак господиня маєтку — велична леді Арлет Ґрейвстоун — урочисто промовила:
— Сьогодні визначний вечір. Всі присутні стануть свідками надзвичайної події. Геніальний інженер Дуглас Маккейн і знаний у вузьких колах окультист Алдерік Елдґроу продемонструють інноваційний союз двох протилежностей: науки і магії. Цьогорічний переддень Всіх Святих обов’язково увійде в історію Флінтфілда!
    Велика Зала вибухнула оваціями. Коли оплески ущухли, Алдерік Елдґроу на правах головного учасника ритуалу звернувся до родичів покійного: 
— Зараз я попрошу вас взятися за руки, а містера Маккейна — увімкнути його винахід.
    Леді і джентльмени утворили коло. Їхні обличчя виражали непідробну зацікавленість, а погляди звернулися в бік Дугласа і дивного пристрою.
 — Я налаштував частотні модуляції так, щоб уловити навіть найслабші енергетичні відгуки, — пояснив публіці інженер. — Замість живого медіума мій винахід виступатиме в ролі посередника.
    Тоді Дуглас один за одним покрутив регулятори і послідовно натиснув на вигравіювані літери, написавши ім’я лорда Ґрейвстоуна.
    Прилад видав металеве монотонне дзижчання.
    Під його акомпанемент Алдерік Елдґроу розпочав ритуал із запалення ладану. Всіх, хто сидів за столом, оповив густий солодкий дим. Він мав привернути увагу духа, якого викликали.
    Розгорнувши перед собою старий пергамент, окультист латиною зачитав заклинання. Його голос звучав виразно із характерним придихом. Здавалося, ніби сам простір Великої Зали вловлював кожне слово. У цій атмосфері відчувалася потужна енергетика — змішання древньої магії та новітньої науки.
— Дух Джона Ґрейвстоуна, прийди! — владно наказав містер Елдґроу.
    “Ретранслятор” вхопив енергетичні коливання. Кварцові кристали на регуляторах засвітилися, а весь корпус пристрою почав вібрувати, налаштовуючись на незриму частоту. Полум’я розставлених на столі свічок ледь погойдувалося від цього руху.
— Дух Джона Ґрейвстоуна, прийди! — поклавши руки на дзеркало повторив окультист.
    Язики вогню затремтіли. Гості зосередили погляди на нерівному тьмяному світлі. Дзеркало під долонями містера Елдґроу замерехтіло так, немов поверхня води, що вкрилася брижами.
    Всі присутні відчули, як повітря стало холодним і важким, ніби наповнилося туманом.
    Енді затамував подих.
— Дух Джона Ґрейвстоуна, прийди! — нарешті вигукнув містер Елдґроу.
    Із рупора “Ретранслятора” доносилося шурхотіння. Леді і джентльмени прийняли цей звук за предка, що от-от мав з’явитися. Здавалося слабкий невиразний голос духа відповів на їхні заклики. Тримаючись за руки, родичі лорда Ґрейвстоуна завмерли в очікуванні.
    Свічки спалахнули так, наче полум'я жадібно хапало кисень і різко згасли.
    Шурхіт перетворився на низький гул, що луною відбивався від стін, а потім і зовсім зазвучав, як шепіт сотень голосів одночасно.
    Повітря стало гарячим і нестерпно задушливим.
    Усі, хто був за столом розірвали коло і рефлекторно відсахнулися, коли із дзеркала вирвалося сліпуче світло. Воно обернулося на вогонь — несподіваний і дикий, що вихором закружляв залою.
    Замість мирного духа Джона Ґрейвстоуна, містер Елдґроу привернув щось значно небезпечніше. На жаль, окультист зрозумів свою помилку занадто пізно.
    Полум’яний вихор безупинно змінював форму і, врешті, утворив подобу людської фігури. Але її обриси постійно змінювалися: то згущувались у диявольську маску з палаючими очима, то розпливались у безладні вогненні язики. Створіння виглядало водночас розлюченим і спантеличеним тим, що самовпевнені й неосвічені люди пробудили його після століть сну.
— Хто осмілився потривожити мене?! — низький голос рознісся залою, змушуючи кришталеву люстру здригатися. — Я — вогонь, що несе руйнування, а ім’я мені Ігніс!    
    Від його гарячого подиху шпалери на стінах поскручувалися, а дерев’яний стіл під темно-зеленим сукном у центрі Великої Зали почав диміти.
    Паніка охопила присутніх. Дехто кинувся до дверей, але ті різко зачинилися.
— Що ви накоїли?! — закричав Дуглас, кидаючись до свого пристрою. Інженер намагався вимкнути його, але марно — “Ретранслятор” уже втратив контроль над переданою енергією.
— У переддень Всіх Святих межа між світами стає надто тонкою і будь-яке втручання може мати несподівані наслідки, — прохрипів блідий від жаху містер Елдґроу.
— Тепер ви спокутуєте цю зухвалість у вогні! — Ігніс метнув у натовп полум’яні іскри, що враз перетворилися на велику пожежу.
    Леді Грейвстоун та інші родичі стали заручниками пекельного жару.
    Дим від меблів, що тліли, піднімався догори. Від цього дихати ставало дедалі важче.
— Зробіть вже щось! — заволав Дуглас на містера Елдґроу.
    Оговтавшись від побаченого, окультист спрямував тремтячі руки додолу. Кам’яні плити підлоги піднялися, утворюючи захисний бар’єр між вогнем та переляканими людьми.
— Мене не здолати, смертні! — прогриміла сутність не приховуючи свого гніву.
    Бар’єр ослаб і плити впали додолу. Язики полум’я зайнялися з новою силою. Вони безжально пожирали все на своєму шляху.
    Містер Елдґроу промовив заклинання, яке прозорим магічним щитом накрило гостей.
    Цієї миті Примарний Амулет здався Енді льодяним після спекотної хвилі магії, що вирувала в кімнаті. Зачарований демонічною істотою хлопчик розтиснув пальці й випустив магічний артефакт. Його магія розвіялася.
— Енді, що ти робиш? — все ще невидимий Майкл нервово смикнув за рукав свого друга. — Забираймося звідси! Швидше!
    Але він не відповів, тільки ступив на крок ближче до Ігніса.
    Полум’я, що виривалося із рук демона, незрозумілим чином оминало Енді. Здавалося, хлопчик несвідомо підкорює вогонь.
    Він не тікав. Не кликав на допомогу. Його не охопив жах, як можна було б очікувати від хлопчика. Навпаки — він залишався спокійним, відчуваючи деяку спорідненість із тим жаром, що ледь не обіймав Енді зсередини. Його погляд зустрівся з очима, схожими на два розпечених вуглики.
    Вони обоє завмерли.
    Хлопець збагнув: це не просто демон. Це — сила, яка десь глибоко перегукувалася з його власною.
— Що ти таке? — тихо запитав Енді.
    Висока полум’яна фігура мовчки нахилила голову набік. Цей жест був не агресивним, радше зацікавленим, навіть трохи здивованим — ніби демон теж уперше так уважно вдивлялася в того, кого називали "смертним".
— Ти… — пролунав голос, глибокий, як гул вулкану, і водночас тихий, наче шепіт жару в каміні. — У твоїй крові — вогонь. Я відчуваю його.
    Вогняна постать зробила крок уперед.
— Ти не просто дитина. Ти — вогонь, що ще не збагнув своєї сили. І тому ти бачиш мене не як чудовисько. А як дзеркало.
    Енді не позадкував і не відвів погляду. Бо в цьому дивному відлунні він уперше в житті почув те, що ніхто інший не міг сказати: "Ти не боїшся мене, бо ти — як я."
    Дуглас закляк на місці. Тоді серед цього сумбуру він помітив сина, що не мав бути тут. Несамовитий крик, в якому змішались жах і лють, пронизав простір:
— Енді! Тікай!
    Енді цього не почув. Він тримався так, ніби перебував під гіпнозом. Очі хлопчика відбивали сяйво Ігніса, і на мить здалося, що між ними існує дивний зв’язок.
    Побачивши цю картину, містер Елдґроу одразу здогадався, що Енді — не звичайний хлопчик, а справжній Елементал Вогню. З виразу обличчя окультиста було видно — йому сяйнула думка, яку він не хотів озвучувати.
    Дуглас щодуху побіг до сина.
— Треба вшиватися! — Майкл, прихований чарами Примарного Амулета, штовхнув у плече свого друга, але жодної реакції не було.
    Магічний щит містера Елдґроу дедалі слабшав. Навіть коли окультист повторив захисне заклинання, родичі Ґрейвстоуна і гості почувалися вразливими перед руйнівною вогненною стихією.
— Енді! Ти чуєш мене?! — вхопивши за плечі сина, ошалілий Дуглас чимдуж струснув хлопчика.
    Той не відповідав.
    Містер Маккейн відчайдушно продовжував трясти Енді, щоб привести до тями. Інженер сфокусував увагу на синові й не помітив біля себе Алдеріка Елдґроу. Його слова, наче обдали крижаною водою:
 — Ігніс — безсмертний. Єдиний спосіб зупинити його — запечатати в душі Елементала Вогню.
 — Що? 
    Шокований Дуглас навіть не здивувався, як містер Елдґроу дійшов висновку, що Енді — Елементал Вогню.
— Ви хочете ув’язнити цю істоту в душі мого хлопчика? Має бути інший вихід!
— Боюся, іншого виходу немає. Якщо Ігніса не зупинити прямо зараз...
— Я втратив свою дружину і не можу втратити сина! — з нотками паніки гарячково відповів Дуглас, стискаючи в обіймах Енді, ніби найцінніший скарб.
— Цього не станеться. Хлопець — єдиний, хто зможе витримати силу Ігніса.
    Чи можна довіряти словам людини, яка припустилася фатальної помилки і під час спіритичного сеансу замість духа лорда Ґрейвстоуна пробудила справжнього демона? Відповіді Дуглас не знав.
    Не встиг він заперечити, як містер Елдґроу витягнув із рукава Аркальний Камінь — невеликий артефакт, що зазвичай використовували Елементали Землі, та поклав його на підлогу перед собою.
    Випроставшись, окультист розкинув руки. Із його долонь заструменіла енергія. Одним розмашистим рухом за допомогою цієї сили він описав коло, в центрі якого опинилися двоє: батько і син.
    Голос Алдеріка Елдґроу звучав впевнено, коли він промовляв заклинання:
— "Terra vinclum, ignis captus, anima devincta." 
("Земля скує, вогонь буде ув’язнений, душа стане вмістилищем.")
    Щойно було сказане останнє слово, підлога під його ногами затремтіла. Аркальний Камінь почав випромінювати холодне зелене світло, що контрастувало з пекельним сяйвом Ігніса.
    Алдерік підняв очі на Дугласа:
— Тримайте хлопця!
    Дуглас вагався. Він розумів, що це було надто ризиковано. Часу на роздуми не лишалося, тому інженер розвернув сина спиною до себе і міцно схопив хлопчика за плечі.
    Отямившись, Енді спробував вирватися, та його сили не могли зрівнятися із хваткою батька.
— Ні! Я не хочу! —  відчайдушно запротестував хлопчик, але його власний голос лунав хрипло і зрадницьки невиразно. Глибоко в душі Енді знав: якщо вони з Алдеріком не зупинять Ігніса — всі присутні загинуть.
    Тоді окультист розкрив обидві долоні і з його пальців вирвалися потоки зеленого світла. Це була чиста магія Землі, що створювала в’язкі кайдани, подібні до коренів дерев. Містер Елдґроу різко підняв руки — і ці енергетичні корені зчепилися з полум’яною сутністю Ігніса, сковуючи його рухи.
— Terra ligat! Terra absorbet!
("Земля зв'яже! Земля поглине!")
    Після цього усі вогняні потоки, що випромінював демон, почали стягуватися в одну точку — прямісінько в груди Енді.
    Хлопчик відчув, як щось гаряче й нестримне вривається назустріч його власному вогню, змушуючи серце шалено калатати. Пекучий біль, від якого можна знепритомніти, пронизував усе єство. Енді закричав і його голос потонув у ревінні Ігніса.
    Відступивши від Дугласа на кілька кроків, Алдерік Елдґроу похитнувся. Хоча закляття виснажувало окультиста, вогняна сутність поступово затягувалася у хлопчика.
    Демон пручався, намагаючись розірвати в’язкі кайдани, але енергія Землі була непохитною. Вона полонила його, як вода заповнює посудину силоміць вливаючи в душу Енді.
    У грудях хлопчика палахкотіло так, ніби там вибухала зірка. Він увесь час був при тямі, хоча сподівався втратити свідомість, аби не відчувати болю. Енді зробив глибокий вдих — разом із повітрям в легені увійшло полум’я. 
    На якусь мить магічний вогонь Ігніса яскраво розгорівся й повністю поглинув тіло Енді. Гаряча шкіра хлопчика навіть через сорочку обпікала руки батька. Дуглас інстинктивно відсмикнув долоні. Він швидко спустив на них рукава піджака, щоб захистити від високої температури та підхопив сина.
    Демон видав останній крик люті…
    Усе стихло. Велика Зала занурилася у напівтемряву. Тільки холодне місячне світло заливало простір.
    Коли очі призвичаїлися до тьмяного освітлення, Дуглас глипнув на “Ретранслятор енергії”. Від його винаходу залишився обгорілий каркас і купка попелу. Неушкодженим був чорний від кіптяви рупор. І без цього було зрозуміло  — науковий експеримент зазнав катастрофічного провалу.
    Закінчивши ритуал Аркальний Камінь розколовся на двоє, а містер Елдґроу безсило впав на підлогу, немов маріонетка, що втратила нитки. Його останні слова, адресовані Дугласу й Енді прозвучали тихо, майже як шепіт:
— Земля і вогонь — ніколи не були союзниками.
    Алдерік Елдґроу втратив усю магічну і життєву енергію. Його тіло застигло в кам'яному спокої так, наче сама земля прийняла його назад.
    Важка гнітюча тиша була страшнішою за крик. Слабке потріскування під ногами переляканих людей нагадувало про нещодавню трагедію.
    На кам’яній підлозі горілиць лежав Енді. Біль відступив, груди повільно здіймалися і опускалися. Він тисячу раз пошкодував, що не послухався батька і через це опинився у такій халепі.
    Відтак хлопчик повільно сів. Енді почувався дивно, наче жива сила вирувала всередині. Навіть серце билося якось по-іншому. Оглянувши руки, він із подивом спостерігав, як мерехтять полум'яні нитки на кінчиках пальців та як вони зникають, коли хлопчик подумки намагається їх загасити.
— Я… цілий, — сказав він і голос здався чужим навіть йому самому.
    Дуглас Маккейн стояв навколішки біля сина. Тремтячими долонями інженер торкнувся хлопчикового обличчя — іще гарячого, як від лихоманки.
    Енді боязко глянув на батька. Цієї миті його очі засяяли розпеченим золотом — вогнем, що тепер належав не лише йому.
— Пробач, тату. Я так тебе підвів…
— Ти не мене підвів. Ти себе підвів, Енді. От і маєш, — журно промовив Дуглас.
    Містер Маккейн був водночас сердитий на свого сина, і щасливий, що той живий. 
    Його винахід знищено. Його син — використаний як вмістилище для первісного зла. І він, інженер, що хотів лише пізнати таємниці життя і смерті через технологію, зрозумів, що перетнув межу. Він не кричав, не ридав. Дуглас просто дивився на Енді, усвідомлюючи, що тепер у ньому ховається небезпечна сила. Чоловік знав, що повинен знайти спосіб контролювати Ігніса, інакше в майбутньому хлопчик може стати серйозною загрозою.
    Родичі лорда Ґрейвстоуна на щастя не постраждали, але були приголомшені тим, що сталося. Те, що мало бути урочистим, майже науковим спіритичним ритуалом для зв’язку з духом померлого предка, перетворилося на жахливу катастрофу — вогонь, смерть і демонічну силу в тілі дитини. Леді та джентльмени не могли повірити в побачене, але водночас зрозуміли: щось надзвичайне і непоправне сталося прямо в їхньому маєтку.
    Серед них найгучніше і найрішучіше висловилася стара леді Арлет Ґрейвстоун, сестра покійного лорда. Висока, суха, з холодним поглядом і гордою поставою, вона не терпіла жодної недосконалості у своєму роду. Жінка повільно підійшла до Дугласа та промовила зі зневагою і ледь стриманим презирством:
— Ви привели нечисть у наш дім, містере Маккейне. Ви не просто знехтували обережністю — ви знищили Ґрейвстоунівську спадщину.
    Її слова пролунали, наче прокляття. Їх підхопили голоси інших родичів — братів, кузенів, племінників — усі вони були сповнені обурення і страху. Стало ясно: присутнім було однаково, що хлопчик вижив. Їх цікавило лише те, що ім’я Ґрейвстоунів опинилося на межі скандалу.
    Майкл, неприхований чарами Примарного Амулета, нарешті наважився ступити крок уперед. Він виглядав розгубленим і наляканим, але все-таки наблизився до друга.
    Дуглас обернувся і суворо глянув на Майкла:
 — Я мав би здогадатися. Без тебе тут не обійшлось.
 — Я ні в чому не винен, присягаюся! Просто Енді дуже хотів сюди потрапити, а я…
    Містер Маккейн відчув, як погляди присутніх вп’ялися в нього.
— Це більше не місце для розмов. Ми йдемо, — чоловік схопив сина за руку, додавши — Енді, ходімо!
    Підкорившись батькові, хлопчик підвівся. Вони рішуче попрямували до дверей.
    Майкл ще секунду дивився на нерухоме тіло Алдеріка Елдґроу, похапцем сховав Амулет у кишеню і поплентався слідом.