Розділ 1

31 жовтня 1871 року

    Погода у Флінфілді була по-осінньому меланхолійна.
    Того жовтневого вечора юний Енді мав твердий намір закінчити креслення винаходу, яке розробляв разом із батьком. Освітлення з вікна було недостатньо, тому клацнувши пальцями хлопчик створив вогник, як від сірника, і запалив гасову лампу.
    Як зазвичай о такій порі Енді сидів за столом у своїй затишній кімнаті під самим дахом родинного будинку. Олівець в його руці шепотів над папером, витесуючи прямі лінії майбутнього механізму.
    Яскрава гасова лампа освітлювала письмовий стіл із різьбленими ніжками. На ньому завжди панував творчий безлад — в хаотичних стосах чисті аркуші лежали впереміж із готовими кресленнями, а графітові олівці, чорнильниця та перо для письма ділили простір із дрібними коліщатами і шестернями.
    Коли вхідні двері внизу гучно зачинилися, хлопчик почув кроки і голоси: один його батька, а інший — жіночий, було складно визначити кому належав. Енді намагався зосередитися на роботі, але цікавість змусила його підвестися. Заклавши за ліве вухо олівець, він облишив своє заняття і швидким кроком рушив до дверей. Легенько прочинивши їх, зміг розібрати наступне:
— Дугласе, ти розумна людина, але зараз говориш, як божевільний, — мовила жінка хоч і тихо, та її голос пронизував гостріше за лезо. — Не розумію, чому ти погодився на цю “виставу”?
    У ньому Енді впізнав свою бабусю Марі-Анабель і неабияк здивувався, адже вона не була частим гостем у їхньому домі. І про яку виставу йдеться — хлопчик поки що не розумів.
— Мамо, я вірю в науку. “Ретранслятор енергії” — це прорив!
    Слова належали батькові. Енді здогадався, що йдеться про черговий винахід, але щодо його призначення Дуглас не казав ані слова. Змішане почуття хвилювання і тривоги враз накотилися на хлопчика.
    В надії дізнатися більше Енді вийшов на сходи. Ступаючи якомога тихіше він причаївся за балюстрадою. Звідти було добре чутно все, що відбувалося внизу.
— Науковці, які заграють із потойбіччям, зазвичай закінчують у сирій землі швидше, ніж розраховують. Я завжди казала: твої експерименти такого штибу — лише марнування таланту, — холодно дорікнула Марі-Анабель.
— Мені потрібні відповіді. Я маю знати правду, — різким тоном випалив Дуглас захищаючись.
    Енді затамував подих. Він ніколи не чув, щоб його батько так говорив із бабусею.
    Марі-Анабель важко зітхнула і продовжила із натиском:
— Час змиритися з утратою. Припини свої небезпечні експерименти.
    Стриманий і впевнений голос Дугласа звучав непохитно, але у ньому вчувалися колючі нотки відчаю:
— Якщо є бодай один шанс дізнатися, що насправді сталося того дня — я ним скористаюся.
    Тон бабусі трохи пом’якшився, але залишився холодним:
— Ти ризикуєш не лише собою, Дугласе.
— Саме для цього я і запросив тебе, — сухо промовив він. — Я добре знаю свого сина, тому він має залишитися вдома.
    Зрозумівши, що жоден аргумент не вплине на рішення Дугласа, Марі-Анабель  здалася:
— Ну якщо тобі так подобаються спіритичні сеанси — я тебе не триматиму, — фиркнула вона.
    Спіритичні сеанси.
    Після цих слів серце Енді забилося швидше. В голові крутилося безліч запитань.
— “То он про яку виставу йшлося”, — подумав він, а відтак вже не міг ховатися, тому спустився.
    Вечірнє сонце пробивалося крізь високі вікна будинку, заливаючи простору вітальню м'яким золотистим світлом. Кімната була обставлена зі смаком, але здавалося, ніби їй не вистачало жіночої руки. Масивні дубові меблі вкриті воском  вишикувалися в ряд вздовж стіни. Обабіч мармурового каміна стояли два порожні крісла з дерев'яними різьбленими підлокітниками, а перед ними — круглий чайний столик із темного горіха.
    У каміні із витонченими латунними ґратами жваво потріскували дрова, даруючи приміщенню тепло. Біля нього стояли двоє: Дуглас Маккейн —  відомий у Флінтфілді інженер, чоловік із густою рудуватою бородою і проникливим розумом та Марі-Анабель Маккейн — літня жінка, голос якої звучав із нотками тієї самої владності, з якою вона керувала готелем, що носив її ім’я. Жовтогарячий відблиск від вогню падав на їхні обличчя.
    Подолавши останню сходинку Енді зупинився. Від самої його присутності полум’я в каміні засяяло яскравіше. На хлопчика одразу звернули увагу.
— Думаю, вам є про що поговорити.
    Бабуся кинула багатозначний погляд на Дугласа і попрямувала на кухню залишивши їх удвох. Її довга темно-синя сукня із мереживними манжетами ледь чутно зашурхотіла дерев'яною підлогою.
    Дуглас мовчки схилився над широким столом. Чоловік у строгому чорному костюмі з жилетом уважно оглядав свій новітній винахід, над яким сумлінно працював останній тиждень. 
    Пристрій нагадував злиття грамофона і телеграфного апарату в мініатюрі. Прямокутний корпус із дерев’яних панелей, в основі якого виднілися металеві труби. Оповиті складною мережею мідних дротів, вони з’єднувалися між собою та підключалися до регуляторів із кварцовими кристалами. Корпус надійно приховував шестерні, пружини і важелі складного механізму. На боковій грані виблискувала табличка з написом “Ретранслятор енергії”. Передню панель прикрашали вигравіювані літери латинської абетки, розташовані в такій самій послідовності, як на друкарській машинці. Над корпусом до невисокого циліндру, прилаштований рупор — відполірована латунна трубка, вузька в основі й розширена вкінці. 
— Тату, навіщо тобі цей спіритичний сеанс? — обережно запитав Енді, спостерігаючи за тим, як батько перевіряє механізм. Юна постать хлопчика відбивалася у полірованій поверхні “Ретранслятора енергії”, а блакитні очі палали цікавістю.
— Це не твоє діло, Ендрю, — суворо відповів Дуглас, не піднімаючи погляду. Його пальці спритно обертали регулятори хитромудрого пристрою. — Іди в свою кімнату.
    Батько завжди використовував повне ім’я сина, коли хотів приструнити хлопчика.
— Я б хотів подивитися, як це працює, — наполягав Енді вказуючи на батьків винахід. — Може, я навіть допоможу тобі?
— В жодному разі! Про це навіть не може бути й мови, — твердо сказав Дуглас, зупиняючись. Обернувшись через плече він глянув на хлопчика, — Такі речі краще тримати подалі від дітей.
    Енді помітно засмутився відповіддю, але не відступив.
— Я не дитина, тату. Мені вже тринадцять і…
— Саме тому, юначе, ти мусиш мене послухатися, — різко обірвав його Дуглас. — Магія і техніка — вельми ризиковане поєднання. Я знаю це як ніхто інший.
    Остання фраза прозвучала з особливою гіркотою.
 — Ти ж не віриш у спіритизм, — не здавався хлопчик.
 — Але я маю повагу до технологій, тому і погодився. 
    Дуглас узяв налаштований “Ретранслятор енергії” і обережно вклав його в оббиту червоним оксамитом нішу дерев’яного футляру, яка ідеально повторювала контури пристрою.
— Будь ласка, візьми мене із собою. Я не завдам клопоту, обіцяю. Ти мене навіть не помітиш, — наполягав Енді, захоплений ідеєю побачити щось надприродне —  Можливо цей спіритичний сеанс дозволить мені дізнатися більше про свої сили?
    Дуглас важко зітхнув. Підійшовши ближче до сина, він поклав руку йому на плече і глянув просто в очі:
— Ендрю, — строгий тон голосу батька помітно потеплішав, — Краще пообіцяй мені, що ти залишишся вдома, а бабуся складе тобі компанію. Загравання з потойбічним світом — не забавки. Це небезпечне заняття навіть для дорослих.
— Але ж ти йдеш туди! — обурився Енді. — Чому тобі можна, а мені ні?
— Бо я знаю, що від цього чекати. А ти ще надто юний і не розумієш у повній мірі, що таке справжня небезпека.
    Повернувшись до столу, Дуглас одним рухом закрив футляр. Клацнули срібні застібки.
— Я мушу піти, — сказав батько, рушаючи до дверей. — А ти залишишся тут. Пообіцяй мені.
    Хлопчик ображений відмовою насупився, та все ж пробурмотів:
— Обіцяю...
    Біля самого порогу Дуглас раптом зупинився. В руках він міцніше стиснув дерев’яний футляр.
— Я люблю тебе, синку, тому й прошу бути обачним. Пам’ятай: твоя магія вогню може бути як благословенням, так і прокляттям, — додав батько не озираючись і зник, зачинивши двері.
    У вітальні з’явилася Марі-Анабель із тацею в руках.
    Енді спостерігав, як бабуся тонкими кістлявими руками розставляє порцелянові блюдця із чашками на невисокому чайному столику. Не дивлячись на поважний вік, її рухи були граційними та витонченими, як у справжньої леді.
— Ну що, юначе, повідай мені про свої успіхи, — звернулася Марі-Анабель, розливаючи чай із паруючого заварника.
    Запах гарячого напою змішався з ароматом воску для меблів і дровами, що тліли у каміні.
    Енді стримано всміхнувся. Йому було не до балачок — думки безперервно поверталися до “Ретранслятора енергії” і забороненого спіритичного сеансу. Але він був вихованим хлопчиком і не хотів засмучувати бабусю, тому чемно відповів:
— Я зараз працюю над новим механізмом.
— Автоматичний хронометр? — Марі-Анабель елегантно присіла на крісло, взявши свою чашку.
— Так, — відповів Енді, вмощуючись на кріслі навпроти неї. — Я намагаюся покращити точність, але ще не вирішив проблему надмірного навантаження на пружину.
    Бабуся схвально кивнула. Світла шкіра помережана тонкими зморшками навколо очей і губ робила її вираз обличчя злегка суворим. Волосся акуратно зібране в пучок, виблискувало сріблом.
— У тебе справжній талант, Енді. Ти дуже схожий на батька, коли він був у твоєму віці.
    Енді втупився поглядом в чашку, не відповідаючи. Зараз він не хотів говорити про батька. Хлопчику здавалося жахливо несправедливим, що той завжди поводиться так, ніби хлопчик ще замалий, аби знати правду.
    Марі-Анабель якийсь час уважно спостерігала за онуком, а тоді поставила чашку на блюдце.
— Чому б нам не провести цей вечір в товаристві Жюля Верна? — запропонувала вона, підсовуючи Енді невеличку книжку.
    Він мимоволі звів погляд на палітурку. “Діти капітана Ґранта” —  улюблена книга, якою він зачитувався, але зараз хлопчика цікавило зовсім інше. Енді знав, що мав би залишитися внизу й проводити час із бабусею, але йому потрібно було робити щось значне, щоб відволіктися.
— Дякую, бабусю, але, мабуть, я краще повернуся до своїх креслень.
    Він підвівся, розгладивши брюки. Хлопчик намагався виглядати спокійним, але всередині вирували емоції: обурення, безвихідь, смуток.
    Марі-Анабель хитро примружила очі:
— Добре. Але якщо передумаєш — ми із капітаном Ґрантом чекатимемо на тебе тут,  — відкривши книгу мовила вона.