Розділ шостий. Викохане кайдання

Наступним днем поопівдні, а радше сказати «надвечір», коли ті з героїв, хто міг ходити, захотіли ходити знову, а ті, хто не міг — принаймні достатньо зцілились від болю в ранах, аби в доброму настрої стати принесеними до султанового палацу і стрічати там на свою честь гостей, нарешті відбувся бенкет на честь героїв Ґестарії, і тим більше ще звеселились люди, що чули в небі крик сокілу, і те значило, що птахи вертаються — а з ними в місто вернуться і тварини. Дивне що, в тому пташиному зкрику, як його почув Адрахім з балкону, поки Неріна та Літара ще спали, мандрівникові ніби вчулось відлунням голосу старого навіженого з найвищого мінарету: «Нема! Нема!» — і мандрівник вирішив: певне, так сокіл — той самий, увесь золотий, що вчора од півночі півднем летів напрямком моря, радіє загибелі Звіра, і від того навіть зробилось трохи тепліше в його душі. Але сокіл кружляв над палацом, і кричав так кілька разів, ніби й справді намагався донести якусь термінову вість. Неріна на звук не прокинулась — і птах відлетів тоді. Собі Адрахім також вирішив: як корабель вже збудований, та в Ґестарії ніщо його не затримує, то сам лишиться ще на трохи — принаймні, щоб дочекатись, аби лікарі зцілили Літару, а майстри зробили Неріні протез: все ще, подумки він був, м'яко кажучи, розлютований тією легкістю, з якою султан запропонував «замінити їх». Люба дружина та сильний, кмітливий син чекали його вже довго — тож, затримка на ще якийсь місяць — не так багато. Якщо вони його взагалі все ще ждуть.

На майдані для суперечок також збиралися люди — та й все ще, не було у них зброї, а тільки слова без мрій про лихі часи.

Тож, з розумінням, що більшість людей, хто все ж поважали героїв та потребу в діяннях слави, вже зібрались до бенкетної зали, і вже вечоріє, він сповістив завітавшого до покоїв пажа, що зійде до людей «скоро», тільки прокинуться ось його жінки. Помітив, що обличчя Літари вже ніби-то не таке страшне, і що та тримається так, як ніби їй вже зовсім не боляче — а те що там, під пов’язкою — воно просто є такеє, з часом пройде, і хвилюватись ні про що. І Неріна його запевняла, що саме так.

Одягнені у все найкраще, Адрахім разом з Літарою та Неріною пройшли до бенкетної зали, як ніби султанів принц та його дружини — такі порівняння іще до того, а сьогодні й особливо чулись серед купців та палацових вельмож. І знов чашники розливали сторічне вино по кубках, і кухарі знов зносили до столу якнайкращі яства — хоча й тепер серед чашників недорахувалися чотирьох, а серед кухарів — трьох: хто пішли у рядах сотні ґестаріїських героїв, і зосталися у пустелі, та у пам’яті поколінь; як недорахувалися п’яти юнаків серед напівоголених танцівників, і кількох арфістів з флейтистами, і кількох поетів — але ті, що зостались тут, робили усе можливе, аби ті з них, кого недораховувались, все ж-таки стали присутніми: хоча б у музиці, і піснях, що їх співали знов бадьорі, оголені, з браслетами з латунними дзвониками на зап’ястях та щиколотках дівчата співу, і в першу чергу люди бенкетували на честь та імена тепер одвічних хранителів спокійних ночей пустелі — без ані Звіра, ані лиха пройдешніх віків.

І ті, що вижили — ті розказували, як вісімдесят п’ять заповзятих воїнів серед руїн та похмурих скель стояли пліч о пліч, та ще й з кобрами та гадюками, супроти воїнства найтемніших небес. Як однією миттю небо стяглось пітьмою, із самого серця затемнення, в кривавих променях ніби спопіляючого заходу сонця показалась незчисленна зграя пазурястих ширококрилих потвор. З довжелезними іклами, з мечами та при щитах — ті потвори злітали вихором, напрямком зі сходу на захід. І була тих потвор незчисленна безліч, і аби змертвити бодай одну — було потрібно чи п’ять, а то й сім стріл. Говорили, що їх порятувало: Мусай розпорядився до того підготувати позиції, укриття, а Лука — мудро розставив ввірених йому бійців. А згадані притому ще додавали, зводячи для закріплення слів латунні кубки, що керувала цим всім Літара, і якщо вже пити — то пити перш за все саме на її честь, і один із чи не вирішальних наказів — знести плити до виходу з підземелля, що вона звеліла зробити чи не у першу чергу, як тільки розпочали готуватися до скорої битви — це саме те, що порятувало усім тим, хто зараз ще здатен мовити, їхні життя. Про неї іще казали: коли почалася бійка, вона — як шайтанова матір сама кидалась на крилатих, пазурястих тих демонів, і чи не одним сильним ударом спису пронизувала, прибивала в пісок, а то й до плит троїх. І як сильним, потужним голосом веліла вона — чи то залпи з луків, чи то перегрупуватися та стрічати ворогів списами, чи спослати людей з більш укріпленого флангу на той, що зазнає незносимий тиск — ба, там не тільки люди, а навіть кобри з гадюками залізно та неухильно виконували наказ. Серйозно, не жартували: навіть посеред зміїв знаходились і такі, хто хвостами та іклами стріляли з лука та тримали спис. І то ще тільки початок битви, коли людям здавалося, що небесні солдати затемнення — то і все, що чатувало на них. Далі — здіймався вітер, а з вітром — люті, роздираючі та обпалючі вихори нищівного піску, і все ще ті наближались зі сходу, як і крилаті демони, і добряча кількість завзятих та гарних воїнів злігла тоді у тих вихорах — але їхня жертва не стала марною, бо з відчайдушного, самовідверженного діяння — ті, хто вижили, там дізналися: ті вихори руйнівного піску — вони не лише сам вітер, а їх здіймали потвори, що вистрюмлювались ізлезованими пащами з-попід землі пустелі. І, знову ж таки — і Літара, і Мусай, і Лука, і іншії командири своєю волею, голосами — не допускали того, аби люди полишали позиції, лякались та розбігались — а люди і лякались, і гинули, але стояли. Стояли супроти отих з-підземельних, з ізлезованими пащами, вихорових потвор руйнівного піску, і все прибуваючих і прибуваючих крилатих та пазурястих небесних солдатів затемнення — і чинили опір, і відбивали їх.