Розділ сьомий. Ніч успадкоємлення

— Гадюка! Кобра!

— Від стерв’ятниці чую!

Мабуть тільки розуміння, що в неї замість правиці міцний металевий протез, і що, можливо, Літара справді невинна, утримували Неріну не зробити і так викривлене лице не менш розлютованої «матері усіх змій» ще більше викривленим. Розмова, хоча й доволі чутна, проходила в тих же покоях принца, при Адрахімі — а перед розмовою, перш ніж ще й зачинити двері, обидві жінки якось по-дивному змахнули руками, і від їхніх замахів повітрям кімнати пройшла прозора, лише трохи відчутна хвиля, мов легкий вітерець вдосвітанок, що вітає схід сонця та початок затишного дня, а після того… Ніби як, не те, щоби потонули, але по-іншому стали сприйматись звуки. Зміна майже невідчутна, але була — і тільки потом ті двоє заговорили, а радше вилаялися, і сперечались.

— Я сама вважай будувала того човна, за всім пильнувала і слідкувала.

І то була правда — але не в останній місяць.

— А мені, по-твоєму, таке нащо? Чи я не знаю, що ти спиш та бачиш, як вже здихаєшся мене?

— А то, буцімто, сама ти того не хочеш, і насильно тебе жену з-подпід свого крила.

В розпачі, Неріна сиділа на краю ліжка, схопилася за голову, дивилася у підлогу. Літара ходила по кімнаті зі стаканом води в руках та кусала губи. Напружена — і то м’яко кажучи.

Адрахім, хто із всього що вже чув та бачив, розумів лише тільки: принаймні на те скидалося, що для обох жінок зруйнований корабель став звісткою — і ні одній, ні другій така звістка аж ніяк не подобалася. І обидві напружені вкрай.

— Як давно ти була з султаном? — ізтиха, Неріна спитала потім. Літара замислилася, прикрила око.

— Ну то ти також гарна, — сплеснула руками, — «матір усіх птахів»! Деж-то були твої пташки, що недогледіли, коли б мали? Тихо, тихо, — знову звела долоню, — це я до того, що й ти розслабилася, і я, ось і маємо. Визнаю, — губу закусила, і щільно заплющило око, і важко дихала, і не дивилася в Адрахімів бік.

Неріні не краще: та просто сиділа та стукала розімкнутою долонею об сталевий стислий кулак. І завмерла потім.

— Ніколи я не б’ю в спину, — вона сцедила тоді крізь зуби, і шепіла чи не по-зміїному. — Бодай один аргумент, що то справді була не ти.

…Миттю, Адрахім пригадав смерть Звіра. Та, можливо, слова Неріни не стосувались тварин…

— А як би я теє могла зробити?! — Літара зкрикнула, в гніві розбила стакан об стіну. — Твоїми силами, нагадаю, того вечора я була, ну, так, трішечки зайнята битвою з пекельною армією! І ти — ти знала, що відбудеться з нами там!

Неріна застигла. Сиділа мов камінь, не дихала. З силою заплющила очі. Притисла ліву долоню до стислого сталевого кулака. І відчувалась так — що, бодай ще одне необачне слово — і ані Літари, ані палацу, ані геть нічого не стане. Саме попелище, прах — і тільки лише пісок.

— Я. Не. Здатная. Про все. Знати, — повільно, чи не по складах, вимовила тоді. — І. Я. Не збиралась. Кидати. Тебе. Там. На смерть. Почуй, будь ласкава. І не задля того я його, — тільки головою хитнула, — там рятувала, аби зжерти тут.

— Ага, авже ж, — тряхнула волоссям, зло видихнула, перехрестила руки. — Ще скажи, що гадюку тільки-но ось пригріла, і в тому каїшся. Якщо тебе отак розпікає, може, нарешті і йому повідаєш, що тут до чого, га?

Неріна зажмурилась, знов зціпініла та стиснула зуби.

— Я. Не. Бажала. Зла. Принаймні тобі, — знов стиха, не зводячи очі на все ще чекаючого мандрівника. І Адрахім сам підвівся, аби підійти, обійняти, але…

— Не наближайся! — ось тепер і Неріна звела голос, і вскинула перед мандрівником сталеву руку. Але скрикнула так, ніби подумки, лише для себе все ж додала там: «любий». Піднесений келих води від нього усе ж взяла. І завмерлими металевими пальцями той келих тримала. Одставила. — Літаро… — слабко, надтріснутим голосом звернулась по імені, і та, як почула, здригнулася, ніби тільки що її тільки що різко, хлестко та з силою смикнули за незримого ланцюга. — Скажи… — вхопила ротом повітря. — П… Подивись в очі. Запевни, що то не ти. Підійди… — дуже слабко, її покликала, і та підійшла до неї. Як зачарована, опустилася на коліна, і Неріна застиглою металевою правицею, і тремтячою, ледь зводячоюся лівицею торкнулася її щок. — Зазирни в очі. Скажи мені. Мої очі тобі відкриті. І дай мені зараз бодай один привід не кривдити ту, кого вважала за доньку. Із очей в очі: мов, — і голос жінки хоча й збивався, і дихала вона з шумом, часто, одначе лунав наказом, і, що би там між ними не відбувалося, але й Адрахім, хто тримався в віддаленні, відчув теє: ось тут, на колінах, зараз, Літара не мала сили не підкоритись їй.

На колінах, дивлячись із очей в очі, вона дозволяла, аби Неріна тримала її лице — а сама трималась під лікті жінки, ніби так обіймала. І було таке, що губи Неріни зціпились, а Літара — схилила чоло, однак погляд не відвела. І обоє дихали глибоко та спокійно — і… Ніби порозумілись так. Далі — Літара одійшла тиха, а Неріна озвалася до мандрівника.

— Ти питав, яке пекло мене вродило. У тебе меч. Якщо хочеш, то просто зараз можеш і спослати мене туди. І то буде кращим, бо правда тобі не сподобається.

Літара на те зітхнула та звела очі до стелі, із виразом обличчя «ніби ми щойно домовились».

— Вона завжди благає те, чого не бажає насправді, — і відмахнулась тільки. Адрахім лиш стояв задумливий, і просив пояснення. І Неріна, хто сиділа, як ніби мрець, згодилась та пояснювала. Пояснювала ізтиха, що боги старовини мають багато настроїв, і таке трапляється, що про настрої, які переживалися у пройдешніх літах, сторіччах — іноді все ж боги жалкують у сьогоденні. А як мова про богів старовини, то і настроїв ними переживалась безліч, і, хоча життя бога для людини звучить як вічність — тих вічностей все ж нараховано, і є серед них останні. І як людина стрічає старість із гордістю, та згадує пройдешнє життя, та готується, аби зробитись пам’яттю — то славетно. І натомість немає видовища жалюгіднішого за бога, зійшовшого до останньої вічності: бо боги — то і є спосилачі як життя, так і смерті серед усього існуючого, зотвореного богами, і боги створені так, щоби жити — і вижити до останньої відведеної їм вічності, і тоді ще жагати життя, бо смерті їм просто так не спошлють — адже смерть — то і продовження в пам’яті, продовження в досвіді, в справах, і один бог не замінить іншого, і в жоднім разі не може власноруч вкоротити своє життя. Для того у богів є нащадки. І для того у богів є найстрашніше прокляття: зробити так, аби нащадка не стало. І то як воно, отак бути: ім’я «матері всіх птахів», а виховувати зміїну доньку, в розплату за давно вже пройдешні настрої, і розуміти, що то єдиний нащадок їй, і хто права у своїх думках, що ніколи не назве «мати». І Літара про неї сказала правду: падальниця, стерв’ятниця; що є для бога їжою? Сни, думки, мрії. Чаяння та жагання. Не завадить ще трохи віри, добре, коли поклоняються, але можна і без служінь, достатньо знати, та хоч іноді мріяти; вона є богом старовини, і «старовина», то, насправді, страшенне слово, дарма, що не так вже й часто замислюються про його вагу; тіло слабшає, а крила все важче і важче, і вже не тримають більше, а тільки тиснуть; тож і прибилася до якось забутого усіма міста серед пустелі за трьома океанами, і тут доживає вік, і тут живиться, а радше — паразитує: султан, коли давно-давно ще навіть не юнаком, а сповненим мрій нащадком престолу їй стрітився, був дуже гарний та сильний, і вистачило його надовго, але він смертний, а близкість Неріни тільки вкорочує його вік; сподівалася, що буде нащадок, але, мало того, що помилилася із ним дуже, так ще й забула, що поряд з сином та чоловіком зосталася любляча матір та смілива і сильна — така сильна, якою є та, хто кохає якнайщиріше, дружина, яка, до того ж, як виявилося — людина чарів; так постав і звір у північній пустелі, і були чутки, як ніби-то навіжена королева вбила свого нащадка та отруїлася, і жодна жінка Ґестарії од тих літ не могла вродити дітей султану.