І ТАЛАНИ, Й ТАЛАНТИ, або Дорога до рідного дому

Тимошеві оце подзвонила подружка Тетяна й запросила на свято. Синові, її пізній дитині, виповнилося 21. А Тиміш же хрещений батько.

До села тепер можна було дістатися автобусом, та навіть і маршруткою, але пішов на електричку – вокзал поруч з домом, а до автобуса через усе місто теліпатися. Та й захотілося пройти швидким кроком через поле від станції до села. Давно не ходив тією дорогою, власне – двома, бо у добру погоду  можна було крокувати полем і співати від захвату – навколо земна широчінь і височенне небо над головою. Але коли дощ або сльота зимова, то краще йти асфальтованим шляхом, який утворював два покручених катети відносно гіпотенузи - польової стежини. Тут теж своя краса – дорога, обсаджена віковими вербами, звивалася вужем, за кожним вигином відкривався інший краєвид. І всього лише шість кілометрів з усіма петлями, а вражень безліч. Останній раз повернути - й відкривалося село. Мирні дахи з димками, бо хоч газ у селі вже давно, великі печі – то річ у господарстві незамінна, їх не викидали й топили часто дровами.

Вулиця й тут звивиста.

У цьому році все збігалося – і Паска, й день народження хрещеника, й свята першотравневі, які ще досі не здогадалися відмінити й святкували довго й вимушено, аж до завершення Дня перемоги. Люди встигали й ділянки перекопати чи поорати, й картоплю з іншою городиною висадити.

Тиміш зручно розташувався у звичному - четвертому з голови поїзда вагоні і спостерігав, як той наповнюється людом.

Електричка, це особливий спосіб існування, що об’єднує багатьох людей. Вони в ній їдуть, сплять, їдять, навчаються. Зустрічаються й закохуються, виясняють стосунки словесно й фізично. Живуть. Це політклуб і концертна зала, магазин універсальний – тут можна вдягтися  і попоїсти, придбати домашнє начиння і насіння, купити книги й електроприлади, ліки і косметику. Товари не найгіршої якості й недорого.

У цьому, четвертому з голови потягу, вагоні селилися ті, кому хотілося можливого відносного спокою. Більше набивалося пасажирів у перші й останні вагони – тих, хто ледь встигав, і тих, хто навмисне сідав у крайні вагони, не замислюючись, що краще зручно їхати годину, а потім пройти по перону зайвих десяток кроків, аніж товктися годину, зате потім, випередивши всіх, першому вилетіти з вагону. То вже - яка у кого вдача, той так і вчиняв.

І отак  у певний час на вихідні збиралося товариство, об’єднане ставленням до подорожування, тобто повагою до себе. 

Електричка й сьогодні була переповнена. Попереду було багатенько вихідних і не хотілося витрачати їх на задушливе місто. У жаркому вагоні було стільки людей, що впасти ніхто не міг – всі стояли тісно, впритул, і тих, хто виходив, пропускали так сутужно, аж тріщав одяг, та все ж випускали мовчки, терпляче, з розумінням, не зчиняючи сварки. Тільки ж у череді завжди одна паршива вівця знайдеться. Ось і тут худа бабця вхопилася за ручку дверей і замість повернутися до дверей обличчям і сумку поставити під стінку, виставила її на прохід, і звичайно ж, усі, кому треба було вийти, зачіпали сумку, що стирчала мов пеньок посеред дороги. Бабця починала лаятися, як тільки зачіпали її валізу, і лаялася до наступної станції, до наступного виходу – й так від Київ-пас до самісінької Дарниці. Ніхто не заперечував їй, не ув’язувався в сварку – ні ті, хто виходив, ні тим паче ті, хто лишався. І бабця від того аж шкварчала, бо ні на кого було вилити гнів. Та ось пролунав густий басок: “Чого це ви, бабо, у свято лаєтеся? То ж гріх”. Баба на мить замовкла, а далі й заторохкотіла: “Та хіба ж то лайка, то ж я так, як «здрастє» кажу..” І переповнений вагон аж зсудомило від реготу.

Уже в Дарниці увійшла й енергійно проштовхалася висока жінка з сумкою через плече. Далі проходити було неможливо й вона стала зручно, а угледівши Тимоша, привітно махнула рукою. Летюча посмішка майнула обличчям. То Таніна подруга Ванда. Мабуть теж до Тетяни святкувати їде, в селі не було її видно давно.

В думки занудно вплітався чийсь голос, менторський тон дратував. А, знайомий. Височенний, колоритної зовнішності, схоже — вельми вчений чолов’яга. Їдучи сам, він заглиблювався в книгу і всю дорогу не відривався від неї, хіба що траплявся хтось із знайомих. Сьогодні з ним була супутниця, мабуть – дружина, й він голосно і чітко розповідав їй про рабську суть слов’янина. Виступав. Рисувався  перед публікою й перед дружиною. Та нітилася, крутилася, мов на гарячій сковорідці, а вдіяти нічого не могла: їй було незручно за чоловіка, заткнути пельку йому вона й не намагалася, а той розвінчував, викриваючи, таврував, ображаючи власний народ самовдоволено і гучно.

Якось вона їхала сама додому з села, і Тиміш добре розгледів її. Стала біля заглибини з акумуляторами і, влаштувавши сумки, потягнулась, розпрямила втомлену спину. Це був звичний для неї легкий жест, та він одразу привернув увагу чоловіків, які сиділи поруч. Бо зайшла у вагон така собі стомлена жінка, а гнучко потяглася й вирівнялась ставна красуня. Величним рухом вона підвела голову й повела поглядом навколо. Помітивши загальну увагу, трохи пригасила сяяння очей віями і замкнулася у своїх думках. І до самого міста продовжувала турбувати чоловіче населення вагона. Бо хоч замкнулася вона в собі від усіх, на обличчі, як на тлі дзеркала, відбивалися думки, й воно мінилося – ставало то ніжним, то захопленим, то вкривалося легким рум’янцем сполоханої потаємності. Така гарна, а теж, мабуть, жертва пристрасті, як і Ванда. А я ж знав і попереджав її. Отак ще й увіруєш, що ти провісник чи навіть характерник.

Ну от, утовклися знову й поїхали. Зараз крізь натовп до Вандусі не дістатися, поговоримо, йдучи полем. Познайомилися ж так само, в полі, йдучи з електрички. Це ж скільки часу минуло відтоді? Ого-го…

Ванда

Остання електричка спізнювалася, й коли юна Ванда зійшла на потрібній зупинці, станція вже спала і вогнів не було зовсім. Було так темно, що йти доводилося мало не навпомацки, а ще аж п’ять кілометрів навпростець полем до потрібного села. Все б нічого – навпрошки під зірками за годинку й добіжить, а от в самому селі почнеться халепа. Собаки-сторожа не визнають ще її кроків “за свої” і часто їм було мало самого гавкоту, вискакували і намагалися вхопити за ноги. При світлі ще можна було порозумітися – тварина реагувала на приязний людський погляд, а от у темряві – хто зна звідки вилетіть клубок з лютим гарчанням – не встигнеш доброзичливим словом спинити. От би приєднатися до когось із місцевих, хто, як і вона, приїхав останнім потягом. Спереду почулося чалапкання і дівчина прискорила ходу. Та звуки були дивними й незрозумілими – щось неначе жалілося й схлипувало у відповідь на сердитий чоловічий голос. Попереду забіліли маленька і висока постаті. Схоже на чоловіка з дитиною. Чоловік вигукнув: “Ну хто там ще плентається? Приєднуйся!”. Ага, чолов’яга. А з ним же хто, дитина?